Привілеї та імунітети постійних представництв держав при міжнародних організаціях

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ  КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА Миколаївський факультет менеджменту і бізнесу Кафедра документознавства та інформаційна діяльність     РЕФЕРАТ з дисципліни «Державний протокол» на тему: «Привілеї та імунітети постійних представництв держав при міжнародних організаціях»             Виконала студентка групи ДМ-4 Трофименко А.Ю. Перевірив Макарчук      Миколаїв, 2013

Вступ.

1. Постійні представництва  держав при міжнародних організаціях.

2. Особливості користування  дипломатичними привілеями та імунітетами.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Головним міжнародно-правовим документом, який регламентує діяльність постійних представників та постійних  представництв держав при міжнародних  організаціях, делегацій та спостерігачів в органах та на конференціях, які скликаються міжнародною організацією чи під її егідою, є Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. До міжнародно-правових документів, які врегульовують окремі протокольні питання в діяльності міжнародних організацій, можна віднести Конвенцію про привілеї та імунітети ООН (1946 p.), Генеральну угоду про привілеї та імунітети Ради Європи (1949 р.), Протокол про привілеї та імунітети Європейських співтовариств (1965 р.) тощо.

Іншим джерелом, що формує протокольні норми, є міжнародний  звичай. Прикладом протокольних норм, які спираються на міжнародний звичай, є форми та правила складання  дипломатичної кореспонденції, порядок проведення дипломатичних прийомів, дипломатичних візитів, використання візитних карток, титулування, привітання вищих керівників держави з національним святом тощо.

Джерелом норм і правил офіційного протоколу окремих держав є державно-правові документи: конституція, закони, укази, положення, постанови, кодекси тощо. Державно-правові акти встановлюють порядок проведення офіційних заходів за участю вищих керівників держави; норми, правила й церемоніал візитів на вищому рівні; порядок проведення заходів за участю дипломатичного корпусу. Вони також урегульовують питання акредитації дипломатичних представників та церемоніалу вручення вірчих грамот; державного службового й протокольного старшинства; дипломатичних рангів та старшинства своїх дипломатів; питання, пов'язані з використанням державної символіки тощо.

1. Постійні представництва  держав при міжнародних організаціях

Однією з характерних  рис сучасних міжнародних відносин є ріст числа та значення міжнародних  організацій у забезпеченні миру і різнобічного співробітництва суб'єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у справі створення і функціонування міжнародних організацій належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени  таких організацій. Держави, що не є  членами таких організацій, але  заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

Іншим джерелом, яке формує протокол окремих країн, є національні  традиції та особливості. До комплексу  норм і правил, які базуються на національних традиціях та особливостях, належить етикет вітань, у деяких країнах - одяг під час офіційних та протокольних заходів, протокольні подарунки, особливості меню або виголошення тостів під час прийомів тощо.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації  постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних відносинах.

У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обґрунтування надання дипломатичних  привілеїв та імунітетів:

— принцип взаємності — у його основі лежить розуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та імунітету здійснюється на взаємній основі;

— принцип альтернативності — у його основі лежить твердження про те, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов'язком держави;

— принцип функціональної необхідності — у його основі лежить визнання того, що в державі перебування  дипломатичному представництву іноземної  держави повинні бути створені належні  умови для ефективної діяльності. Слід зазначити, що саме на такому підході базується Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року.

Під дипломатичними привілеями розуміються особливі переваги і  пільги, надані представництвам і  їхнім співробітникам, у порівнянні з громадянами держави перебування.

Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення представництва і його співробітників із юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування.

У міжнародному праві  розрізняють привілеї та імунітети  дипломатичних представництв і  привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети)[4, c. 117-118].

До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:

— недоторканність помешкань  представництва —вона означає, що власті держави перебування не можуть ступати  в це помешкання без згоди глави представництва. Більш того, на країні перебування лежить спеціальний обов'язок приймати всіх належних заходів для захисту помешкань представництва від усякого нанесення шкоди і вторгнення та запобігання всякого порушення спокою або образи його гідності. Помешкання представництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що знаходиться в них, а також засоби пересування користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і виконавчих дій. При цьому термін «помешкання» тлумачиться розширювально й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це ні в якій мірі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиною території держави, що акредитує. Територія дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на представництво;

