Міжнародна міграція робочої сили:причини і наслідки

Грико Єлизавета МЕ-21

Міжнародна міграція робочої  сили:причини і наслідки.

Міжнародна міграція робочої  сили – це переміщення робочої  сили з однієї країни в іншу на строк  більший ніж один рік.

     Міжнародна міграція робочої сили охоплює увесь світ – як його розвинуту частину, так і відсталу периферію. Зараз у світі намічається близько 30 млн трудящих, які працюють за межами батьківщини, а якщо додати членів їхніх родин, мігрантів-сезонників та нелегальних мігрантів, то ця цифра збільшується в 4-5 разів і сягає понад 120 млн осіб. Міжнародна міграція населення відіграє все більшу роль у розвитку суспільства і перетворилася на глобальний процес, який охопив практично всі континенти та країни, а також різні соціально верстви. Загальна кількість міграцій постійно збільшується.

      Більша половина мігрантів – вихідці з країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. За останні 5 років промислово розвинуті держави прийняли 12 млн мігрантів з цих країн, тобто щорічний приток мігрантів становить у середньому 2,3 млн осіб, з них 1,4 млн вирушають і Північну Америку, 800 тис. – у Європу.

Міжнародна міграція включає  два основні взаємопов’язані процеси: еміграційні та імміграційні.

     Міжнародна  міграція робочої сили зумовлена  чинниками внутрішнього економічного  розвитку кожної окремої країни  і зовнішніми чинниками; станом  міжнародної економіки в цілому  та економічними зв’язками між країнами. У певні періоди рушійними силами міжнародної трудової мобільності можуть виступати також політичні, військові, релігійні, національні, культурні, сімейні та інші соціальні чинники. Причини міжнародної трудової міграції можна також зрозуміти лише як конкретну сукупність названих чинників.

      Традиційно  основну виділяють економічну  причину міжнародної трудової  міграції, пов’язану з масштабами, темпами та структурою накопичення капіталу.

1. Відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють відмінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світового господарства
2. Рівень та масштаби накопичення капіталу справляють безпосередній вплив на рівень зайнятості працездатного населення
3. Темпи і розміри накопичення капіталу, в свою чергу, до певної міри залежать від рівня міграції. Ця залежність полягає в тому, що порівняно низька заробітна плата іммігрантів і можливість знизити оплату праці вітчизняним працівникам дозволяє знизити оплату праці вітчизняним працівникам дозволяє знизити витрати виробництва і тим самим збільшити нагромадження капіталу.
4. Причиною переміщення робочої сили є зміни в структурі потреб і виробництва, спричинені науково-технічним прогресом
5. Також останнім часом на активізацію процесів міжнародної трудової міграції стимулююче вплинув помітний розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, засобів зв’язків і транспорту.

На сьогоднішній день сформувалися такі напрями міжнародної міграції робочої сили:

• Міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;
• Міграція в межах промислово розвинутих країн;
• Міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;
• Міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються;
• Міграція з колишніх соціалістичних країн до розвинутих країн;
• Міграція робочої сили в межах колишнього СРСР;

