Характерні риси розвитку господарства передових країн світу у 20-30-ті роки

Характерні риси розвитку господарства передових країн світу у 20-30-ті роки. 
 
Найбільш сприятливі умови для розвитку господарства після завершення світової війни мали США. Сюди перемістилися центри фінансового життя, промислового і сільськогосподарського виробництва. В 1920 роках країна виплавляла 60% світового виробництва чавуну і сталі, видобувала 66,8% нафти. Незважаючи на те, що економічна криза 1921 р. дещо пригальмувала розвиток економіки, протягом 20-х р. нарощуються темпи виробництва. Така ситуація була зумовлена великими поставками американських товарів в Європу, яка інтенсивно відбудовувала зруйноване війною господарство. 
 
Високими темпами розвивалися нові галузі виробництва: автомобільна, літакобудівна, хімічна, електротехнічна, виробництво танків. Великих успіхів було досягнуто у справі організації і планування, автоматизації і механізації виробництва. Дедалі більшого поширення в промисловості набирає конвейєрна система. Інтенсифікація виробництва за системою Тейлора надала можливість американським фірмам значно підвищити продуктивність праці. 
 
У 20-ті роки посилюється концентрація виробництва. Велика кількість дрібних і середніх підприємств поглинається великими корпораціями. На початковому етапі така концентрація мала позитивні результати: зростала продуктивність праці, знижувалася собівартість продукції. Але в деяких галузях промисловості це вело до монопольного становища виробника, який диктував ціни на сировину і готові вироби. 
 
Складаються сприятливі умови для розвитку сільського господарства. Високий рівень промисловості забезпечив аграріїв достатньою кількістю техніки і мінеральних добрив. За десятиліття чисельність тракторів збільшилась з 246 тис. до 920 тис., вантажних автомобілів - з 139 тис. до 900 тис., комбайнів з 4 тис. до 61 тис. Інтенсивність сільського господарства була дуже високою. Американський фермер виробляв стільки продуктів харчування, що міг прогодувати 9-10 осіб. 
 
Широкому зростанню продуктивності в сільському господарстві сприяла фермерська організація виробництва, що базувалася на праці власників засобів виробництва. Наймана праця на сільськогосподарських роботах застосовувалася порівняно мало, як правило, під час сезонних робіт. Широко запроваджувалися нові технології обробітку грунту, зокрема безвідвальна у посушливих районах. 
 
Піднесення промисловості і сільського господарства стимулювало розвиток торгівлі. Товарообіг США збільшився з 36,5 млрд. дол. у 1923 р. до 48,5 млрд. дол. - у 1929 р. Розширювалася сфера споживчого кредиту та інших форм фінансових послуг населенню. Зовнішня торгівля розвивалася повільніше, ніж внутрішня. Це було зумовлено тим, що більшість воюючих країн на середину 20-х років відбудувала своє господарство і вступила в конкурентну боротьбу за впливи на світовому ринку. В другій половині 20-х років США змушені були компенсувати втрату ринків збуту в Європі торгівлею з Радянським Союзом. На початку 30-х років 77% експортованих тракторів, 5% верстатів і майже 25% обладнання для гірничодобувної промисловості були поставлені в СРСР. 
 
Успішному розвитку господарства країни сприяла політика урядових кіл. У 1922 р. було введено митний тариф, який стимулював торгівлю американськими товарами і перешкоджав імпорту іноземних, широко практикувалися приватизація державних підприємств, вивіз капіталу, особливо в Німеччину. 
 
Загальна сума капіталовкладень за кордоном на кінець 20-х років досягла 27,7 млрд. дол. Сполучені Штати визнали зонами свого впливу Латинську Америку, Європу та Канаду, перетворившись у найбільшого експортера капіталів, їм вдалося потіснити або й взагалі витіснити з багатьох країн світу англійський, французький, німецький, японський капітал. 
 
