Цілі та принципи екологічної політики

Цілі а принципи екологічної політики

План

1. Основні цілі, критерії та принципи екологічної політики.
2. Національна політика спрямована на охорону довкілля.
3. Потреби ведення узгодженої екологічної політики у світі.
4. Механізм реалізації екологічної політики.

1. Основні цілі, критерії та принципи екологічної політики.

Основними цілями екологічної політики є:

• підвищення рівня суспільної екологічної свідомості;
• поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки;
• досягнення безпечного для здоров’я стану навколишнього середовища (запобігання порушення санітарно-гігієнічних умов);
• інтеграція екологічної політики та вдосконалення системи інтегрованого екологічного управління;
• припинення втрат біологічного та ландшафтного різноманіття, формування екологічної мережі;
• забезпечення екологічно збалансованого природокористування;
• вдосконалення регіональної економічної політики[7].

Основними принципами екологічної політики є:

• посилення ролі екологічного управління в  системі  державного управління  України  з  метою  досягнення рівності трьох складових розвитку  (економічної,  екологічної,  соціальної),  яка  зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку;
• врахування екологічних   наслідків    під    час    прийняття управлінських  рішень,  при  розробленні  документів,  які містять політичні   та/або   програмні   засади   державного,   галузевого (секторального), регіонального та місцевого розвитку;
• міжсекторальне партнерство та залучення зацікавлених сторін;
• запобігання надзвичайним  ситуаціям природного і техногенного характеру,  що  передбачає  аналіз  і  прогнозування   екологічних ризиків,  які  ґрунтуються на результатах стратегічної екологічної оцінки,  державної  екологічної  експертизи,  а  також  державного моніторингу навколишнього природного середовища;
• забезпечення екологічної  безпеки  і  підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи;
• відповідальність нинішнього  покоління за збереження довкілля на благо прийдешніх поколінь;
• участь громадськості та суб'єктів господарювання у формуванні та  реалізації  екологічної  політики,  а  також  урахування їхніх пропозицій при вдосконаленні природоохоронного законодавства;
• невідворотність відповідальності за  порушення  законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
• пріоритетність вимоги  "забруднювач  навколишнього природного середовища та користувач природних ресурсів платять повну ціну";
• відповідальність органів  виконавчої  влади  за  доступність, своєчасність і достовірність екологічної інформації;
• доступність, достовірність    та    своєчасність    отримання екологічної інформації;
• державна підтримка  та  стимулювання  вітчизняних   суб'єктів господарювання,    які    здійснюють   модернізацію   виробництва, спрямовану на зменшення негативного впливу на навколишнє  природне середовище[7].

2. Національна політика, спрямована на охорону довкілля.

Антропогенне та   техногенне   навантаження   на   навколишнє природне середовище в кілька разів перевищує відповідні  показники у розвинутих країнах світу та продовжує зростати.

Тривалість життя  в  Україні  становить  у середньому близько 66 років (у Швеції - 80,  у Польщі - 74 роки).  Значною  мірою  це зумовлено   антропогенним  навантаженням  на  навколишнє  природне середовище,  зокрема  його  забрудненням  підприємствами  головним чином гірничо-видобувної,  металургійної,  хімічної промисловості, енергетичного сектору. В Україні  найвищий  в  Європі  рівень  розораності   земель, споживання водних    ресурсів,    вирубування    лісів.    Близько 15 відсотків    території    України    з     населенням     понад 10 млн. перебуває у критичному екологічному стані.

Щільність викидів  забруднюючих  речовин в атмосферне повітря останнім часом становить понад 130 кілограмів на кожного  мешканця України,  що  в  кілька  разів  перевищує  зазначений  показник  у розвинутих країнах світу.

Значна частина водних  об'єктів  втратила  природну  чистоту, порушена  їх  здатність  до  самоочищення.  У  ряді областей обсяг скидання забруднених вод у річки перевищує обсяг природного стоку. Водні   об'єкти   забруднені   сполуками  важких  металів,  азоту, сульфатами,  нафтопродуктами і фенолами.  Витрати свіжої  води  на одиницю  випущеної  продукції  в  Україні  перевищують  аналогічні показники у Франції в 2,5 раза,  Німеччині та Великобританії  -  у 4,3 раза.

На сьогоднішній день у державі накопичено понад 35 млрд. тонн відходів, 17 відсотків її території зазнає  підтоплення  та  понад 18 відсотків вражено інтенсивною ерозією[8].

