Розподіл та використання загальнодержавних фінансових ресурсів

Розгляд фінансових ресурсів щодо джерел створення у тісному зв'язку з напрямами використання має важливе значення для правильного визначення межі їх функціонування. В економічній літературі зустрічаються різні визначення межі фінансових ресурсів. Тим часом не всі грошові засоби є фінансовими ресурсами.

Поняття "грошові засоби" значно ширше, але фінансові ресурси виступають завжди у грошовій формі. Грошові засоби стають фінансовими ресурсами тоді, коли вони концентруються у відповідні фонди, для яких встановлено порядок створення й використання.

Важливою характерною рисою фінансових ресурсів, є те, що вони, на відміну від грошових коштів, виражають не зміну форм вартості, а фінансовий результат процесу відтворення. Водночас вони свідчать про наявні можливості економічного й соціального розвитку.

В умовах перехідної економіки значні ресурси повинні спрямовуватися на структурну перебудову виконання цільових загальнодержавних програм у сфері технічного прогресу, охорону довкілля.

Отже, фінансові ресурси – це грошові фонди, які створюються в процесі розподілу, перерозподілу і використання валового внутрішнього продукту за певний період.

Держава розпоряджається не всіма фінансовими ресурсами, створеними в країні за певний період часу. У розпорядженні держави знаходяться централізовані фінансові ресурси:

• бюджетної системи;
• державних фінансових інститутів (Центрального банку, державних фінансових органів, державних кредитних установ);
• централізованих і децентралізованих фондів цільового призначення.

Розділ 2. Формування загальнодержавних фінансових ресурсів, чинники їх росту

2.1. Валовий внутрішній продукт як  основне джерело фінансових ресурсів

Однією з найважливіших умов розкриття змісту й призначення фінансових ресурсів є виявлення їхнього взаємозв'язку з вартісною структурою валового внутрішнього продукту (див. додаток 2.1).

     Додаток 2.1 Взаємозв'язок фінансових  ресурсів із вартісною структурою  внутрішнього валового продукту.

Як видно з додатку 2.1, основним джерелом формування фінансових ресурсів є валовий внутрішній продукт Найзначніша їхня частка створюється за рахунок прибутку, відрахувань на соціальне страхування й інші соціальні потреби.

Частина фінансових ресурсів є вирахуваннями із заробітної плати, податків та платежів населення. Велику частку також становлять непрямі податки, які в структурі валового внутрішнього продукту показані згорнутим сальдо, тобто за мінусом дотацій, що надаються різним галузям економіки з державного бюджету. Тому при зіставленні фінансових ресурсів із валовим внутрішнім продуктом треба враховувати особливість взаємозв'язків показників, оскільки метод обчислення фінансових ресурсів об'єктивно зумовлює підвищення їхньої питомої ваги у валовому внутрішньому продукті. Було б доцільно здійснювати коригування фінансових ресурсів із метою вилучення подвійного рахунку.

Основна частина фінансових ресурсів є грошовим вираженням новоствореної вартості. Це, як зазначалося вище, прибуток, податки, відрахування на соціальне страхування та соціальне забезпечення, доходи від зовнішньоекономічної діяльності. Крім цього, частина фінансових ресурсів виражає перенесену вартість основних фондів (амортизаційні відрахування), включає відрахування від собівартості на геологорозвідку, до фонду конверсії, плату за використання природних ресурсів тощо. Тому розгляд структури фінансових ресурсів у тісному зв'язку з вартісною структурою валового внутрішнього продукту має велике теоретичне й практичне значення.

По-перше, стає можливим визначити рівень використання фінансів у розподільчих процесах і на цій основі дати характеристику ефективності функціонування фінансового механізму. По-друге, значно розширюється інформаційна база для розробки фінансових показників ефективності виробництва й розробки основних напрямків удосконалення фінансових методів її підвищення. По-третє, можна відстежити рух кожної складової валового внутрішнього продукту від початкової – виробництва до кінцевої стадії – використання.

Фінансові ресурси є об'єктивно необхідною умовою процесу відтворення на всіх його стадіях, однак формування кінцевої структури відтворення досягається на стадії розподілу, де формуються пропорції між фондами відшкодування, споживання й нагромадження, здійснюється розподіл доходів між підрозділами суспільного виробництва, галузями господарства, соціальними групами, безпосередніми виробниками матеріальних благ.

На стадії розподілу фінанси набувають самостійної форми руху. Вони зумовлюють появу своїх специфічних категорій, важелів, інструментів, що регулюють процес створення доходів і грошових фондів, їхній розподіл і перерозподіл. У своїй сукупності вони складають основу фінансового механізму. Дослідження ролі фінансів у розподільчих процесах має важливе значення для виявлення їхньої сутності, оскільки саме тут в результаті руху фінансових ресурсів формуються економічні відносини щодо їх створення і використання, які по своїй суті є фінансовими. Удосконалення фінансових відносин – головна умова посилення впливу фінансів на процес відтворення. Однак, розглядаючи фінанси не як теоретичну абстракцію, а як складову господарського механізму, треба зазначити, що їхній вплив на розширене відтворення проявляється там і тоді, де й коли відбувається процес створення й використання фінансових ресурсів.