Економічний розвиток європейських країн у 20-х роках значно відрізнявся від США. В найбільш сприятливому становищі була Великобританія, хоча в роки світової війни вона зазнала значних людських втрат (750 тис. осіб загинуло і 1,5 млн. було поранено) і втрат засобів виробництва (торгового флоту - близько 40%). За роки війни випуск промислової продукції скоротився на 20%. Під час війни імпорт у порівнянні з експортом зріс удвоє. Зовнішній борг становив 1150 млн. ф.ст., внутрішній - до 6,6 млрд. ф. ст. Незважаючи на таке складне становище, Англія мала певні позитиви: як країна-переможниця у війні вона домоглася значної частки репарацій. До Великобританії відійшло кілька німецьких колоній, ще більше зміцнились її позиції в Африці й на Близькому Сході. Все це сприяло пожвавленню господарського життя. У промисловості сталися структурні зміни. Набирали ходи нові галузі промисловості: автомобілебудування, авіаційна, електротехнічна, хімічна. В той же час повільними темпами зростало виробництво металу, вугілля. У особливо важкому стані було кораблебудування. Загальний обсяг виробництва промисловості наприкінці 20-х років ледь перевищував довоєнні показники. 
 
Весною 1925 р. уряд відновив загальний стандарт фунта стерлінгів нарівні його паритету з доларом (1 ф.ст. = 4,86 дол.), що дало змогу Англії відновити свої позиції лідера фінансового світу. Але це похитнуло конкурентоспроможність англійської промислової продукції. 
 
Франція зазнала значно більших витрат у війні, ніж Англія: на фронтах загинуло 1,3 млн. і 2,8 млн. чоловік було поранено, зруйновано близько 10 тис. підприємств, знищено половину торгового флоту; загальні витрати становили 134 млрд. зол. франків. Союзникам Франція заборгувала більш як 60 млрд. франків. Та все ж Франція залишилась однією з провідних країн світу. Вона отримала значні репарації і високорозвинуті індустріальні райони Ельзас і Лотарінгія, німецькі та турецькі колонії, понад 8 млрд. золотих марок у вигляді натуральних поставок лісу, цементу, вугілля тощо. Крім того, уряд виділив на відбудову зруйнованих районів 100 млрд. франків. Це дало змогу не лише відбудувати, а й звести нові та модернізувати старі підприємства. 
 
Перебудова промислової структури мала свої особливості. Якщо в США і Англії структурна перебудова супроводжувалася уповільненням або застоєм традиційних галузей, то у Франції структурні зміни сприяли розвитку як традиційних, так і нових галузей промисловості. Важливе значення для стабільного розвитку мали створені державні координуючі органи - Національна економічна рада і Вища залізнична рада. Поряд з державними чиновниками до її складу входили також великі підприємці. Своєрідну регулюючу роль відігравав заснований урядом банк "Національний кредит". 
 
Характерною рисою промислового розвитку Франції в 20-х роках було збереження великої кількості малих підприємств, на яких працювало від 1 до 10 робітників, більшість торгових підприємств і сільськогосподарських ферм не використовували найману працю. Французькі бізнесмени продовжували вкладати кошти не в промисловість, а в цінні папери - у 1929 р. прибутки від вкладень у цінні папери втроє перевершували прибутки від промисловості. 
 
Сільське господарство розвивалося повільними темпами, загальний обсяг його виробництва на кінець 20-х років майже не зріс у порівнянні з довоєнним рівнем. 
 
Найбільш нестабільним було становище Німеччини, де промислове піднесення, на відміну від інших країн, почалося лише з 1926 р. Темпи промислового розвитку також були значно нижчі, ніж в інших країнах. Але поступово частка Німеччини в світовому виробництві зросла. Швидкими темпами розвивалися вугільна, хімічна, газова, електротехнічна галузі, обробітку металів. Вирішальним для інтенсифікації промисловості Німеччини було запозичення американських досягнень у сфері управління і організації виробництва. Масового поширення набуває конвеєрна система, модернізація промисловості. Все це підвищувало конкурентоспроможність країни на світовому ринку. 
 
