Токсичні компоненти та шляхи їх надходження в організм людини і навколишнє середовище

Дані ООН свідчать, що майже 900 млн. осіб нині мешкають у посушливих регіонах нашої планети, де відбуваються процеси інтенсивного опустелювання та виснаження природних ресурсів. Соціально-економічні й екологічні втрати при цьому оцінюються в 40 млрд. дол.: зокрема, для країн Азії — 21 млрд., Африки — дев´ять, Північної Америки та Австралії — по три, Європи — 1 млрд. дол. Приблизно 100 країн зазнають негативного впливу опустелювання, причому 81 з них належать до слаборозвинутих, де населення потерпає ще й від злиднів, хвороб, голоду тощо. Отже, екологічні проблеми в зазначених країнах тісно пов´язані з соціально-економічними.

Близько 250 млн. осіб у багатьох державах світу споживають неякісну питну воду. За матеріалами Всесвітньої  організації охорони здоров´я, внаслідок того, що населення 75 країн світу змушене користуватися надто забрудненою водою, щорічно хворіє понад 500 млн. осіб. Водночас до природних водойм щорічно надходить майже 500 млрд. тонн промислових і побутових стоків, Декілька мільйонів тонн нафти. Нагадаємо, що одного літра нафти Достатньо, щоб зробити непридатним для вживання (пиття, зрошення, технічних потреб) мільйон літрів води. Моря та океани, прісні водойми, яким людство зобов´язане водою, теплом, відпочинком, киснем, харчуванням, перетворюються на величезні «сміттєзбірники сучасності». Загалом внесок екологічного чинника серед інших у погіршення здоров´я людей оцінюється фахівцями в 30—40%, а стосовно онкологічних захворювань —понад 50 %.

Серйозну тривогу майже  в усіх країнах світу викликає надмірне забруднення шкідливими викидами атмосферного повітря. Ідеально чисте  повітряне середовище тепер існує  лише теоретично. Інтенсивна виробнича, насамперед індустріальна, діяльність людини призвела до його значного забруднення, тобто до виразної відмінності його властивостей і складу від показників природної атмосфери. Більше того, динамічна  рівновага, яка існувала в природі  стосовно виділення і поглинання кисню, вуглекислоти й азоту, невпинно порушується разом із розвитком  автомобілізації, урбанізації, електрифікації та індустріальної діяльності людства. Так, підраховано, що за останні 50 років  було використано кисню приблизно  стільки ж, скільки за попередній мільйон років, або 0,02 % від його запасу в атмосфері.

Забруднення атмосфери негативно  впливає на здоров´я людей: за тривалої дії запиленого і насиченого шкідливими газами повітря розвиваються пневмонія, бронхіт, бронхіальна астма та інші хвороби органів дихання. Забруднене повітря пошкоджує шкіру, знижує опірність організму і зрештою призводить до погіршення загального стану здоров´я, росту захворюваності і смертності населення, виснаження трудового потенціалу будь-якої держави.

Забруднення атмосферного повітря  промисловими викидами призводить до появи кислотних дощів, «озонових  дір» і розвитку «тепличного ефекту» на планеті: до 60 % озонового шару над Антарктидою вже знищено, а над північною частиною земної кулі — від 9 до 20 %. Це явище спричиняє зменшення захисної дії озону від сонячного ультрафіолетового опромінення і поширення захворювань шкіри, зору тощо.

Прогнози свідчать, що до 2025 р. світовий сумарний викид двоокису вуглецю від двигунів внутрішнього згоряння має зрости з 25 до 44 %. Це зумовить посилення дії «тепличного ефекту», тобто потепління клімату, а відтак — танення льодовиків і значне підвищення рівня Світового океану, а також порушення нормального  функціонування екосистем. До 2030 р. очікується збільшення середньорічної температури  на планеті на 1,5—4,5° за Цельсієм, а отже й підвищення рівня океану на 20—140 см. Для економіки США це означатиме величезні матеріальні втрати, які оцінюються приблизно в 60 млрд. дол. Для країн же Західної Європи, розташованих нижче рівня океану, та для острівних держав такі втрати будуть ще більшими.

Та й сьогодні забруднення  навколишнього середовища завдає серйозної  матеріальної шкоди національним господарствам  майже всіх країн світу. Щорічні  збитки від деградації природи оцінюються (у відсотках від ВНП): 0,4—2 — у розвинутих країнах (США, ФРН, Велика Британія, Нідерланди, Японія); 3—5 — у державах Східної Європи; 6—15 — у країнах СНД (зокрема в Україні — 10—15); 6—18 — у країнах «третього світу» (Нігерія, Буркіна-Фасо, Ефіопія тощо).