Високий відсоток фінансових ресурсів щодо ВВП підтверджує, що фінансова система виконує надмірну перерозподільчу функцію. Це знижує, з одного боку, ефективність самої фінансової системи, а з другого – негативно позначається на наявній системі розподілу й перерозподілу створюваного продукту Зокрема, перевантаження фінансової системи різними формами перерозподілу ресурсів між верствами населення, галузями економіки та регіонами негативно впливає на стимули до праці, оскільки відбувається відрив використання фінансових ресурсів від місця їх створення. Треба вжити серйозних заходів. які б забезпечили раціональнішу структуру співвідношення системи фінансів і ВВП.

 2.2. Джерела національного доходу

Національний дохід – це чистий продукт суспільства, або новостворена вартість. Чистим продуктом його називають тому, що з усієї сукупності створених у суспільстві матеріальних і нематеріальних благ (С + v + m) уже вирахувана частка, яка йде на відновлення зношених засобів виробництва (С), і в розпорядженні суспільства залишається лише та частка, яка буде використана на споживання і нагромадження.

Що є джерелом національного доходу? Здавалося б, що відповідь на це запитання дуже проста: праця людини. В основному така відповідь правильна, але вимагає ряду уточнень, оскільки, наприклад, в такому разі можна запитати, що створює поліцейський, чиновник, служитель культу тощо, які теж займаються певним видом праці. Тому не дивно, що вже протягом кількох століть ведеться дискусія щодо джерел національного доходу.

Першою школою в політичній економії були меркантилісти (від італійського слова mercante – торгувати). Вони вважали, що національний дохід створюється лише у сфері торгівлі. Наступна школа – фізіократи таким джерелом вважали сільське господарство. Класики політичної економії А.Сміт та Д.Рікардо значно розширили розуміння джерел створення національного доходу, стверджуючи, що він створюється у сфері матеріального виробництва (сільському господарстві, промисловості та ін.). Ще повніше сферу створення національного доходу визначив К.Маркс, оскільки включав до неї і сферу послуг.

Але сфера послуг у той час (середина XIX ст.) була розвинута надзвичайно слабо. Тому в працях К.Маркса положення про те, що національний доход створюється і у сфері послуг, не набуло вигляду теорії.

Інша річ – реалії сьогодення. У розвинутих країнах світу у сфері послуг (або нематеріального виробництва) зайнято близько 70% всього працездатного населення.

На думку сучасних західних учених, будь-яка праця є продуктивною, отже, створює національний доход. Тому виробниками його вони вважають усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в т.ч. військовослужбовців, поліцейських, чиновників державного апарату, служителів культу та інші категорії населення. Критерієм для західних учених слугує отримання ними доходів.

На противагу цьому, в марксистській політичній економії відстоювався значно звужений підхід до джерел створення національного доходу. Одна група догматиків-економістів, як і в часи А.Сміта та Д.Рікардо, стверджувала, що національний доход створюється лише у сфері матеріального виробництва. Інша група – прогресивні економісти – доводила, що і в таких сферах нематеріального виробництва, як наука, освіта, охорона здоров'я, державний апарат управління народним господарством та в деяких інших, також створюється національний доход.

Водночас вони справедливо критикували погляди західних учених щодо віднесення всіх категорій працюючих (насамперед військовослужбовців, служителів культу, діячів сфери розваг у казино, інших подібних установах тощо) до виробників національного доходу.

Слід зауважити, що західна економічна думка навчилася вимірювати продуктивність праці вчителів, педагогів, учених, працівників охорони здоров'я і визначати той внесок, який вони роблять у створення національного доходу. Наприклад, кожний долар, вкладений у розвиток науки, приносить, на їхню думку, близько 4-5 дол. прибутку.

Питання про джерело національного доходу не є чисто теоретичним, тобто таким, що не стосується практики. Від його правильного розв'язання залежить, зокрема, обґрунтована методика обчислювання статистичною службою держави величини національного доходу, що виробляється у країні. Наприклад, в Україні при підрахунку величини національного доходу до цього часу майже не враховується внесок працівників сфери нематеріального виробництва у його створення. Це зменшує показники економічної могутності країни порівняно з економічним потенціалом інших держав. Виходячи з точки зору марксистської політекономії на проблему продуктивності праці і джерел національного доходу, Міністерство статистики колишнього СРСР, порівнюючи економічний потенціал СРСР і США, зменшувало величину цього показника у США на 25%.

