Українські перекази та легенди про птахів

Легенд  про диких і хижих птахів збереглося чимало. Зупинимося на найголовніших  з них.

Ще одна легенда. Колись на землі  жив страшний змій, який живився  кров'ю тварин. Змій послав комара куштувати  у тварин кров: язик у комара на той  час був довшим, аніж тепер. Комар, помандрувавши по світу, повідомив  змія, що найсолодша кров у коня. Змій посилає його на пошуки вдруге. Через  якийсь час комар прилітає й каже, що людська кров солодша за кров усіх тварин на світі. Не встиг комар  скінчити мови, як до нього підлетіла  ластівка й відірвала в нього  язика, щоб він не говорив на людину. Комар злетів і запищав. Змій розгнівався  на ластівку і схопив її за хвіст. Ластівка вирвалась із рук змія, лишивши  в них середину хвоста, і залишився  в ластівки хвіст назавжди в такому вигляді, в якому він є нині.  
 
Горобці виникли з чортів, і взагалі - горобці проклята Господом пташка (Ушицький та інші повіти). Про походження їхнє є в Літинському повіті така оригінальна легенда."На Семена" (І вересня за старим стилем) горобці збираються в очерет, і чорт їх міряє тут на мірки-четверики. Насипле мірку з верхом, і тоді "зчерпне": скільки горобців опиниться понад міркою, тих чорт випускає на волю, а які залишаються в мірці, тих він забирає собі (Київська губернія і Літинський повіт). Саме зібрання горобців "на Семена" (приблизно в цей час горобці збираються у доволі великі зграї) зветься гороб'ячою радою. Прокляття Богом горобців тісно пов'язується з розп'яттям Господа на Хресті. Про це є декілька доволі близьких, зрештою за основним своїм мотивом, легенд. У Маріупольському повіті кажугь, що коли розпинали Христа, то горобці гукали:"Жив! Жив! Жив!", тоді Христа почали мучити ще з більшою жорстокістю. За це Господь прокляв їх і не дозволив їм відлітати в теплі краї. Восени, коли бувають "кучки", тоді й горобці літають також кучками. Взимку їх багато гине.

У селі Микольському розповідають, що коли розіп'яли Господа, то на хрест його сіло двоє горобців - червоний (червоноголовий) та сірий. Червоний гукав: "Помер, помер!", а сірий (звичайний наш): "Жив, жив!". Тоді один з вояків ударив спасителя списом у бік. За це Господь прокляв горобців, не благословив їх у їжу (хоча дехто й їсть) і спутав їх, щоб вони не ходили по землі, а стрибали. У селі Біло-Куракиному того ж повіту записано такий варіант цієї легенди. Горобця проклято за те, що, коли розіп'яли Христа, горобець весь час гукав: "Жив, жив!". Розбійники повернулися і забили Господу залізний цвях у саме серце. У слободі Кризькій кажуть, що горобці, крім того, приносили й залізні цвяхи, якими прибивали до хреста Спасителя. Тому залізними цвяхами "І Боже як гріх" (дуже грішно) збивати домовини, "клепу-вати" ікони і кріпити іконостаси. Для кожного, сподіваємось, цілком зрозуміло, що всі такі легенди, грунтуючись на апокрифічних оповідях, водночас скористалися з тих звуків, які найчастіше видають горобці, і які справді дуже схожі на слово "жив". Вбачаючи в горобцях породження чорта, вважаючи їх фізичними, так би мовити, винуватцями хресних страждань і навіть смерті Спасителя, народ ставиться до горобців вельми вороже. Діти нещадно розоряють їхні гнізда, всіляко знущаються з горобців, і ніхто не зупиняє їх у цьому.  
 
