Грошово-кредитна політика

План

 

Вступ

1. Суть і цілі грошово-кредитної політки.

2. Методи грошово-кредитної політики

3. Типи грошово-кредитної політики

Висновок

Список  використаних джерел.

 

Вступ

Як і для всіх центральних  банків світу, основною функцією Національного

банку України є підтримання стабільності національної валюти, на що і

була спрямована його діяльність.

Діяльність Національного банку  яскраво підтверджує добре відомі у світі Істини, коли працюють інструменти грошово-кредитної політики, то і грошова система функціонує нормально і вартість національних грошей стабілізується як на внутрішньому ринку через зниження темпів інфляції, так і на зовнішньому через укріплення її обмінного курсу.

Місце й роль грошово-кредитної  політики у системі державного регулювання  економіки по-різному визначають представники різних економічних теорій, зокрема представники найбільш фундаментальних з них — монетаристської і кейнсіанської.

У даному рефераті було розглянуто суть, цілі, методи грошово-кредитної політики, а також основні типи її.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Суть і цілі грошово-кредитної  політки.

 

У XX ст. формується система державного регулювання економіки і, зокрема, така важлива складова її частина, як грошово-кредитна політика.

Грошово-кредитну (або монетарну) політику звичайно визначають як комплекс взаємопов'язаних заходів з регулювання грошово-кредитного ринку, які проводить держава через центральний банк. Центральний банк виступає в ролі провідника, автора грошово-кредитної політики, тобто її головного суб'єкта. Проте слід зазначити, що при розробці грошово-кредитної політики, визначенні її основних параметрів центральний банк орієнтується на макроекономічні показники, які визначаються органами законодавчої і виконавчої влади.

Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення ії стратегії і тактики. Стратегія політики полягає:

- у виборі цілей;

- встановленні певної ієрархії  цілей;

- визначенні параметрів цілей.

Тактика грошово-кредитної політики полягає у виборі засобів, інструментів, які є найкращими (преференційними) для досягнення постав­лених цілей.

Цілі грошово-кредитної політики можна згрупувати таким чином:

- кінцеві;

- проміжні;

- оперативні.

Через те, що грошово-кредитна політика є одним із напрямків загальнодержавної  економічної політики, її кінцеві  цілі виступають як частина глобальної стратегії, що визначається законодавчими й виконавчими органами влади. Стратегічні цілі загальнодержавної економічної політики — це:

- економічне зростання;

- висока зайнятість населення;

- стабільність цін у державі;

- рівновага платіжного балансу.

 

Центральний банк як орган державного регулювання, основне завдання якого  полягає у забезпеченні сталості національної грошової одиниці, спрямовує  свою грошову-кредитну політику, в першу  чергу, на забезпечення стабільності цін  і зниження рівня інфляції. Слід зазначити, що ефективність грошово-кредитної політики значною мірою залежить від узгодженості кінцевих (стратегічних) цілей грошово-кредитної і загально­державної економічної політики.

Потреба у визначенні проміжних  цілей викликана тим, що інструменти грошово-кредитної політики (політика відкритого ринку, політика рефінансування, політика обов'язкових резервних вимог) в основному не мають прямого безпосереднього впливу на кінцеві цілі. За проміжні цілі центральні банки звичайно вибирають досягнення певних змін обсягу грошової маси МЗ (або окремих її агрегатів), або певних змін у рівні процентної ставки. Ці орієнтири напряму пов'язані із досягненням кінцевої мети. Спрямованість і параметри проміжних цілей залежать від конкретної макроекономічної ситуації в країні, зокрема від характеру розвитку економічного циклу.

В останні роки зросло значення такого проміжного цільового орієнтиру  грошово-кредитної політики, як обмінний курс національної грошової одиниці. Це викликано розширенням міжнародних  зв'язків, зростанням взаємозалежності економік різних країн. Крім того, в країнах з перехідною економікою іноземна валюта часто виконує у внутрішньому обороті функцію засобу нагромадження, а інколи — й засобу платежу. За цих умов держава в особі Центрального банку, здійснюючи вплив на обмінний курс грошової одиниці, отримує змогу впливати не тільки на зовнішньоекономічну сферу діяльності, але й на внутрішньоекономічні показники. Грошово-кредитна політика не може орієнтуватися виключно на обмінний курс, вона використовує його як один із цільових орієнтирів.

