Валютні блоки та зони

Валютні блоки та зони

У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. із крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий.

Валютний блок — це угруповання країн, залежних в економічному, валютному і фінансовому аспектах від держави, що керує ним та диктує йому єдину політику у сфері міжнародних економічних відносин та використовує їх як привілейований ринок збуту, джерело дешевої сировини, вигідну сферу вкладень капіталу.

Основні характерні риси валютного блоку:

курс залежних валют прикріплюється до валюти країни, що керує угрупованням;

міжнародні розрахунки країн, які входять у блок, здійснюються у валюті країни-гегемону. Їхні валютні резерви зберігаються в країні-гегемоні;

забезпеченням залежних валют є казначейські векселі та облігації державних позик країни-гегемона.

Основні валютні блоки:

Стерлінговий блок виник у 1931 р. До нього увійшли: країни Британської співдружності націй, крім Канади, Ньюфаундленда, а також Сянган (Гонконг); деякі держави, які тісно економічно пов’язані з Великобританією: Єгипет, Ірак, Португалія. Пізніше приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія (де-факто), Греція, Іран.

Доларовий блок створено в 1933 р. Його членами є: США, Канада, країни Латинської Америки.

Золотий блок створено в червні 1933 р. До нього увійшли: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія, Чехо- 
словаччина, Польща. Мета — штучне підтримання незмінного золотого вмісту своїх валют.

Девальвація валют напередодні Другої світової війни.

Економічна криза 1937 р. Уперше на міждержавному рівні проведені консультації на базі тристоронньої угоди від 25 вересня 1937 р. між США, Великобританією і Францією.

Знецінення валют: до кінця 1938 р. золотий вміст та офіційний курс долара знизився на 41 % проти рівня 1929 р., фунта стерлінгів — на 43 %, французького франка — на 60 %, швейцарського франка — на 31 %. Напередодні Другої світової війни не було жодної стійкої валюти.

Бреттон-Вудська валютна система

Метою подолання зазначеного вище кризового стану в 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) зібралася Міжнародна валютно-фінансова конференція, на якій було створено Міжурядову установу при ООН з регулювання валютних відносин — Міжнародний валютний фонд (МВФ). Відповідно до статуту МВФ було визначено основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основою стала система золотовалютного стандарту, яка у своєму подальшому розвитку трансформувалася у систему золото-доларового стандарту.

Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 1970-х років і відіграла істотну роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.

Основні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи зводилися до такого:

У новій системі збереглася роль золота як загального еквівалента, платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обороті. У тексті Бреттон-Вудської угоди (стаття IV, розділ І статуту МВФ) було записано: «Паритети валют усіх держав-учасниць мають виражатися у золоті, яке виступає загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на 1 липня 1944 р.». Однак фактично це положення валютної угоди не дотримувалося. Серед валют країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото. У цьому була його корінна відмінність від усіх інших валют, які такої конвертованості не мали. Завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, їх зв’язок із монетарним товаром здійснювався за системою «золото — долар — національні валюти». У цьому поєднанні долар виступав як знак золота та різновид світових грошей.

Однією з вимог Бреттон-Вудської валютної системи, як і системи золотого стандарту, було дотримання принципу фіксованих валютних курсів, що мало суттєве значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційні курси валют установлювалися через визначення їх золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися відносно долара. Вони не могли відхилятися більш як на 1 % в обидва боки без відповідної згоди МВФ.

Долар, функціонуючи у режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: вміст долара дорівнював 0,888 г золота; ціна однієї унції (31,1 г) золота — 35 дол.

Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної) купівлі-продажу золота. Ці операції могли здійснюватися лише на рівні центральних банків на основі фіксованої ціни — 35 дол. за одну унцію. Ця норма була спрямована на забезпечення відповідної стабілізації валютної системи.

Отже, ця система є системою жорстких валютних нормативів, функціональне регулювання і контроль за дотриманням яких здійснював МВФ. Якщо та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара в установлених межах коливань (±1 %), вона могла вдатися до таких дій. По-перше, використати частку свого золотовалютного резерву для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку. По-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ. Нарешті, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10 % могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.

Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи «золото — долар — національна валюта» забезпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до долара, який виконував функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти. Ця довіра базувалася на тому, що, на відміну від усіх інших валют, долар зберігав за собою на валютному (зовнішньому) ринку антиінфляційний імунітет, який гарантувався його конвертованістю для центральних банків у золото. Така конвертованість забезпечувалася нагромадженням США значної частки (понад 70 % у перші повоєнні роки) централізованих запасів золота. У 1949 р. централізовані запаси золота США оцінювалися в 24,6 млрд дол., що в 3,15 раза перевищувало загальну суму доларів, яка була розміщена в іноземних банках. Слід враховувати і надзвичайно високу питому вагу США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї країни. За цих умов долар виконував функцію резервної валюти Бреттон-Вудської системи. Вважалося, що долар такий же, як золото, і навіть кращий за золото.

В кінці 60-х — на початку 70-х років ситуація суттєво змінилася: США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги, виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. У 1971 р. їх вартість становила 11,1 млрд дол. Ця сума в 6 разів була меншою від доларової маси, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася масова погоня за золотом як більш стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна — 35 дол. за одну унцію та ринкова, що в кілька разів перевищувала офіційну.

У цій ситуації США, по суті, повністю втратили свою спроможність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, утримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визначаючи це, 15 серпня 1971 р. Президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара в золото. Відхід від одного із визначальних принципів Бреттон-Вудської системи означав її фактичний крах та відповідну зміну сил у світовій економіці. На відміну від монополізму США, що був панівним у перші повоєнні десятиріччя, в кінці 60-х — на початку 70-х років сформувалося три центри світового економічного суперництва — США, Західна Європа та Японія. Як наслідок, поліцентризм у фактичній розстановці економічних сил у світовому господарстві вступив у суперечність з основаним на монопольному становищі долара моноцентризмом у сфері міжнародних валютних відносин. Криза Бреттон-Вудської системи породила багато проектів її реформування: від створення колективної резервної валюти, випуску світової валюти, яка була б забезпечена золотом та товарами, до повернення до золотого стандарту.