У багатьох регіонах планети  екологічні проблеми набрали надзвичайної гостроти. Через кризовий стан навколишнього  середовища ці території мають міжнародно визнаний статус зон екологічного лиха. До них, зокрема, належать Азовське, Чорне, Балтійське та Японське моря, Урал і Приуралля, Перська й Мексиканська затоки, Кузбас, Тюменський нафтопромисловий регіон, Нова Земля, Сахель, Ефіопія та ін.

Зоною екологічного лиха визнана  й Україна. Взагалі серед європейських країн наша держава має найвищий інтегральний показник антропотехногенних навантажень на природне середовище практично на всій території. Величезних розмірів тут набрали забруднення повітряного басейну, водних і земельних ресурсів, а також деградація ґрунтів і водойм. Майже все населення України споживає неякісну питну воду, забруднені продукти харчування. Як наслідок спостерігається стійка тенденція до депопуляції. За останні вісім років кількість населення зменшилася на 1,8 млн. осіб. Перед загрозою опинився не лише екофонд, а й генофонд нації. По суті, відбувається процес виснаження національних природних продуктивних сил, який уже досяг критичної межі.

Отже, екологічні проблеми мають  соціально-економічне підґрунтя. Огляд  світової екологічної ситуації це наочно підтверджує. Іншими словами, деградація довкілля спричиняється взаємопов´язаними суспільними (антропотехногенними) і природними (екологічними) чинниками. Генезис екологічних проблем слід розглядати крізь призму розвитку саме суспільних відносин, складовою частиною яких, безперечно, є ієрархічна багатокомпонентна система відносин «людина—природа».

На сучасному етапі  розвитку суспільство велику увагу  приділяє проблемам контролю забруднення  навколишнього середовища, впровадженню попереджувальних природоохоронних заходів, заходів щодо ефективного використання природних ресурсів та екологічно чистих технологій. Концентрація зусиль світового  співтовариства на цих проблемах, як частини концепції сталого розвитку, знайшла відображення у прийнятих  Деклараціях про навколишнє середовище та розвиток (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.та Йоханес-бург, 2002р.)                                                                                                                                                   Виходячи з своїх потреб світова спільнота формує, з одного боку, соціальне замовлення на певні види економічної діяльності, продукції та послуг, а з другого боку — такі вимоги щодо стану навколишнього середовища, виконання яких забезпечувало б повноцінне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище.

Поряд із системою ООН і  міжнародних організацій рівня  ЄС у сфері дослідження глобальних екологічних проблем діють неурядові  організації. В організаційному  плані вони зорієнтовані на штаб-квартиру в Найробі, де перебуває Комітет  зв’язку з проблем довкілля, який контролює глобальну мережу екологічно зорієнтованих неурядових організацій, сприяє обміну інформацією між ними, координує спільні акції, видає  щоквартальний бю-летень і ряд інших видань, у тому числі й освітнього характеру. Аналогічний орган — Європейське бюро з навколишнього середовища створено в ЄС. Воно охоплює понад 70 науково-виробничих об’єднань, має секретаріат у Брюсселі і проводить відповідну інформаційну діяльність.

Міжнародне співробітництво  починає набирати нових форм. Швеція бере участь в очищенні Вісли. Фінляндія  готова реконструювати Мурмансь-кий комбінат «Сєвєронікель», щоб виробництво тут стало екологічно безпеч-нішим. Витрачені фінами кошти будуть згодом компенсовані за рахунок одержаного понад план нікелю. Внаслідок цього країни лише виграють.