— фіскальний імунітет (від  латин, fiscalis — казенний) означає  звільнення дипломатичних представництв  від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види обслуговування. Збори, стягнуті представництвом при виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від усіх податків і мит держави перебування;

— недоторканність архівів і документів представництва — ці об'єкти недоторканні у будь-який час і незалежно від їхнього місцезнаходження, тобто де б вони теоретично не знаходилися. Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні затримці;

— свобода зносин представництва — означає, що дипломатичне представництво має свободу зносин із своїм урядом, іншими представниками і консульствами  акредитованої держави, де б вони не знаходилися. Для здійснення цих  зносин дипломатичні представництва вправі користуватися всіма засобами, які підходять, включаючи дипломатичних кур'єрів, закодованими або шифрованими депешами. Дипломатичні кур'єри користуються особистою недоторканністю і підлягають особливому захисту з боку держави перебування. Державою, що акредитує, або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр ad hoc (наприклад, командир цивільного повітряного або морського судна, що несе прапор держави, що акредитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної пошти за призначенням. Дипломатичні представництва вправі за згодою країни перебування встановити радіостанцію і використовувати її, а також володіють позачерговим правом користування засобами цивільного електрозв'язку. У свою чергу, держава перебування для належного й ефективного виконання функцій дипломатичних представництв зобов'язана сприяти полегшенню їхньої роботи, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, надати всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв;

— право користування прапором і емблемою держави, що акредитує, — це право належить як самому представництву, так і його главі. Ці символи держави, що акредитує, розміщуються на помешканнях представництва, включаючи резиденцію глави представництва, а також на його засобах пересування[2, c. 86-88].

До особистих привілеїв  та імунітетів належать:

— недоторканість особи  дипломата — особа дипломатичного агента недоторканна, він не підлягає арешту або затримці в будь-якій іншій формі. Держава перебування  зобов'язана ставитися до нього з належною повагою і приймати належних заходів для запобігання яких-небудь зазіхань на його особу, свободу, гідність.

— недоторканність житла  — приватна резиденція дипломатичного агента користується тією ж недоторканністю  і захистом, що і помешкання дипломатичного представництва (приватна резиденція дипломатичного агента містить у собі будь-яке помешкання, у якому може мешкати дипломат: квартиру, номер у готелі, будинок). Папери дипломатичного агента, його кореспонденція, крім ряду випадків, пов'язаних із цивільною юрисдикцією держави перебування, є недоторканними;

— імунітет від юрисдикції — дипломатичний агент користується імунітетом від карної, цивільної  й адміністративної юрисдикції держави  перебування. Він має абсолютний імунітет від карної юрисдикції.

За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів  держави перебування, проте у  випадку вчинення ним кримінально  караного діяння кримінальна справа стосовно нього не порушується в  силу даного імунітету. Така особа оголошується persona non grata і їй пропонується залишити територію держави перебування.

Функції постійних представництв  держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

б) підтримка зв'язку між  державою, що посилає, і організацією;

в) ведення переговорів  з організацією й у її рамках;

г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає;

ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей  і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони полягають в:

а) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтересів стосовно організації, а також підтримці зв'язків із нею;

б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про неї уряду держави, що посилає;

в) сприянні співробітництву  з організацією і веденні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постійних  представництв держав при міжнародних  організаціях практично збігається з функціями дипломатичних представництв. Але тут є і розрізнення, що пов'язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає,— оргалізація — держава, що приймає) у процесі здійснення такої діяльності.

Зазначені обставини  визначають і особливості процедури  призначення і припинення функцій  членів персоналу постійних представництв і його кількісний склад. Так, наприклад, стаття 9 Конвенції 1975 року закріплює принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного представництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебування (стаття 14).

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу  представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів.

Повноваження глави  представництва видаються від імені  глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або іншого компетентного органу. Особливістю  призначення глави постійного представництва є те, що для нього не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генеральному секретарю організації свої повноваження, що дають правову підставу для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, посаду, звання співробітників представництва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представництва і приватних резиденцій співробітників і т.п.[7, c. 261-263]

2. Особливості користування  дипломатичними привілеями та  імунітетами

Дипломатичні привілеї та імунітети - це особливі права та переваги, які країна перебування  надає дипломатичним представництвам, спеціальним місіям, представництвам  держав при міжнародних міжурядових організаціях, делегаціям на міжнародних міжурядових конференціях, їхнім главам та співробітникам.