Моделі демократії (Хелд) Поліархія (Даль) Хвилі демократії (Хантінгтон)

План роботи

 

1. Моделі демократії (Хелд)
2. Поліархія (Даль)
3. Хвилі демократії (Хантінгтон)

Список використаної літератури

 

1. Моделі демократії (Хелд)

У своїй роботі «Моделі  демократії», написаної 1987 р., Д. Хелд доходить висновку про наявність її чотирьох моделей, кожна з яких обумовлює й передбачає різні типи взаємозв’язків з громадянським суспільством. На думку Д. Хелда, такими моделями демократії є:

• класична (classical democracy);
• захисна (protective democracy);
• девелопментальна (developmental democracy);
• пряма (direct democracy).

Основною тезою класичної моделі демократії є вислів: «Завдяки своїй політичній рівноправності громадяни вільно обирають владу й вільно підкоряються їй». Основними характерними рисами такої демократії є: короткі терміни обрання на владні посади, що, як правило, не передбачають права на повторне обрання або переобрання; утримання за рахунок суспільства адміністративного апарату, але за відсутності відмінностей у кількості привілеїв у звичайних громадян і керівників; наявність різних способів реалізації виборчого права; наявність вищого колегіального органу суверенної влади народу; предметом владного регулювання є всі сфери громадського життя; громадяни беруть безпосередню участь у здійсненні законодавчих і судових функцій. До загальних умов успішного функціонування такої моделі демократії насамперед належать: поділ усіх громадян на відносно невеликі групи, що легко й у короткий термін можуть досягти внутрішнього консенсусу; наявність примусової праці, поза якою є час для участі громадян у політичному житті; наявність державного ладу полісного типу.

Характеризуючи модель «прямої демократії», Д. Хелд визначає її основний принцип у такий спосіб: «Умовою вільного розвитку всіх є вільний розвиток кожного окремого індивіда». До основних рис прямої демократії належать такі: всі публічні справи регулюються спеціально організованою управлінською структурою пірамідального типу (згори вниз); апарат управління одержує за свою діяльність таку саму винагороду, як і працівники в інших галузях; ротація в апараті управління відбувається за допомогою відкликання кандидатів виборцями; наявність могутньої структури силової підтримки правопорядку.

Умовами функціонування такої моделі демократії є: наявність постійної прогресуючої інтеграції держави й суспільства; високий рівень розвитку продуктивних сил, що дає можливість задовольнити базові соціальні потреби громадян, і відсутність будь-яких класових антагонізмів. Соціальна теза – «Громадяни мають бути захищені як від тих, хто ними керує, так і один від одного, для чого формується така влада, що захищає інтереси всіх громадян і кожного з них окремо» – лежить в основі моделі «захисної демократії». Її основні риси це: обов’язкова наявність конкуруючих центрів влади; суверенітет обов’язково належить народу, однак він делегує значну частину своїх владних повноважень легітимно обраним державним діячам; влада в державі поділяється на виконавчу, законодавчу й судову; інституційною засадою стабільності в суспільстві є здійснення регулярних виборів, на яких рішення приймаються на основі більшості голосів; панування конституційних принципів, які однозначно встановлюють коло основоположних прав і свобод людини і громадянина, що імперативно ні в якому разі не можуть бути обмежені ніякою політичною владою, і, нарешті, чітке розділення на державу й громадянське суспільство. Основний принцип функціонування четвертої моделі – «девелопментальної демократії», тобто «демократії розвитку», Д. Хелд формулює у такий спосіб: «Участь громадян у політичному житті обумовлюється не тільки необхідністю захисту індивідуальних інтересів, але й розвитком загального усвідомлення громадянської єдності».

Визначальними рисами цієї моделі демократії є: конституція встановлює чіткий баланс між колективними й індивідуальними правами; розведення функції управління, що здійснюється «фахівцями-бюрократами», та функції законотворчості, що здійснюється виборним органом; розвиток системи місцевого самоврядування; вплив громадян на процеси державного управління здійснюється як шляхом реалізації виборчого права, так і методом індивідуальної участі. Умовами стабільного функціонування цієї моделі демократії насамперед є: наявність незалежного громадянського суспільства, сфера дії якого не перехрещується зі сферою дії держави; ринкова економіка; існування різних форм власності (насамперед приватної й колективної) на засоби виробництва.