Актуальність розроблення оновленої національної екологічної політики

Відсутність ефективної системи  управління  в  сфері  охорони навколишнього   природного   середовища  та  більш  повільне,  ніж очікувалося,  проведення   структурних   реформ   і   модернізації технологічних  процесів  в умовах зростання національної економіки призводить до збільшення рівня забруднення та  зумовлює  підтримку старих,  неефективних  підходів  до  використання  енергетичних  і природних ресурсів.

На сьогодні єдиним  нормативно-правовим  актом,  що  визначає екологічну  політику  і  стратегію держави,  є постанова Верховної Ради України) «Про Основні  напрями  державної  політики  України  у  галузі  охорони довкілля,  використання   природних   ресурсів   та   забезпечення екологічної безпеки».  Багато положень цього документа не втратило своєї актуальності,  однак у цілому він уже не відповідає  вимогам сьогодення, оскільки за період,  який минув з 1998 року, відбулися значні  події  на  міжнародному  рівні,  які  визначили  подальший розвиток  екологічних  стратегій,  а  в Україні суттєві зрушення в напрямі  посилення  економічної  діяльності.  Зазначене   зумовило необхідність розроблення проекту нового стратегічного документа на довгострокову перспективу  -  Стратегії  національної  екологічної політики  України  на  період  до 2020 року,  яка враховує процеси глобалізації економіки,  розвиток  ринкових  відносин  та  рішення Київської    конференції    міністрів   навколишнього   природного середовища «Довкілля для Європи» (2003 р.), Всесвітнього саміту зі сталого розвитку в м.  Йоганнесбурзі (2002 р.), перспективи вступу України до СОТ,  положення ряду міжнародних зобов'язань України  в сфері охорони навколишнього природного середовища[8].

3. Потреби ведення узгодженої екологічної політики  у світі.

Прискорений розвиток цивілізації призвів до деградації природних екосистем. Нині доводиться констатувати, що земна біосфера й екосистеми різних рівнів мають обмежені можливості щодо забезпечення свого нормального функціонування і відтворення в умовах надмірного впливу людської діяльності. Глобальний характер екологічних проблем (збереження озонового шару, біорозмаїття, клімат, чисте довкілля тощо) потребують розробки та реалізації погодженої міжнародної політики.

Стрімке, фактично нерегульоване зростання продуктивних сил, у тому числі населення Землі, призводить до негативних наслідків антропогенної діяльності. Особливо це стосується регіонів Південної півкулі. При цьому потрібно враховувати, що до негативних результатів призводить не тільки зростання продуктивних сил саме по собі, що посилює навантаження на природу за допустимі межі, а й обумовлене ним форсування видобутку вихідних продуктів природи, накопичення виробничих відходів, а отже, згубної дії на біосферу[6].

Ресурси земної біосфери мають чітко окреслені параметри, а кількість народонаселення і його матеріальні потреби зростають досить високими темпами. Водночас швидко збільшуються негативні антропогенні навантаження на природу, забруднюються внутрішні водойми, моря та площі лісів, вичерпуються мінерально-сировинні та біологічні ресурси. Звідси випливає об’єктивна необхідність взаємоузгодження виробничої діяльності будь-якої країни з вимогами ресурсно-екологічної безпеки її існування, а також врахування потреб майбутніх поколінь у життєвих ресурсах.

Забруднення навколишнього середовища стало однією з основних проблем у США, пов’язаною з економічним зростанням. З кінця 60-х років загострення екологічних проблем досягло в країні граничної межі і ставлення до них кардинально змінилося. У 70-ті роки були запроваджені стандарти якості навколишнього середовища. Створивши необхідний економічний механізм, американцям вдалося не лише призупинити подальше забруднення навколишнього середовища, а й поліпшити його якість. У США цільові заходи охорони довкілля встановлює федеральне Агентство з охорони природи, а кожний штат окремо пропонує конкретні заходи щодо їх реалізації, пов’язуючи з планами розвитку галузей. Ефективним засобом контролю за викидами є запровадження Агентством з охорони навколишнього середовища США «дозволів» на допустиму кількість забруднювальних речовин, який є меншим, аніж встановлений для них ліміт на продаж своїх прав іншим фірмам. У державі створився ринок прав на забруднення навколишнього середовища. В результаті екологічна ситуація в країні поліпшилася [3].

Для запобігання екологічної катастрофи в глобальному масштабі людство вже сьогодні повинне вжити заходів щодо збереження стійкості біосфери. Завдання полягає в тому, щоб сформувати на планеті єдиний екологобезпечний господарсько-економічний простір, який буде основою сталого і врівноваженого соціально-економічного розвитку всіх країн світу.