2.3. Шляхи  оптимізації фондів споживання  та нагромадження

У результаті розподілу та перерозподілу національного доходу утворюються кінцеві доходи, які використовуються для споживання та нагромадження. Нагромадження є необхідною умовою розширеного відтворення всіх елементів економічної системи. Національний дохід, що використовується на споживання та нагромадження, не збігається з величиною створеного національного доходу. Останній зменшується на суму втрат. Наприклад, у сільському господарстві колишнього СРСР втрачалося до третини вирощеної сільськогосподарської продукції. Значна частина врожаю пропадає нині і в Україні. Можливі втрати частки створеного національного доходу і від стихійного лиха. Крім того, використаний національний дохід може відрізнятися від створеного на величину сальдо зовнішньоторговельного балансу. Якщо країна імпортує більше товарів та послуг, ніж експортує, то використаний національний дохід буде більший від створеного, і навпаки. Але це не означає, що країні вигідно більше ввозити товарів і послуг, ніж вивозити. Велике значення для збільшення величини національного доходу, прискорення соціально-економічного прогресу та розширеного відтворення економічної системи має оптимальне співвідношення між споживанням і нагромадженням національного доходу. Між цими двома величинами постійно існує суперечність, яка може перерости в конфлікт. Так, з одного боку, надмірно великий фонд споживання не дає змоги здійснювати розширене відтворення, тобто будувати нові заводи, фабрики, електростанції, впроваджувати нову техніку і технологію, розвивати науку, освіту тощо. З іншого боку, надмірне нагромадження частки створеного національного доходу стримує споживання населення, зростання його особистих доходів. Це, у свою чергу, підриває стимули до праці, формує тип економіки, не спрямованої на задоволення потреб та інтересів населення, тобто затратну економіку. Оптимальним у колишньому СРСР вважалося співвідношення між споживанням і нагромадженням у пропорції 75:25. У різних країнах світу залежно від соціально-економічної програми розвитку воно відхилялося як в один, так і в другий бік.

Основне джерело нагромадження — додатковий продукт. Він використовується для розширеного виробництва, будівництва об'єктів соціального (шкіл, лікарень та ін.), культурного призначення, а також для створення страхових запасів та суспільних резервів. Для розширеного виробництва необхідно виготовити не лише таку кількість засобів виробництва, яка піде на відновлення зношених протягом року засобів і предметів праці (або фонд заміщення), а й певний надлишок для будівництва нових фабрик, заводів тощо. Оскільки на збудовані нові фабрики й заводи,нові шахти та ін. необхідно залучати додаткову кількість працівників, то з фонду нагромадження слід виділити частину коштів для виробництва додаткових предметів споживання. За рахунок фонду нагромадження здійснюється виробниче й невиробниче нагромадження. Виробниче нагромадження використовують для будівництва нових заводів, електростанцій, залізниць, оснащення діючих підприємств новою технікою та ін. Завдяки цьому відтворюється в розширеному масштабі власність на засоби виробництва. 

  Невиробниче нагромадження використовують для будівництва житлових будинків, закладів освіти, охорони здоров'я, культури. Воно передбачає також виробництво додаткових предметів споживання для працівників, які працюватимуть у цій сфері, а також витрати на їх підготовку та перекваліфікацію.

Найважливішим елементом фонду нагромадження є виробниче нагромадження. Тому його норма — найважливіша частка валового (сукупного) нагромадження. В структурі останнього провідна роль належить амортизаційному фонду.

Шляхи оптимізації фондів споживання та нагромадження:

1. Зниження матеріаломісткості, енергомісткості, проведення державою активної амортизаційної політики тощо. Ці заходи мають надзвичайно важливе значення для досягнення оптимальної  норми нагромадження.

2. Лізинг. Як сучасний метод прискорення науково-технічного розвитку, оптимізації фонду нагромадження, отримав широке використання. Це довгострокова оренда машин і устаткування, транспортних засобів тощо. В умовах розгортання НТР лізинг набув міжнародного характеру, тобто використовується орендна форма експорту та імпорту машин і устаткування. Однією з форм використання лізингу є зобов'язання орендаря купити машини та устаткування після закінчення строку оренди. Лізинг набув поширення в розвинутих країнах світу..

3. Процес інтенсифікації і суспільного виробництва. Він істотно впливає на оптимізацію фонду споживання та фонду нагромадження.

4. Проведення  активної структурної політики, насамперед скорочення матеріаломістких галузей виробництва. Це один з важливих факторів радикальної зміни у співвідношенні фонду споживання і фонду нагромадження. Тому уряд насамперед повинен з'ясувати економічну доцільність існування деяких базових галузей промисловості у нинішніх обсягах і вибрати найперспективніші наукомісткі та високотехнологічні галузі.