Концентрація виробництва набуває загального характеру: в 1926 р. об'єднують свої зусилля в конкуренції з американськими автомобілебудівниками заводи Даймлера і Бенца; в цьому ж році утворюється найбільший в Європі "Сталевий трест". У гірничодобувній промисловості механізувались трудомісткі процеси, оновлювалось обладнання і машини в шахтах, зростала продуктивність праці. Видобуток вугілля на одне підприємство, у порівнянні з довоєнним рівнем, збільшився в 2,5 рази при зменшенні працюючих на 37%, виплавка металу на підприємствах Рейнської області підвищилася у 5 разів при збільшенні чисельності робітників лише вдвоє. 
 
Німецькі підприємці стали лідерами в електротехнічній промисловості - Німеччина однією з перших почала переводити залізничний транспорт на електричну тягу, використовувати електроенергію у сталеплавильній галузі, хімічній промисловості. 
 
Поряд з концентрацією виробництва йшло об'єднання банків: декілька німецьких банків контролювало 63% банківського капіталу країни: німецькі концерни відіграли вирішальну роль у створені більш як 50 міжнародних фінансових об'єднань. Відносна стабілізація провідних країн змінилася у 1929 р. грандіозною кризою, найбільшою за всю історію. Головними причинами світової економічної кризи (1929-1933) стали над-монополізація виробництва, відсутність будь-якого його регулювання, диспропорція між зростанням обсягів виробництва і рівнем доходів значної частини населення. Платоспроможність населення зменшилася, і воно не в змозі було купувати товари, кількість яких все зростала. 
 
Криза почалася з стрімкого падіння курсу акцій на нью-йоркській біржі в жовтні 1929 р. Вона охопила всі країни світу, але найбільше США і Німеччину. Так, за обсягом виробництва промисловість США відкотилась до рівня 1908 р., Німеччини і Великобританії - до рівня 1896 р. Загальне скорочення виробництва у світі становило 38%. В США збанкрутувало 5 тис. банків, розорилося 100 тис. бізнесменів, кількість безробітних досягла 17 млн. осіб, а в Німеччині - 7 млн. Реальна зарплата зменшилася на 40%. 14% фермерських господарств розорилися. 
 
Промислова криза збіглась із аграрним перевиробництвом. Швидке зниження цін на сільськогосподарську продукцію розорило сільські й фермерські господарства, що одразу ж позначилося на внутрішньому ринку. В багатьох країнах утворилися цінові ножиці на промислову і сільськогосподарську продукцію. 
 
Криза завдала відчутного удару світовій торгівлі. Скорочення торгового обігу призвело до згортання міжнародних зв'язків. Конкуренція міжнародних монополій переростала фактично в торгову конфронтацію між країнами. Торгові суперечки порушили традиційні основи фінансових взаємозв'язків між країнами. У вересні 1931 р. нова хвиля інфляції змусила Англію відмінити золотий стандарт фунта стерлінгів, а весною 1933 р. від золотого стандарту відійшли Сполучені Штати. Це спричинило на світовому ринку валютне протиборство між американським доларовим блоком і англійським блоком фунта стерлінгів. 
 
З європейських країн найбільш гострої кризи зазнала Німеччина. Спад виробництва тривав протягом трьох років. Уряд проводив деінфляційну політику, що базувалася на збереженні монопольних дій. Лише наприкінці 1931 р. він дещо знизив ціни поряд з зарплатою. Це зміцнило позиції німецьких промисловців у конкурентній боротьбі на світовому ринку. Але в той же час деінфляційна політика знижувала купівельну спроможність внутрішнього ринку. В 1931 р. посилюється кредитно-фінансова криза. 
 
