Поняття інформаційного права. Історія становлення інформаційного права

Загалом, системи законодавства про засоби масової інформації України та Росії можна окреслити як “споріднені”. Спільним “генетичним предком” для них, безумовно, є Закон Союзу РСР "Про друковані та інші засоби масової інформації", що діяв як на території Української РСР, так і на території РСФР до 1991 року. Основу закону СРСР “Про пресу” склав перший у радянський час ініціативний і авторський проект, підписаний звучними нині прізвищами - Ю.М. Батурін, М.А. Федотов, В.Л. Ентін. Цей проект мав важку долю, основну частку якої склали не труднощі його підготування, а труднощі виходу у світ, у люди, у коло суспільного і державного обговорення.

14 жовтня 1988 року проект  з'явився на естонській мові  в маленькій спортивній газеті  “Спордилехт”. А тиждень потому  на російській - у великий “Молоді Естонії”. У грудні ж естафету гласності підхопив Петербург (Ленінград).14.12. 1988 року в БК Лєнсовєту відбулося перше в СРСР його широке суспільне обговорення під рубрикою: “Ініціативному законопроекту - суспільну підтримку! ”. Це обговорення також в ініціативному порядку підготував і провів дуже авторитетний і впливовий у той час фаховий клуб “Перебудова”.

Таким чином, факт появи  ініціативного законопроекту “Про пресу... ” за допомогою ініціативної ж суспільної підтримки реально  став фактом суспільним, а, у силу цього, і юридичним.

Однак, після досягнення обома державами суверенітету їх законодавство про ЗМІ почало розвиватись самостійно, іноді із суттєвими відмінностями, подекуди детально повторюючи тенденції один одного.

В Росії спадкоємцем Закону Союзу СРСР “Про друковані та інші засоби масової інформації” став Закон РФ “Про засоби масової інформації”, прийнятий у грудні 1991 року, що став основою щодо всього інформаційного законодавства. В Україні ж розвиток інформаційного законодавства відбувався більш системним шляхом - першим по порядку прийняття і базовим по відношенню до підгалузі інформаційного права став Закон України “Про інформацію”, що почав діяти з кінця 1992 року. Після того, як цим Законом було введено такі базові поняття, як інститут власності на інформацію, право громадян, український законодавець почав нарощувати масу нормативно-правових актів за рахунок інших законів, що регулюють діяльність окремих родів засобів масової інформації (наприкінці того ж 1992 року був прийнятий Закон України “Про друковані засоби масової інформації в Україні”, у 1993 - “Про телебачення та радіомовлення”, на початку 1995 - “Про інформаційні агентства”.

Цікавою особливістю  розвитку законодавства України  про засоби масової інформації стала  відсутність єдиного закону, що мав би регулювати правовий статус усіх родів ЗМІ, яким для Росії є Закон “Про засоби масової інформації”. Подібну до нього функцію в Україні виконує Закон “Про інформацію”, але він поширює свою дію не лише на ЗМІ, але і, як констатує його стаття 3, “на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства й держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації”. Водночас цей Закон відносить до засобів масової інформації, окрім газет, журналів, такі форми неперіодичного поширення масової інформації, як “одноразові видання з визначеним тиражем”, а також “кіно, звукозапис, відеозапис”, які традиційно до мас медіа не відносять.

Таким чином, українські закони, що регулюють діяльність різноманітних родів засобів масової інформації, діють практично незалежно один від одного, що призвело до суттєвих розбіжностей у правовому статусі журналістів різних родів ЗМІ, наприклад, тих, хто працює в теле-радіокомпанії (українське законодавство вживає в даному випадку термін “телерадіопрацівник”), і газетяра чи журналіста від журналу. Тут виникають розбіжності й у правовому статусі цих працівників. Так, якщо в Законі України “Про пресу... ”, у розділі про обов'язки: “Права та обов'язки журналіста редакції” встановлюється, що журналіст зобов'язаний: “відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону”, то вже в Законі України “Про телебачення і радіомовлення” цей самий аспект розглядається як право творчого працівника телерадіоорганізації відмовитися від виконання доручення телерадіоорганізації, якщо воно суперечить чинному законодавству. Суттєві розбіжності виникли і в правовому статусі власне ЗМІ, наприклад, інформаційного агентства і періодичних друкованих видань. В той же час, у Росії Закон “Про засоби масової інформації” зрівняв будь-які форми періодичного поширення масової інформації, що практично знівелювало різницю між журналом, телепрограмою та інформаційним агентством і, як наслідок, між журналістами, що у них працюють.

Висновок

Отже, інформаційне право — це комплексна галузь права, яка має спеціальний предмет — суспільні інформаційні відносини.

Сьогодні інформаційне право як наука динамічно розвивається, його основні положення перебувають у стадії формування. Значний вплив на інформаційне право як науку мають галузеві науки: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, кримінальне право. Окремі положення інформаційного права базуються на теоретичних засадах міжгалузевих інституцій законодавства та юридичної науки: господарського, підприємницького і комерційного права, права інтелектуальної власності тощо.

   Водночас, положення  інформаційного права та правової  інформатики впливають на формування  нових інституцій у провідних  галузях права, зокрема щодо з'ясування сутності нових соціальних явищ інформаційного суспільства (правове регулювання).

Список використаної літератури

1. Информационное право: Основы практической информатики. Учебное пособие / И.Л. Бачило, - М.: 2001. - 352 с.
2. Основи інформаційного права України: Навч. посіб. / В.С. Цимбалюк, В.Д. Павловський, В.В. Грищенко та ін. / За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного, П.В. Мельника. - К.: Знання, 2004. - 274 с.
3. Рассолов М.М. Информационное право: Учебное пособие. - М.: Юристъ, 1999. - 400 с.