Щодо солов'я (справжній, курський, різноголосий, степовий), у проскурівському повіті твердять, ніби в нього зовсім немає задньої частини - її відірвав у солов'я кліщ. Ось чому соловей, боячись аби кліщ не відірвав у нього й ще чогось, не спить тепер цілими ночами і весь час співає: "кум кліщ". Про походження солов'я знаходимо у П.Куліша таку легенду-казку. Одна дівчина дуже запала в серце вужеві. Та й сама закохалася в нього. Він і повіз її до себе в палац. А в нього палац весь був з кришталю. Стояв він під землею, в якійсь могилі, або що. Ну, звісно, старенька мати попервах побивалася за донькою. Та й як, насправді, не побиватися?.. А донька - спізналася вона там з вужем, чи не спізналася, але, як би там не було, завагітніла і, коли настав час, розродилася близнятами - хлопчиком і дівчинкою. Обоє як з воску вилились у матір. А вона з себе була така гарна, мов квітка. Ось, коли Бог дав діток, вона й каже: "Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей і перехрестимо". Сіла в золоту карету, поклала діток собі на коліна й поїхала в село до священика. Іще карета не докотилася до царини, а матері вже хтось доніс про це. Стара зчинила галас на все село, схопила косу та й до царини. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток, а тоді й каже: "Літайте ж ви, мої дітки, пташками по світу: ти сину, соловейком, а ти, донечко, зозулею". Випурхнули - соловейко у праве, а зозуля в ліве віконце карети. Карета, коні та інше все не знати, де й поділися. Не стало й доньки, тільки понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива.