Держава, щоб запобігти краху банків і монополій, скуповує їхні акції. Таким чином вдалося врятувати Дрезденський і Берлінський банки, дві морські компанії, концерни Рехлінга, Борзіга, "Сталевий трест" та ін. Держава брала участь у 583 акціонерних товариствах, контролювала більшість банків, втручалася в систему тарифних договорів. Поліпшило економічне становище і те, що в 1931 р. Німеччина фактично припинила виплачувати репарації. 
 
В Англії економічна криза почалася дещо пізніше і найбільшого загострення досягла весною 1932 р. Рівень виробництва знизився на 29% у порівнянні з 1929 р. Наслідки кризи були слабшими, ніж у США та Німеччини. Це пояснюється тим, що промисловий розвиток Англії в 20-ті роки був значно повільніший, ніж в інших країнах, і перевиробництво не досягло великих розмірів. 
 
Найвідчутніше криза позначилася на традиційних галузях. Так, виробництво чавуну і сталі скоротилося майже вдвічі, суднобудування - у 12 разів. Ціни на товари сільського господарства знизилися на третину, внаслідок чого розорилися десятки тисяч фермерів і орендарів. 
 
Подоланню кризи заважала залежність господарства Англії від імпорту сировини і продуктів харчування. До того ж споживання англійських товарів на світовому ринку в цей період значно скоротилося, що спричинило дефіцит товарного балансу - у 1931 р. витрати Англії перевищили прибутки на 110 млн. ф. ст. 
 
Весною 1931 р. загострилась фінансова криза. Поглиблення економічної кризи і нестабільне становище фунта стерлінгів спонукали іноземних вкладників орієнтуватися на більш тверду валюту. Врешті-решт це привело до відміни золотого стандарту фунта. Було прийнято закони, що встановлювали митні бар'єри на імпортні товари. Це дещо пожвавило внутрішній ринок і позитивно відбилося на розвитку промисловості. 
 
Франція пережила два кульмінаційних моменти розвитку кризи - в 1931 і 1935 роках. Виробництво у порівнянні з 1930 р. скоротилося відповідно на 44% і 46%. Зменшилися обсяги внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Безробіття не мало масового характеру, хоча неповна зайнятість була досить поширеною. 
 
Аграрна криза відчутно вдарила по селянах. Через вкрай низькі ціни виробництво сільськогосподарської продукції стало збитковим, почалося масове зменшення виробництва продуктів харчування.

Прихід в Німеччині  націонал-соціалістів на чолі з Гітлером до влади припав на період економічної  кризи. Протягом двох років (1933-1935) вони реорганізували економічну систему  Веймарської республіки з метою централізації економічної могутності в руках держави. В липні 1933 р. прийнято закон про примусові картелі, який був спрямований в першу чергу на реорганізацію сільського господарства, ремісництва і торгівлі. У вересні 1933 р. було утворено Продовольчий стан, якому підпорядковувались усі організації і який здійснював тотальний контроль і державне регулювання в сільському господарстві. Закон про спадкові господарства поділив власників землі на дві категорії: селян і сільських господарів. 
 
У 1934 р. була створена Організація промислового господарства, яка примусово об'єднувала підприємства різних галузей. До неї входило сім груп: промисловості, енергетики, ремесел, торгівлі, транспорту, банківської справи і страхування. Крім того, створювалась ще регіональна структура управління: окружні та районні економічні палати. Окружні палати були підпорядковані імперській економічній палаті, яка координувала управління підприємствами і підпорядковувалась міністерству економіки. 
 
На чолі органів економічної влади ставились, як правило, представники великого бізнесу, банкіри тощо. Галузевим і регіональним органам влади надавались широкі права: створювати і розпускати промислові об'єднання, регулювати розподіл замовлень, кредитів, сировини, обсяги виробництва, рівень цін. Поєднання системи державного регулювання з приватною ініціативою дуже швидко дало результати, промисловість почала розвивались прискореними темпами. Цьому також сприяла мілітаризація економіки - розгортання воєнного виробництва було однією з умов економічного піднесення і ліквідації безробіття; підприємства, що виконували військові замовлення, забезпечувалися сировиною і кредитами в першу чергу. 
 