Ямайська валютна система

Ця система сформувалася внаслідок структурних змін у світовій системі та в умовах виникнення новітніх центрів імперіалістичного суперництва на противагу монопольному пануванню США після Другої світової війни — Західної Європи та Японії.

Контури нової валютної системи, що функціонує й розвивається у світовій економіці й понині, були визначені на нараді представників країн — членів МВФ, що відбулася в місті Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р. Кінгстонська угода поклала початок утворенню Ямайської валютної системи. Ця система почала функціонувати після відповідних ратифікацій зазначеної угоди державами-учасницями з квітня 1978 р.

Зміст визначальних принципів Ямайської валютної системи зводиться до такого:

1. Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Відмінено офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст окремих валют. Унаслідок цих дій золото перетворилося у звичайний товар, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку залежно від попиту та пропозиції. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота.

Водночас, отримавши дозвіл на здійснення на ринку вільних операцій з купівлі-продажу золота, центральні банки більшості країн Заходу залишили його у своїх запасах. Як наслідок, утративши статус світових грошей, золото продовжувало й продовжує нині залишатися вільно конвертованою валютою.

2. Кінгтонська угода поставила за мету перетворити утворену ще в 1969 р. МВФ колективну міжнародну одиницю — спеціальні права запозичення (СПЗ) у головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. Ідеться про те, що система «золото — долар — національна валюта», на основі якої функціонувала Бреттон-Вудська угода, трансформувалася у нову систему: СПЗ — національна валюта. У цій структурі СПЗ отримували статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнародних грошей.

На перших етапах величина СПЗ як міжнародної розрахункової одиниці, у якій визначався валютний курс національних грошей, розраховувалася на підставі золотого еквівалента. Однак у наступні роки зв’язок СПЗ із золотом було повністю втрачено. Нині величина СПЗ визначається на підставі кошика валют країн, що мають найбільшу питому вагу у сфері міжнародної торгівлі. З 1981 р. до складу так званого стандартного кошика входять п’ять валют: долар (США) — 42 %, марка (ФРН) — 19 %, франк (Франція), єна (Японія) та фунт стерлінгів (Англія) — по 13 %.

Реальна практика валютних відносин, що здійснювалася на основі Кінгстонських угод, не підтвердила можливості повного витіснення долара з позиції ключової міжнародної валюти. Більше того, у період після 1981 р. адміністрації Р. Рейгана вдалося здійснити ряд стабілізаційних заходів, що сприяли зміцненню міжнародних позицій долара. Про це свідчить той факт, що американська валюта обслуговувала близько 2/3 міжнародних розрахунків наприкінці минулого століття. Отже, можна константувати, що Кінгстонська система функціонує за принципами не паперово-валютного (як це передбачалося угодою), а паперово-доларового валютного стандарту.

3. Особливо важливою ознакою механізму Ямайської системи є запровадження «плаваючих» валютних курсів національних грошових одиниць. Слід ураховувати два протилежні аспекти такої системи. З одного боку, система, про яку йдеться, надає гнучкості валютним відносинам, створює можливість ефективної реакції на зміни у співвідношенні вартості національних валют, що постійно відбуваються. Завдяки цьому валютна система точніше відображає внутрішній стан економіки окремих країн, зокрема їх платіжного балансу.

З іншого боку, коливання валютних курсів порушують стабільність торговельних зв’язків, породжують спекулятивні операцї. У зв’язку з цим Кінгстонською угодою передбачається збереження елементів регулювання системи валютних співвідношень шляхом здійснення відповідних операцій на валютному ринку. Ідеться, таким чином, про функціонування системи не просто «плаваючих», а «регульовано плаваючих» валютних курсів. Такий режим мали валюти лише провідних країн світу — США, Японії, Німеччини, Канади, Великобританії, Франції. Більшість валют інших країн, зокрема країн, що економічно слабо розвинуті, прив’язані до міжнародних розрахункових одиниць або до окремих валют.

4. Ямайська валютна система розвивалася за принципами поліцентризму: вона, з одного боку, підпорядкована централізованим регулюючим діям (відповідно до статуту МВФ), з іншого — має досить розвинуту мережу автономних (регіональних) валютних структур (угруповань). Хоча згідно з основною метою створення Ямайської валютної системи вона повинна бути більш гнучкою. Ця система постійно періодично зазнавала кризових явищ, що потребувало від світової спільноти вести постійний пошук шляхів її реформування та вирішення основних валютно-фінансових проблем.

Основною характерною рисою сучасності є розвиток регіональної економічної та фінансової інтеграції, зокрема в Західній Європі.

Європейська валютна система

Основною метою створення цієї системи було сприяння забезпеченню загальної європейської економічної, у тому числі і валютної, інтеграції. У рамках цієї системи діяла власна міжнародна кредитно-розрахункова одиниця екю (European Currency Unit), курс якої визначається через стандартний кошик валют країн ЄС. Екю відігравала центральну роль у системі. Як уже зазначалося, вона включала набір валют держав-членів, які розподілялися пропорційно економічному стану певної країни. Точна цінність кожної валюти розраховувалася щодня Комісією, а курси видавалися в Офіційному журналі Європейського Співтовариства. У приватних операціях екю була захистом як громадян, так і бізнес-сектору від коливань обмінних курсів. У банківській системі екю працювала як Євровалюта, що використовувалася для приватних заощаджень та для заощаджень підприємств.