У країнах Західної Європи, починаючи з 1973 року, розроблено спеціальні програми охорони природи, в яких загальне визнання здобула ідея сталого розвитку, відповідно до якої екологічні та економічні цілі в динаміці збігаються, а на рівні Європейського Союзу його країни-члени розробили принципи та спільні заходи для законодавчих актів у сфері охорони природи. У Німеччині та інших країнах Європейського Союзу розроблена і реалізується стратегія екологічно орієнтованого менеджменту й екологічного підприємництва як одного з важливих напрямів екологічної модернізації. Цьому сприяло зростання ролі екологічних властивостей і характеристик товарів та продуктів на ринку як передумови їх виробництва і реалізації, посилення тиску громадськості на підприємців, які використовують природні ресурси, задоволення екологічних інтересів населення та розвитку водного законодавства, піднесення значимості екологічного права в підприємницькій діяльності [2].

4. Механізм реалізації екологічної політики

Створений еколого-економічний механізм, що передбачає плату за природні ресурси й плату за забруднення, забезпечує такий рівень економічного впливу на підприємства, при якому забруднення довкілля стає невигідним. Удалося здійснити реформаційний перехід від адміністративно-командних до нових, економічних методів регулювання природокористування, тим самим природні ресурси вводяться до повноцінного економічного обігу, створюються стимули до їхнього збереження.

У контексті прояву потенціалу ринкових механізмів щодо розвитку сучасного природокористування чільне місце повинні зайняти як модерні економічні інструменти, серед яких продаж квот і прав на забруднення, екологічне страхування, міжнародна й національна системи екологічного маркування та сертифікації тощо, – так і вже традиційно перевірені, наприклад система «застава – повернення» як механізм зниження надходження відходів у навколишнє середовище за рахунок їхньої масової утилізації й ін.

У лютому 2005 р. вступив у дію Кіотський протокол. Він пропонує просту формулу: кожна країна повинна спалювати стільки кисню, скільки виробляє її територія. Якщо вона спалює чужий кисень, то повинна платити країнам, які не використовують свій кисень.

Фахівці стверджують, що Україна є однією з країн, що можуть отримати найбільшу вигоду від реалізації Кіотського протоколу, зокрема від дієвості його «гнучких механізмів». Ці механізми відкривають шляхи до залучення великого обсягу іноземних інвестицій, інноваційних енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій, отримання мільйонів доларів прибутків від продажу національного надлишку квот на викиди. Схема внутрішньої торгівлі викидами, яка охоплюватиме великі промислові підприємства, стимулюватиме подальше скорочення викидів у дешевий спосіб, сприятиме впровадженню енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій на підприємствах, дасть можливість отримувати прибутки від продажу квот на викиди на внутрішніх або міжнародних ринках [2; 5].

На думку О. Веклич, основні позитивні результати чинного економічного механізму екологічного управління полягають у тому, що, по-перше, завдяки його економічним інструментам були опрацьовані основи платного природокористування, і по-друге, нині економічний інструментарій є єдиним засобом, який дозволяє забезпечити надходження фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для ліквідації наслідків забруднення довкілля [4].

Основні недоліки вітчизняного економічного механізму екологічного управління полягають у тому, що він, по-перше, не спроможний зацікавити товаровиробників у проведенні природоохоронних заходів за рахунок власних коштів; по-друге, не кореспондує з іншими економічними показниками та підоймами господарської діяльності; по-третє, недостатньо оперативно й ефективно реагує на динаміку економічних і екологічних процесів у державі. Ми погоджуємося с думкою професора О. Веклич щодо заходів реформування власне економічного механізму екологічного управління в Україні та вважаємо, що, по-перше, потрібно провести необхідні зміни в уже наявній методологічній базі, а по-друге, запровадити нові, більш ефективні регулятори природокористування.

Ці регулятори мають діяти перш за все на рівні регіонів України. Як відомо, до функцій регіонального рівня управління охороною довкілля належить вирішення таких питань: регулювання використання природних ресурсів місцевого значення; визначення нормативів забруднення природного середовища; упровадження економічного механізму природокористування; проведення моніторингу й обліку об’єктів природокористування і забруднення довкілля; проведення державних екологічних експертиз; здійснення державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства; визначення та реалізація інвестиційної політики; інформування населення й зацікавлених підприємств, установ і організацій про екологічні питання [1].