 

2. Поліархія (Даль)

Найбільш повно теорія поліархії представлена Р. Далем  в його роботі "Поліархія: Участь і опозиція" (1971 p.). Різниця між  демократією і поліархією, на його думку, полягає в такому:

1. Демократія – це мета, а не щось уже досягнуте. Демократія, без сумніву, є утопією, – вважає Р. Даль, – але утопією корисною, оскільки вона вказує напрямки, де можна відшукати альтернативи до існуючої демократії.
2. Поліархія у Р. Даля – це демократія в дії. Поліархію він розглядає як процес наближення до демократії.

Оскільки поліархія – це стан реальної політичної дійсності, то він вибирає і критерії поліархічності тієї чи іншої системи. Такими критеріями в нього є ступінь опозиційності чи конкурентності еліт і рівень участі населення при їх виборі.

Для того, щоб досягти  поліархії, всі громадяни повинні:

• формулювати свої уподобання;
• висловлювати свої побажання співгромадянам і урядовцям;
• змушувати урядовців розглядати свої вимоги і таким чином контролювати процес прийняття політичних рішень.

Елітарна теорія демократії (Р. Міхельс, Г. Моска, И. Шумпетер, Р.Арон). Прихильники даної теорії вважають, що демократію потрібно захищати від  народу, оскільки тільки висококваліфіковані  політики-професіонали можуть використовувати  складні демократичні механізми  реалізації владних відносин у суспільстві.

Отже, до загальних рис  плюралістичних моделей демократії можна віднести:

• групи інтересів – головний елемент політичної системи суспільства, який гарантує реалізацію прав і свобод громадянина;
• загальна воля – результат компромісу різних політичних груп;
• суперництво і баланс групових інтересів – соціальна основа демократії;
• дифузія влади та елітизм;
• наявність ціннісного консенсусу, визнання різними групами основних принципів державного устрою.

До слабких сторін даної  теорії належать:

• ідеалізація, перебільшення групової ідентифікації громадян;
• ігнорування, недостатнє врахування нерівного політичного впливу різних соціальних груп;
• складність прийняття політичних рішень, коли треба враховувати інтереси і потреби великої кількості соціальних груп.

 

3. Хвилі демократії (Хантінгтон)

Причини глобалізації світового  демократичного, що розширюється, процесу  С. Хантингтон пояснює наступними факторами:

1) Криза легітимності  авторитарних і тоталітарних  систем;

2) Безпрецедентний ріст  світової економіки в 60-і роки, а також ріст утворення і  збільшення міського середнього  класу;

3) Серйозні зміни в  доктрині католицької церкви  в 60-і роки;

4) Зміна політичного курсу  ведучих світових політичних  сил (США, СРСР, Європейське співтовариство);

5) Демонстраційний ефект,  посилений новими засобами міжнародної  комунікації, а також первісним  досвідом переходу до демократії  в рамках третьої хвилі, що  відігравав стимулюючу роль і  служив моделлю для наступних  зусиль по зміні режиму в  інших країнах (див.: Huntington, 1991, p. 24).

Хвиля демократизації – це група переходів від недемократичних режимів до демократичних, що відбуваються у визначений період часу, кількість яких значно перевищує кількість переходів у протилежному напрямку в даний період. До цієї хвилі звичайно відноситься також чи лібералізація часткова демократизація в тих політичних системах, що не стають цілком демократичними. У сучасному світі мали місце три хвилі демократизації. Кожна з них торкала порівняно невеликого числа країн, і під час кожної відбувалися переходи й у недемократичному напрямку. Вдобавок не всі переходи до демократії відбувалися в рамках цих хвиль. Історія не відрізняється упорядкованістю, і політичні зміни неможливо розкласти по зручних історичних поличках. Історія також не є односпрямованої. За кожною з перших двох хвиль демократизації випливав відкат, під час якого деякі, хоча і не всі, країни, що зробили колись перехід до демократії, поверталися до недемократичного правління. Найчастіше визначити момент переходу від одного режиму до іншого можна лише умовно. Умовно визначаються і дати хвиль демократизації і відкотів. Проте, частка умовності нерідко буває корисна, так що дати хвиль змін режиму виглядають приблизно в такий спосіб:

• Перша, довга хвиля демократизації 1828-1926;
• Перший відкат 1922-1942;
• Друга, коротка хвиля демократизації 1943-1962;
• Другий відкат 1958-1975;
• Третя хвиля демократизації з 1974р.