Для досягнення зазначених проміжних  цілей центральні банки, як правило, встановлюють ще й оперативні цілі, які вони можуть контролювати. Головним чином центральні банки орієнтуються на монетарну (грошову) базу, тобто гроші, які вони самі безпосередньо створюють (готівка в обігу поза банківською системою і резерви комерційних банків).

 

Грошово-кредитна політика тісно пов'язана  з бюджетною, податковою, валютною, зовнішньоекономічною. Так, якщо уряд стимулює економіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат буде значною мірою позначатися на характері грошово-кредитної політики. Емісія державних боргових зобов'язань чинить тиск на грошовий ринок, зв'язує частину грошової маси і спричиняє підвищення процентної ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій (ефект витіснення) і підриву стимулів для розширення економічної активності. Якщо ж центральний банк одночасно проводитиме політику підтримки процентної ставки, він вимушений буде розширити пропозицію грошей, провокуючи інфляцію.

Інший приклад. Якщо центральний банк ставить за мету підтримку фіксованого  обмінного курсу, то самостійна внутрішня  грошова політика стає практично  неможливою, тому що девізна політика (купівля або продаж іноземної валюти на ринку) з метою підтримки обмінного курсу авто­матично веде до зміни грошової маси в економіці.

Таким чином, ефективна стабільна  грошово-кредитна політика (під якою розуміється звичайно низький стійкий  темп інфляції) передбачає необхідність узгодженості й координації грошово-кредитної політики з іншими напрямками загальнодержавної економічної політики і, зокрема, з напрямками кон'юнктурної політики.

Місце й роль грошово-кредитної  політики у системі державного регулювання  економіки по-різному визначають представники різних економічних теорій, зокрема представники найбільш фундаментальних з них — монетаристської і кейнсіанської.

Національний банк України як центральний  банк держави щорічно розробляє  проект основних напрямків грошово-кредитної  політики, які затверджуються Верховною Радою України.

Ці напрямки передбачають:

- аналіз і прогноз розвитку  макроекономічної ситуації в  Україні;

- основні завдання грошово-кредитної  політики;

- цільові орієнтири грошово-кредитної  політики;

- інструменти регулювання грошово-кредитного ринку.

Грошово-кредитна політика Національного  банку України на перспективу  націлена на забезпечення внутрішньої  і зовнішньої сталості гривні, досягнення фінансової стабілізації і створення  на цій основі сприятливих умов для  здійснення позитивних структурних зрушень в економіці, а також для вирішення важливих соціальних проблем.

 

Методи грошово-кредитної політики

 

Залежно від економічних змінних та пов'язаних з ними тактичних цілей визначаються методи монетарної політики. Вибір  методів та інструментів монетарної політики є прерогативою центрального банку. У цьому полягає одна з важливих відмінностей тактичних цілей від проміжних і стратегічних цілей монетарної політики. Детальніше методи та інструменти монетарної політики будуть розглянуті в наступних параграфах цього розділу.

Інструменти монетарної політики. Світова практика монетарної політики нагромадила значний  досвід використання певних інструментів грошово-кредитного регулювання економічних  процесів. Усі їх можна поділити на дві групи:

- інструменти  опосередкованого впливу на грошовий  ринок та економічні процеси;

- інструменти  прямого впливу.

До  першої групи належать: операції на відкритому ринку, регулювання норми  обов'язкових резервів, процентна  політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти.

До  другої групи відносять: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових  операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних  банків; установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Опосередкований вплив інструментів першої групи полягає у створенні таких умов, за яких посилюються чи послаблюються стимули економічних суб'єктів до певної поведінки, наприклад до накопичення чи до зменшення запасів грошей у своєму розпорядженні і відповідно до зменшення чи до збільшення їх попиту на товарних чи фінансових ринках. Тому регулювання з допомогою таких інструментів належить до економічних методів державного управління, воно має істотні переваги перед застосуванням інструментів прямої дії, вплив яких має переважно директивний характер. Тому в міру визрівання в країні ринкових відносин застосування інструментів опосередкованої дії неухильно розширюється, а інструментів прямої дії - скорочується. У перехідний період в Україні останні застосовувались широко і досить часто, оскільки цього вимагали особливі, часто критичні ситуації, що виникали на грошовому ринку і вимагали негайного втручання з боку регулятивних органів.