Про походження зозулі є й  докладніша легенда-казка, яка в  цілому дещо нагадує щойно наведену. Купались якось у ставку дівчата. Виходять з води, і кожна стала  брати своє плаття, одна дівчина - до свого плаття, аж дивиться, а в  нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись  в клубок - ніяк не можна тій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Нема в що їй вдягтися. Аж раптом вуж і каже дівчині: "Я вилізу, та тільки за умови, щоб ти була моєю, а то не віддам плаття". Як тут за вужа заміж іти?! Стоїть бідна дівчина біля води: стояла вона там доти, доки череда пішла в село. Нарешті, взяла вона своє плаття у вужа й каже до нього: "Піду за тебе, присилай сватів". Старости не примусили себе довго чекати, подала їм дівчина рушники, ось відгуло весілля. Чоловік не бере її до себе додому, а каже: "Поживемо поки що у твого батька". Чи довго, чи недовго так вони жили, тільки якось чоловік заявляє їй, що піде на те саме місце, де вона тоді купалася: "Піду, - каже він, - а коли дуже вже засиджуся там, то прийдеш туди й гукнеш: ку-ку! ку-ку! ку-ку! Я зразу і явлюся до тебе. А тепер іди: треба зі своїми рідними побачитися. Бачиш, - каже, - ти не схотіла в моїх рідних жити, а мені без них сумно". Пішов. Нема його й нема. Пішла жінка на те місце, де вона колись купалася з подругами. Приходить і гукає: "Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!" Виплив її чоловік і зажили вони знову разом, як і раніш. Через якийсь там час чоловік знову збирається йти до своєї рідні, а жінці наказує викликати його з води, якщо він часом надто вже засидиться у своїх. Тоді зібрався і втретє провідав їх. "І цього разу мене так само викликатимеш: прийдеш до води й скажеш: "Ку-ку! Ку-ку!" Може трапиться, що тепер я й не випливу до тебе. Та коли сам не випливу, то пришлю свого приятеля. Схочеш зі мною побачитися, сідай на нього, коли він випливе, - приятель цей і відвезе тебе до моїх рідних. Не бійся сідати на нього: він мій щирий товариш. Отож прийди, благаю тебе, до мене. А коли не приїдеш, то не будеш мені за жінку й не повернешся вже до своїх рідних, а перекинешся на птаха". Не схотіла вона їхати до вужаки, який був її чоловіком, й відразу ж перекинулася на птаха, полетіла, й тепер "кукає". У Літинському повіті зозулю вважають перевертнем князівни. Закохавшись в якогось молодика, князівна довго приховувала кохання своє від батька, який чомусь ненавидів цього молодика. Одного разу закохані сиділи десь разом, і князівна, в пориві ніжного почуття, яке охопило її, сказала обранцеві свого серця: "Ах ти, моя зозулько!" Батько князівни випадково почув ці слова і в страшному гніві на доньку промовив: "То ж будь зозулею!" Князівна в ту ж хвилину й перекинулася на зозулю. В Ушицькому повіті кажуть, що зозуля й чайка походять від дівчат, які задумали було полякати спасителя. Спаситель, аби покарати їх, вирік, щоб.одна з них кукала, а друга кигикала, поки світ сонця. В Олександрівському повіті зозулю вважають переверненою на птаха вдовою, через що вона й гнізда собі не в'є. Нарешті є ще вірування, начебто зозуля стала з жінки, яка вбила свого чоловіка й була засуджена за те Богом не мати пари й поневірятися по лісах. В Галичині зозулю вважають дівчиною, проклятою матір'ю й перетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якось за комин й почала кувать. У тій же Галичині записано цілком тотожну з ушицькою легендою оповідь про перетворення на зозулю проклятої батьком князівни й дуже перероблений варіант цієї легенди, за яким на зозулю перекинулася князівна, проклята матір'ю за те, що не схотіла вийти заміж за багатого князя. Легенди про те, що зозуля пішла з людини-чоловіка (у німців) або жінки, й досі живі у західноєвропейських народів. Так, французи кажуть, що в зозулі був батько - чоловік дуже бідний; коли він через страшні нестатки вирішив повіситися, зозуля кинулась шукати його, а знайшовши, коли він повісився, дуже тужила. І тепер вона не співає долі того часу, коли батько наклав на себе руки. З усіх птахів зозуля є одним з найпро-рочіших. Спочатку вона була тільки доброю віщункою як провісниця весни й літа - найкращих пір року. При цьому, значення доброї віщунки зозуля значно іншою мірою витримала в народній літературі, аніж в українській. А втім в Україні скрізь заведено в народі питати зозулю, коли хтось уперше почує її кування, скільки років він проживе, скільки разів зозуля прокує, стільки років, передбачається, проживе той, хто запитує. Коли зозуля кує, то з волечка в неї в цей час випадає зернятками "намисто", яке вона нанизує на гілочку (всім відомі яєчка гусіні-кільцепряда). Якщо в того, хто вперше почує кування, виявляються в кишені гроші, то вони не переводитимуться в нього цілий рік. Ось чому дехто навесні зав'язує шага (гріш) у сорочку, щоб завжди бути при грошах. Частіше в українській народній поезії - і незрівнянно рідше в поезії народів західноєвропейських - зозуля є злою віщункою. В українських піснях про смерть козака його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до нього на могилу зозуленьками. Кування зозулі в заспіві вже зарані вказує на сумний зміст пісні. За українськими та польськими народними повір'ями, крик зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над оселею - смерть господаря. Тривале кування провіщає поганий рік та хвороби людей і скотини.

Про журавля у Літинському повіті кажуть, ніби він створений із землі, а в Луцькому - ніби журавлі пішли з циган, але як саме - невідомо. Якщо побачиш журавлів уперше навесні, коли вони летять з вирію, то треба називати їх веселиками, а не журавлями; хто назве веселиками, тому буде цілий рік весело, а хто журавлями, той буде цілий рік журитись. Журавлі якнайсуворіше дотримують подружньої вірності; вони зграєю збираються судити самицю, яка завинила, і нещадно вбивають її своїми дзьобами. Сова - сич, пугач є в українській народній поезії є найзловіснішими птахами. Такої репутації ці птахи зажили не лише в Україні, айв усіх майже народів давнього й нового світу, як птахи нічні, хижі, що вирізняються до того ж відворотливою зовнішністю. Особливо це стосується сови, яка стала символом усього темного, похмурого, як у фізичному, так і у моральному сенсах. За українськими народними віруваннями, сови й пугачі пішли з кішок, тому в них котячі голови, і крик їхній нагадує крик кішки. Поява сови і пугача поблизу села наводить нудьгу й смуток на всіх пожильців його. Крик сови й пугача на хаті взагалі віщує пожежу або смерть когось із членів родини. Та в Проскурівському повіті розрізняють: якщо пугач гукає "вповів! вповів!", то в тій хаті народиться дитина; а якщо "поховав! поховав!" - то хтось помре.