У міжнародній міграції населення  останнім часом відбулися якісні зміни, зумовлені НТР. Їх суть полягає  у значному збільшенні серед мігрантів  кількості осіб з високим рівнем освіти та професійної кваліфікації(«відтік  інтелекту»). Останніми роками на світовому  ринку праці простежувалася чітка  тенденція до зростання еміграції  висококваліфікованих фахівців. З цією метою розроблені та функціонують гнучкі й сприятливі програми. Унікальним світовим прикладом прагматичного  підходу та виявлення державної  турботи про розвиток науки, створення  максимально сприятливих умов для  творчої діяльності вчених є США. Ця країна за справедливими визначеннями експертів, є науковою Меккою світу. ЇЇ уряд не тільки інвестує в наукові  дослідження більше, ніж будь-яка  інша країна (3 % ВВП), а й надає  науковцям необмежену свободу у  реалізації їхнього творчого потенціалу. Тому не дивно, що США є лідером  у багатьох галузях науки. Зокрема, тільки науковці-медики, котрі живуть у США отримали дві третини  всіх Нобелівських премій (починаючи  з 1920р.). Ефективність наукової роботи тут визначається такими чинниками, як: публікації в провідних наукових журналах; залучення до списку 250 авторів, які отримали пріоритетні результати; кількість патентів; членство у Національній академії наук і технічних академіях; інноваційні впровадження. У галузі фізико-математичних дисциплін майже дві третини науковців вищої кваліфікації мають неамериканське походження, медико-біологічних дисциплін – 30%. Таким чином, впродовж тривалого часу США отримує значний прибуток від інвестицій в освіту, що зроблені іншими країнами, завдаючи у такий спосіб збитків цим країнам. Наприклад, кількість іноземних спеціалістів, які отримали науковий ступінь у США( у відсотках до загальної кількості вчених – вихідці з даної країни), така: Китай – 85,5%,Індія – 79,1%, Велика Британія – 63,3%, Німеччина – 55,7%,Канада – 55,4%,Південна Корея – 36,1%. Так, у США 230 членів Національної академії наук,33% лауреатів Нобелівської премії – іммігранти. Декілька десятиліть тому еміграція висококваліфікованих спеціалістів до США розглядалася тільки як однобічний рух, який захоплював з собою найкращих і найталановитіших науковців. Нині цей рух розглядається з погляду «циркуляції мізків», тобто і як можливість повернення науковців на батьківщину, де при працевлаштуванні їм буде надано переваги.

     У Німеччині  та Великій Британії інвестиції  в науку становлять 2,4% і 1,8% ВВП  відповідно. Уряд Німеччини планує  вдвоє збільшити бюджетні асигнування  на науку до 2006р. і у такий  спосіб запобігти науковій еміграції  зі своєї країни. Велика Британія  аналогічне збільшення ВВП плану  провести до 2010р. Основними країнами  виходу мігрантів для Німеччини  є Туреччина, країни колишньої  Югославії, Італії, Греції та Польщі. Так,іноземна робоча сила країн,  що розвиваються, забезпечує необхідними  працівниками, без яких неможливий  нормальний виробничий процес, а  іноді й повсякденне життя,  ряд галузей та інфраструктурних  служб промислово розвинутих  країн. У Франції емігранти  з Алжиру, Марокко та Португалії  становлять одну четверту всіх  зайнятих у будівництві й третину  - в автомобілебудування; у Бельгії  – половина всіх шахтарів, у  Швейцарії – дві п’ятих будівельників.

     Важливим центром  притягнення робочої сили залишається  Австралія. Новим пунктом концентрації  інтернаціональних загонів робочої  сили став район Перської затоки. Де ще в 1975р. загальна чисельність  немісцевого населення в 6 країнах  (Бахрейні, Кувейні, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратів) становила 2 млн чол., а на початку ХХ ст. 4 млн чол., або майже 40% усього населення. Більша частина арабських еміратів надходить з Палестини, Єгипту, Ірака, Сирії, Йорданії.

     На Африканському  континенті центри притягання  – країни Південної та Центральної  Африки. Загальна чисельність мігрантів  в усіх країнах Африки досягає  6 млн чол.

     Варто звернути  увагу на досвід деяких постсоціалістичних  країн, зокрема Польщі і Угорщини, у розв’язанні проблем міграції висококваліфікованих кадрів. У Польщі докладають значних зусиль для того, щоб зберегти кваліфіковані кадри у країні, особливо спеціалістів, які працюють у пріоритетних галузях досліджень. Крім цього, у цій країні намагаються максимально використати вчених, які раніше виїхали працювати за кордон. Докорінні зміни стосовно науки відбулися в офіційній політиці Угорщини. Тут прагнуть розв’язати проблему стримування виїзду угорських учених закордон, створюючи для них необхідні умови для роботи, а також для їхньої участі у міжнародних програмах. У 1992р. входження Угорщини до таких програм, як EUREKA дало змогу «інтернаціоналізувати науковий процес і значно інтенсифікувати наукове співробітництво з країнами ЄС»