Перша хвиля демократизації. Корені першої хвилі – в американській і французькій революціях. Однак дійсне виникнення національних демократичних інститутів – це феномен XIX століття. У більшості країн демократичні інститути поступово розвивалися протягом усього сторіччя, тому визначити конкретну дату, після якої деяка політична система може вважатися демократичної, дуже важко і можливо лише з часткою умовності. Проте, Джонатан Саншайн висуває два вагомих критерії, що дозволяють установити, коли політичні системи XIX в. досягали демократичного мінімуму в контексті тієї епохи:

1) 50% дорослого чоловічого  населення має право голосу;

2) відповідальний глава  виконавчої влади повинний або  зберігати за собою підтримку  більшості у виборному парламенті  або обиратися в ході періодичних  усенародних виборів.

Глобальний поворот від  демократії в 1960-х – початку 1970-х рр. придбав вражаючі розміри.

Коливання думок фахівців знову викликали до життя кардинальні  питання, зв´язані з відносинами  між політичною демократією й  історичним розвитком. Головні з  них стосуються простори і міцності демократії. Чи існує необоротна в  основі своєї, довгострокова, глобальна  тенденція до поширення демократичних  політичних систем по усьому світі, як думали Токвиль і Брайс? Чи політична  демократія – це форма правління, обмежена, за деякими виключеннями, межами меншості багатих чи західних суспільств? А може бути, для значного числа країн політична демократія — явище тимчасове, що періодично чергується з різними формами авторитарного правління?

"Найважливіше політичне  розходження між країнами полягає  не у формі правління, а в  рівні керування".

Політична демократія тісно  зв´язана зі свободою особи. Демократії можуть зловживати і зловживали індивідуальними  правами і свободами людини, а  добре відрегульована авторитарна  держава може в дуже значному ступені  забезпечувати своїм громадянам безпека і порядок. Однак у  цілому кореляція між існуванням демократії й існуванням особистої  волі надзвичайно велика. Визначена  частка останньої являє собою  істотний компонент першої. І навпаки, тривале проходження демократичній  політиці сприяє розширенню і поглибленню  свободи особи. Воля в деякому  змісті – особлива перевага демократії. Якщо людина зацікавлена у волі як основної соціальної цінності, він повинний бути зацікавлений і в долі демократії.

По-друге, політична стабільність і форма правління, як указувалося  вище, – дві різні речі. Однак між ними існує і взаємозв´язок. Життя при демократії часто буває неспокійна, але для неї нечасто характерно політичне насильство. У сучасному світі демократичні системи менш піддані цивільному насильству, чим недемократичні. Демократичні уряди набагато рідше застосовують насильство проти своїх громадян, чим авторитарні. Демократії також створюють загальновживані канали для вираження незгоди й опозиційних настроїв усередині системи.

Таким чином, і в уряду, і в опозиції менше приводів застосовувати  насильство друг проти друга. Демократія сприяє стабільності ще і тим, що забезпечує можливість регулярної зміни політичних лідерів і зміни публічної  політики. У демократіях зміни  рідко случаються раптово, за одну ніч; майже завжди вони відбуваються малопомітно  і поступово. Демократичні системи  набагато краще захищені від великих  революційних переворотів

Застій демократизації в  рамках її сучасної третьої порозумівається  наступними факторами:

1) слабістю соціальної  бази ліберального демократичного  транзиту, що виявляється в слабості середнього класу, його незначності (чи недостатньої питомої ваги в соціальній структурі суспільства)

2) слабістю і недостатньою  структурованістю цивільного суспільства

3) відсутністю ефективної  багатопартійної системи при  наявності безлічі дрібних політичних  партій, що не в змозі створити  реальну дійсну опозицію і  мобілізувати громадян для забезпечення  ефективного контролю за владними  структурами

4) украй слабкою поширеністю  серед громадян ліберальної політичної  культури.

Разом з тим, на відміну  від попередніх десятиліть ми не спостерігаємо  і тенденції до нової глобальної хвилі відкоту від демократизації.

По-перше, цьому сприяє нова міжнародна обстановка. Якщо до другої половини 80-х рр., в умовах протиборства двох світових систем і двох наддержав  авторитарні режими могли політично  лавірувати в цьому протиборстві, а ліберальний Захід ще міг  якось виправдати легітимність авторитарних режимів у боротьбі зі світовим комунізмом, то з крахом Східного блоку і розпадом СРСР цей зовнішній фактор легітимації  авторитаризму практично зведений на немає.

По-друге, у більшості  країн, охоплених третьою хвилею демократизації, відсутні сильні авторитарні  рухи, що скористалися би підтримкою значної частини населення.

По-третє, у багатьох країнах  відсутня ефективна ідеологія, що могла  б легітимувати виниклий авторитарний режим і обґрунтувати повний відкіт від демократизації.