Розглянемо  детальніше механізм використання окремих  інструментів опосередкованої дії  як більш ефективних і перспективних в умовах України.

Операції  на відкритому ринку - це найбільш застосовуваний інструмент монетарної політики в країнах  з високорозвину-тими ринковими  економіками. В країнах з перехідними  економіками застосування цього  інструменту обмежується недостатнім  розвитком ринку цінних паперів (відкритого ринку), недостатньою ліквідністю державних цінних паперів тощо. Ці чинники стримування операцій на відкритому ринку досить відчутно проявляють себе і в умовах України. Проте цей інструмент у перспективі займе ключове положення і в монетарній політиці НБУ.

Сутність  операцій на відкритому ринку полягає  у тому, що, купуючи цінні папери на ринку, центральний банк додатково  спрямовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує спочатку банківські резерви, а потім і загальну масу грошей за інших незмінних умов.

Продаючи  цінні папери зі свого портфеля, він вилучає на відповідну суму банківські резерви, а згодом зменшується і  загальна маса грошей в обороті. У  результаті цих операцій відповідно збільшується чи зменшується пропозиція грошей на ринку, що впливає в кінцевому підсумку на кон'юнктуру товарних ринків.

Операції  на відкритому ринку бувають динамічні  й захисні. Динамічні операції застосовуються для збільшення чи зменшення загальної  пропозиції грошей за умови, що інші чинники не впливають на масу грошей. Захисні операції полягають у підтриманні загальної пропозиції грошей на незмінному рівні в умовах впливу на масу грошей інших чинників. Якщо ці чинники

зменшують пропозицію грошей, то слід на певну суму купити цінні папери на відкритому ринку, щоб стабілізувати обсяг пропозиції, і навпаки.

Регулятивного ефекту можна досягти  купівлею-продажем будь-яких цінних паперів  на відкритому ринку. Проте центральні банки, як правило, обмежуються операціями з державними цінними паперами.

 

 

Типи грошово-кредитної  політики

 

Грошово-кредитну політику можна класифікувати  за кількома критеріями. Найбільш поширеною  є класифікація за спрямованістю  та мірою впливу регулятивних заходів  на пропозицію грошей. За цим критерієм  зазвичай виділяють два типи: політику монетарної експансії та політику рестрикції, які є крайніми, протилежними за спрямованістю дії варіантами з усіх можливих механізмів регулювання пропозиції грошей. Але між ними можуть бути проміжні варіанти таких механізмів — політика рефляції та політика дезінфляції.

Експансійна політика полягає в  довільному, швидкому зростанні пропозиції грошей, завдяки чому гроші стрімко  «дешевіють», а інфляція набуває  високих темпів. Тому цю політику називають  ще політикою інфляції, або політикою «дешевих грошей». На етапі розгортання експансійної політики послаблюються контроль і обмеження на емісійну діяльність та операції з рефінансування центрального банку, на кредитну діяльність комерційних банків (знижується норма обов’язкового резервування, облікова ставка, ставки рефінансування, ставки на ринку міжбанківського кредиту тощо).

Зазвичай метою переходу до експансійної політики проголошується посилення  стимулювання ділової активності, економічного зростання та скорочення безробіття, тобто ті стратегічні цілі, які перебувають виключно в реальному секторі економіки і не зачіпають рівня цін. У короткостроковому періоді вказані цілі можуть бути досягнуті завдяки інтенсивному нарощуванню платоспроможного попиту та зменшенню процента за кредит. Ці чинники спричинюють зростання кредитних вкладень у реальний сектор, зростання інвестицій та обсягів виробництва, кількості робочих місць та зайнятості. Одночасно зростають доходи та заощадження населення, збільшуються інвестиційні ресурси, у тому числі банківські резерви, розвивається кредитування споживчих потреб населення. На цій основі активно розширюється попит на споживчому ринку, що стимулює зростання виробництва товарів та послуг для населення.