Круки (чорний, великий), граки  і галки, що посідають таке чільне місце в усних поетичних творах і повір'ях різних народів, українськими легендами якось надто вже  обійдені. У Старобільському повіті крука вважають проклятим за те, що він вирив в копиці Ісуса Христа, коли спаситель ховався. Чорним кольором крука покарав Бог за те, що він не повернувся до ковчега Ноя. У Проскурівському повіті він користується повагою й іноді служить віщуном. Пташат своїх крук висиджує не пізніше березня, поки нема ще мурашок, бо м'ясо молодих кручат є для них особливими ласощами. Кажуть, що колись крук узяв своїх маленьких діточок, поніс їх до ріки й посадив одного на березі, а з другим злетів понад річкою і питає його: "Годуватимеш мене хлібом? Якщо годуватимеш - перенесу". "Годуватиму, але своїх дітей", - відповідало кручатко. Тоді крук кинув його у воду, а пташа, що сиділо на березі, саме втопилося. Любов граків та ворон, галок до стадного життя породила в Україні вірування, що в них є громадський суд, причому іноді всі вони гуртом убивають свого співчлена, який завинив. Сорока створена чортом і править йому за коня, тому застрелену сороку прив'язують до стелі в стайнях, певні, що нечиста сила не буде на конях їздити, а учепиться за сороку. На Сорок Мучеників (9 березня за старим стилем) сорока кладе на гніздо сорок паличок, а на Похвалу Пресвятої Богородиці (п 'ятниця п'ятої седмиці Великого посту) "похвалеться яйцем" - знесеться. Крик сороки на хаті чи біля хати означає або те, що господаря хтось лаятиме, або він одержить якусь звістку, або ж будуть гості.  Щодо дятла також є переказ, записаний П. Кулішем, наче він був раніше людиною, а потім Бог так дав, що він перекинувся на птаха. А втім, є й інший переказ. Ніби дятел виник із землі, а що із землі, то від самого Бога. Кажуть, що якби послухати вночі біля гнізда дятла, то можна було б виразно почути, як він стогне: це в дятла голова болить від того, що він цілоденно безперестанку довбає дерево. Якщо дятел стукає в ріг чийогось дому, то це - передвістя смерті. Це повір'я, відоме і в галичан, належить до часів сивої давнини, коли дятел вважався зловісним птахом.

Легенди про диких птахів

Одним з найшановніших, так би мовити, в Україні птахів є ластівка. Це − Божа пташка (Київський  повіт), створена вона Богом із землі (Ушицький та Латинський повіти). Благословив її Господь за те, що, коли розпинали Христа, ластівки крали цвяшки...

Якщо ластівка в'є під  чиєюсь стріхою гніздо, то це передвіщає щастя тій родині (Старобільський та Літинський повіти). Розоряти гніздо ластівки або драть їхні яєчка − гріх: все обличчя у винних всіється веснянками, подібно до цяток на ластів'ячих яєчках (Літинський, Київський та Старобільський повіти). Більше того, ластівка, щоб відомстити, попсує корову, для чого пролетить під коровою тричі − молоко почервоніє і його стане так мало, що навіть теля пропаде з голоду (Старобільський та Новомос-ковський повіти).  
 