Держави Північної Європи — Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія і Швеція — пропонують заборонити використання морського дна як ядерного звалища і терміново укласти відповідну угоду. Однак, поки що не всі країни згодні з цим (зокрема Англія). Взагалі зв’язки між країнами Балтії, що швидко розширюються, створюють добру регіональну основу для вирішення екологічної проблеми на рівні регіонального співтовариства, формування першої на планеті регіональної системи екологічної безпеки.Яким чином буде відбуватися взаємодоповнення внутрішньої і зовні-шньої політики для вирішення екологічної проблеми? Наведемо кілька прикладів такої взаємодії. Найбільш очевидна з них — міжнародна взаємодія у справі подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Генеральна Асамблея ООН прийняла, за загальної підтримки всіх своїх членів, спеціальну резолюцію, яка поставила завдання мобілізації колективних зусиль і передбачила широкий комплекс заходів щодо цього. Резолюція, співавторами якої виступили 120 країн — членів ООН — унікальний документ, що вперше в історії ООН закликає всі діючі в її системі організації відгукнутися на глобальну трагедію. Ще однією ілюстрацією здійснення перспективного міжнародного проекту екологічного співробітництва є екологічне забезпечення Чорного моря. Заслуговують на увагу також міжнародний проект надання допомоги в підготовці плану дій з відновлення Аральського моря та збереження унікальних екосистем Байкалу. Водночас не можна не відзначити, що серед міжнародних домовленостей з питань навколишнього середовища поки що немає такої, яка містила б найбільш важливі загальні принципи міждержавної природоохоронної взаємодії. Практика світового співтовариства підштовхує до вироблення та прийняття своєрідного кодексу цивілізованої екологічної поведінки держав, що визначав би і органічно поєднував їх права та обов'язки. Забруднення й руйнування довкілля не визнають державних меж, a тому і подолання цих згубних процесів можливе лише за умови об’єднання зусиль усього світового співтовариства. У багатьох розвинених країнах світу в цьому плані вже накопичений значний досвід: створені ефективні організаційні структури і діючий механізм правового регулювання охорони природи, функціонують великі наукові та науково-виробничі центри. Практична охорона навколишнього середовища перетворилася в досить могутню галузь виробництва — утворилася широко розгалужена система, що має у своєму розпорядженні засоби управління якістю навколишнього середовища, раціональним використанням природно-ресурсного потенціалу. Причому, в кожної країни є свій досвід, який безпосередньо пов'язаний з наявністю високорозвиненої національної самосвідомості.

Так, у Західній Європі, особливо в Скандинавських країнах, Японії добре  усвідомили високу значущість екологічного аспекту для реалізації прагнення  тієї чи іншої нації до виживання  і самозбереження. Подібні на-строї менше проявляються у США. Засвоєння і використання цього досвіду з його позитивними сторонами і недоліками є досить важливим для України в умовах докорінної перебудови господарського механізму й утвердження нових ціннісних орієнтацій у суспільстві.

Накопичений практикою досвід свідчить, що управління природоко-ристуванням не може відбуватися ідентично на різноманітних територіях. Екологічні проблеми, як правило, виникають і розв'язуються спочатку на локальному рівні, а вже потім виходять на більш загальний рівень (регіон, країна, планета). Глибока взаємозалежність різноманітних природних сере-довищ, транскордонне перенесення забруднення породжують необхідність встановлення єдиних стандартів якості навколишнього середовища і визна-чення основних природоохоронних проблем.

У 1989 році було опубліковано міжнародний документ «Правові принципи   охорони   навколишнього   середовища   й   стійкого   розвитку»,

підготовлений спеціальною  Комісією міжнародної групи експертів-юристів за дорученням ООН. В ньому записано, що люди мають право на навколишнє середовище, сприятливе для їх здоров'я й благополуччя. Звідси випливають і обов'язки держав:

•          зберігати і використовувати навколишнє середовище й природні ресурси в інтересах сучасного та майбутнього поколінь;

•          підтримувати екосистему та екологічні процеси, необхідні для функціонування біосфери, оберігати біологічне розмаїття й дотримуватися принципів збереження максимальної стійкості продуктивності під час використання живих природних ресурсів і екосистем;

•   встановлювати відповідні норми охорони навколишнього середовища, здійснювати моніторинг змін якості навколишнього середовища, а також публікувати всі дані щодо цього;

•    проводити попередні екологічні оцінки і вимагати їх виконання у зв'язку із запропонованими видами діяльності, які значною мірою можуть вплинути на навколишнє середовище чи використання одного з видів природних ресурсів;

•    своєчасно інформувати всіх осіб, яких може значною мірою торкнутися запланована діяльність, і забезпечувати відповідну процедуру в адміністративних і судових справах;

•   забезпечувати умови, за яких збереження природного середовища розглядається як невід’ємна частина планування та здійснення діяльності в галузі розвитку, і надавати допомогу іншим державам, особливо тим, що розвиваються, для підтримки діяльності з охорони довкілля та стійкого розвитку;

•   виявляти добру волю з іншими державами з метою здійснення зазна-чених прав і обов'язків.