Зростала зовнішня торгівля, їй надавалися пріоритети військового характеру. Збільшились обсяги торгівлі з Радянським Союзом, який поставляв хліб, метал, ліс та іншу сировину. 
 
Всі ці заходи послабили кризові явища. Державне регулювання стихійного ринку дало результати. В інших країнах теж вдавалися до державного регулювання: в одних наслідували фашистську Німеччину, в інших - Сполучені Штати. 
 
Нова економічна політика та її здійснення в Україні 
 
Наприкінці 1920 р. радянська влада переживала гостру економічну кризу, яка була викликана великими втратами за роки першої світової і громадянської воєн. В цей час велика промисловість України і Росії випускала продукції майже в сім разів менше, ніж у 1913 р., товарооборот залізниць зменшився більше ніж в чотири рази. Роки війни і господарської розрухи зумовили значне скорочення чисельності промислових робітників, в містах з'явилась велика кількість безробітних. 
 
Після першої світової війни, революції, громадянської війни на країну чекало нове тяжке випробування: небачений голод 1921-1922 років. Головна причина голоду полягала в продрозкладці, оскільки весною у селян було конфісковано навіть насіннєвий фонд, а в країні були відсутні продовольчі резерви. 
 
Мільйони селян, які брали участь в громадянській війні на боці більшовиків, все більш настійливо виражали незадоволення політикою "воєнного комунізму", оскільки в ній були відсутні економічні стимули для розвитку сільськогосподарського виробництва. 
 
В березні 1921 р., після придушення стихійних селянських виступів, лідер більшовиків В.І. Ленін сформулював два принципових "Уроки Кронштадту". Перший: потрібно терміново встановити добрі стосунки з селянством. Другий: необхідно посилити боротьбу з різними політичними партіями, ліквідувати їх політичний вплив на робітників в промислових центрах. 
 
Визначивши курс на економічне співробітництво з селянством, X з'їзд РКП(б) в березні 1921 р. прийняв рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком - таким чином було покладено початок новій економічній політиці. Продподаток визначався як частка від загальної кількості продукції, при цьому враховувався об'єм врожаю, майнове становище тієї чи іншої сім'ї, кількість мешканців у сім'ї і т.ін. Спочатку розмір продподатку був на рівні 20% від чистого продукту селянського господарства, а згодом його було зменшено до 10% врожаю. В губерніях, які виконали план заготівель, відмінялась державна хлібна монополія і дозволялась торгівля хлібом та іншою сільськогосподарською продукцією. Продукцію, яка становила надлишок, можна було продавати державі чи на ринку за вільними цінами, що в свою чергу помітно стимулювало розширення виробництва в сілянських господарствах. 
 
В процесі проведення зазначених заходів помітно зросло сільськогосподарське виробництво. В 1925 р. загальні посівні площі майже досягли довоєнного рівня, зросло виробництво продукції землеробства і тваринництва.

Причини і передумови війни 
По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, що прагнули реваншу та нового переділу світу. Найбільшою мірою це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії. Вони і стали основними ініціаторами війни. 
По-друге, економічна криза 1930-х рр. загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об’єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Систему безпеки, створену в 1920-ті рр., було зруйновано. 
По-третє, розв’язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на «умиротворення» агресора, а також «ізоляція» США, які, оголосивши про нейтралітет, фактично самоусунулися від впливу на розвиток подій у світі. 
По-четверте, не останню роль у розв’язанні війни відіграв СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу. 
Характер війни Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини – тобто досягнення світового панування. З боку цих країн війна мала загарбницький характер. Для країн, які зазнали агресії і були окуповані, війна була справедливою. Складніше визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, що на той час належали Польщі, Румунії, Фінляндії, а також країни Балтії (Естонія, Латвія, Литва). Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. Її по праву назвали Великою Вітчизняною війною. Для формування загального уявлення про Другу світову війну доцільно розглянути декілька варіантів її періодизації.