Хто розорить гніздо ластівки і вб'є її пташенят, у того вона спалить хату, принісши з поля вогню (Харківський і Старобільський повіти). Щоб вивести з обличчя ластів'яче ряботиння (веснянки), потрібно, як уперше на весні побачиш ластівку, вмитися молоком і втертися тим рушником, в якому носили святити паску, − не тільки зійде ластів'яче ряботиння, а й станеш білолицим (Старобільський повіт). Або коли уперше побачиш навесні ластівку, треба тричі сказати: "Ластівко! Ластівко! На тобі веснянки, дай мені білянки!" (Подільська губернія). Декотрі, побачивши вперше навесні ластівку, беруть з-під правої ноги землі й помічають, якого кольору трапиться в ній вовна: такої масті й скотину треба тримати (Старобільський повіт). Якщо ластівки раптово відлітають з якої-небудь місцевості, то там слід неодмінно чекати мору на людей (Літинський повіт). 
 
Якщо ластівка "напаскудить" комусь на голову, то голова в такого чоловіка вкриється шолудями (Літинський і Канівський повіти). 
 
Восени (в Латинському повіті 26 вересня за старим стилем) ластівки не відлітають на теплі води, у вирій, а зчеп-люються лапками одна за одну, утворюючи довгу вервечку, і, за якусь провину, замерзають на цілу зиму у воді. А напровесні, коли скресне крига і зігріється вода, вони оживають і літають потім аж до Здвиження. Не раз, буцімто, витягували взимку неводами цілі в'язки зчеплених одна з одною мерзлих ластівок (Київський, Таращанський та деякі інші повіти). 
 
Природне бажання пояснити деякі особливості зовнішнього вигляду ластівки та її суто ідеальну сімейність породило особливу досить зворушливу легенду про походження ластівок з палко закоханих одне в одного чоловіка й жінки (Олександрівський повіт). Жили собі, кажуть, чоловік і жінка. Чоловік одного разу щось різав і забруднив руки кров'ю, а жінка в цей час підійшла й так в'ється круг нього. Чоловік узяв її за підборіддя й лагідно промовив: "Ластівко ти моя!"− і при цьому поцілував. Тієї ж миті вони спурхнули й полетіли ластівками. Оце через те в ластівки й видно під горличком червоненьку плямочку. 
 
Не меншою повагою і любов'ю користується ластівка і в інших народів. У Чехії та Німеччині вона зветься "пташкою Божої матері": вважають доброю ознакою, якщо ластівка влетить у вікно. Розорити гніздо ластівки чи вбити її − тяжкий гріх (Німеччина та Італія). І як кара за це, в корів тієї людини, що розорила гніздо, молоко обертається на кров або ж зовсім пропадає (Угорщина і Німеччина). Давні письменники свідчать, що навіть хижі птахи вважають ластівку священною. В Арріана ластівка попереджає Олександра Македонського про небезпеку. 
 
У Дагестані розповідають, що богатирі заснували аул Цудаха з такого приводу. Зупинились вони одного разу на тому місці на ночівлю і ввіткнули прапор у землю біля свого вогнища. Прокинувшись уранці, богатирі побачили, що ластівки носять землю на кінець списа, до якого прикріплено було прапор, лагодять на ньому своє гніздо. Вчені пояснили це як добре знамення, і богатирі вирішили оселитися тут. 
 
Ще одна легенда. Колись на землі жив страшний змій, який живився кров'ю тварин. Змій послав комара куштувати у тварин кров: язик у комара на той час був довшим, аніж тепер. Комар, помандрувавши по світу, повідомив змія, що найсолодша кров у коня. Змій посилає його на пошуки вдруге. Через якийсь час комар прилітає й каже, що людська кров солодша за кров усіх тварин на світі. Не встиг комар скінчити мови, як до нього підлетіла ластівка й відірвала в нього язика, щоб він не говорив на людину. Комар злетів і запищав. Змій розгнівався на ластівку і схопив її за хвіст. Ластівка вирвалась із рук змія, лишивши в них середину хвоста, і залишився в ластівки хвіст назавжди в такому вигляді, в якому він є нині. 
 
Щодо солов'я (справжній, курський, різноголосий, степовий), у проскурівському повіті твердять, ніби в нього зовсім немає задньої частини − її відірвав у солов'я кліщ. Ось чому соловей, боячись аби кліщ не відірвав у нього й ще чогось, не спить і тепер цілими ночами і весь час співає: "кум кліщ". 
 