У названому документі  підкреслюється відповідальність держав за екологічні порушення і важливість мирного врегулювання можливих конфліктів. У Західній Європі загальне схвалення  одержала ідея «розвитку без порушення», «екорозвитку», чи, як нині кажуть, «сталого розвитку», коли екологічні й економічні цілі збігаються. На рівні ЄС розробляються цілі, принципи й основи для законодавчих актів у сфері охорони природи, а впроваджує їх кожна з країн самостійно на базі традицій і досвіду, який вони мають. Досить складна система регулювання природоохоронної діяльності задіяна в США. Умовно її можна назвати «адміністративно-екологічною». Для кожного джерела забруднення встановлено ліміти (квоти) викидів. За їх дотриманням наглядають державні служби. Підставою діяльності цих служб є дані на кожне підприємство. Навіть якщо в підприємства викиди не перевищують ліміти, плата за квоту все одно стягується. Виходячи з оцінки граничного стану природи, за межі якого не можна виходити, місцеві власті визначають ліміти для підприємств і видають відповідні «ліцензії на забруднення». Таким чином, звичайно, визначається і програма скорочення забруднень. Дуже важливо, що власники ліцензій не є повновладними господарями цього ресурсу. За державою, її регіональними органами і жителями залишається право, яке дозволяє управляти екологічною ситуацією в регіоні та контролювати операції перепродажу ліцензії. Важливо, щоб приватна власність на асиміляційний потенціал не суперечила, а, навпаки, сприяла вирішенню природоохоронних проблем. Зрештою, два могутні індустріальні утворення: державні природоохоронні органи, з одного боку, і власники-підприємці — з іншого, розв'язують одне і те саме завдання, враховуючи його різноманітні аспекти. Перші слідкують за тим, щоб загальний рівень забруднення зменшувався. Для цього вони мають всі можливості. Другі забезпечують зниження питомих викидів на одиницю продукції, інтенсифікуючи тим самим використання своєї квоти асиміляційного потенціалу. Крім торгівлі «правом на забруднення» існує й інший досить схожий з цим механізм «платежу». Головне тут полягає в тому, що будь-які викиди в навколишнє середовище мають бути оплачені забруднювачем. Залежно від специфіки виробництва методи встановлення оплати за викиди можуть бути різними. Наприклад, є методи, спеціально орієнтовані на утилізацію відходів. Спочатку підприємство купує право на їх розміщення, а потім, після того як воно їх утилізувало, повертає сплачені кошти назад. У цьому випадку підприємство забезпечує собі такий самий процент на суму, що вклало, який мало б просто тримаючи гроші в банку. Таким способом у підприємства викупається частина його прав на забруднення.  Взагалі проблема відходів є досить гострою для всіх розвинутих країн. Частка пластмасового бруду, що на початку 60-х років становила лише 2 % у статистиці національних відходів, сьогодні становить понад 20 %. Тільки в японській столиці середньорічні пластмасові відходи — це півмільйона тонн. Щоправда, спеціалісти фірми «Фудзі-рісайкі» з одного кілограма пластмаси одержують півлітра бензину, до того ж, створена компанією установка майже не робить отруйних викидів газів. Цей винахід дозволяє пропускати за рік 5 тис. тонн пластмаси, що коштує майже 500 млн. ієн. Сума солідна, але це вдвічі дешевше ніж спалювання, яке звичайно вико-ристовують пункти звалищ та сміттєві комбінати. Відомо, що діюча у США екологічна модель надзвичайно затратна. Але кошти, навіть величезні — ще не все. Тому слід ретельніше ставитися до екологічних аспектів розвитку промисловості, енергетики, сільськогос-подарського і комунального комплексів. Витрати ж можна суттєво зменшити, якщо, наприклад, забезпечити ліквідацію забруднень на підприємстві не лише на кінцевій стадії, коли суміш речовин уже важко очистити і знешкодити, а піти за ланцюжком — від сировини до кінцевої продукції, вжити всіх заходів для переробки відходів чи взагалі змінити виробничий процес на принципово інший, маловідходний. Безпрецедентний за своїми масштабами план охорони довкілля розроблений у Франції, який передбачає різке скорочення викидів в атмосфру вуглекислого газу, двоокису сірки і припинення забруднення моря токсичними відходами. На це виділяється щороку 100-150 млрд. франків.