Про походження солов'я знаходимо у П. Куліша таку легенду-казку. Одна дівчина дуже запала в серце вужеві. Та й сама закохалася в нього. Він і повіз її до себе в палац. А в нього палац весь був з кришталю. Стояв він під землею, в якійсь могилі, або що. Ну, звісно, старенька мати попервах побивалася за донькою. Та й як, насправді, не побиватися ?.. А донька − спізналася вона там з вужем, чи не спізналася, але, як би там не було, завагітніла і, коли настав час, розродилася близнятами − хлопчиком і дівчинкою. Обоє як з воску вилились у матір. А вона з себе була така гарна, мов квітка. Ось, коли Бог дав діток, вона й каже: "Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей і перехрестимо". Сіла в золоту карету, поклала діток собі на коліна й поїхала в село до священика. Іще карета не докотилася до царини, а матері вже хтось доніс про це. Стара зчинила галас на все село, схопила косу та й до царини. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток, а тоді й каже: "Літайте ж ви, мої дітки, пташками по світу: ти сину, соловейком, а ти, донечко, зозулею". Випурхнули − соловейко у праве, а зозуля в ліве віконце карети. 
 
Карета, коні та інше все не знати, де й поділися. Не стало й доньки, тільки понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива. 
 
Про походження зозулі є й докладніша легенда-казка, яка в цілому дещо нагадує щойно наведену. Купались якось у ставку дівчата. Виходять з води, і кожна стала брати своє плаття, одна дівчина − до свого плаття, аж дивиться, а в нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись в клубок − ніяк не можна тій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Нема в що їй вдягтися. Аж раптом вуж і каже дівчині: "Я вилізу, та тільки за умови, щоб ти була моєю, а то не віддам плаття". Як тут за вужа заміж іти?! Стоїть бідна дівчина біля води: стояла вона там доти, доки череда пішла в село. Нарешті, взяла вона своє плаття у вужа й каже до нього: "Піду за тебе, присилай сватів". Старости не примусили себе довго чекати, подала їм дівчина рушники, ось відгуло весілля. Чоловік не бере її до себе додому, а каже: "Поживемо поки що у твого батька". 
 
Чи довго, чи недовго так вони жили тільки якось чоловік заявляє їй, що піде на те саме місце, де вона тоді купалася: "Піду, − каже він, − а коли дуже вже засиджуся там, то прийдеш туди й гукнеш: ку-ку! ку-ку! ку-ку! Я зразу і явлюся до тебе. А тепер іди: треба зі своїми рідними побачитися. Бачиш, − каже, − ти не схотіла в моїх рідних жити, а мені без них сумно". Пішов. Нема його й нема. Пішла жінка на те місце, де вона колись купалася з подругами. Приходить і гукає: "Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!" Виплив її чоловік і зажили вони знову разом, як і раніш. Через якийсь там час чоловік знову збирається йти до своєї рідні, а жінці наказує викликати його з води, якщо він часом надто вже засидиться у своїх. Тоді зібрався і втретє провідав їх. "І цього разу мене так само викликатимеш: прийдеш до води й скажеш: "Ку-ку! Ку-ку!" Може трапиться, що тепер я й не випливу до тебе. Та коли сам не випливу, то пришлю свого приятеля. Схочеш зі мною побачитися, сідай на нього, коли він випливе, − приятель цей і відвезе тебе до моїх рідних. Не бійся сідати на нього: він мій щирий товариш. Отож прийди, благаю тебе, до мене. А коли не приїдеш, то не будеш мені за жінку й не повернешся вже до своїх рідних, а перекинешся на птаха". 
 
Не схотіла вона їхати до вужаки, який був її чоловіком, й відразу ж перекинулася на птаха, полетіла, й тепер "кукає". 
 
У Літинському повіті зозулю вважають перевертнем князівни. Закохавшись в якогось молодика, князівна довго приховувала кохання своє від батька, який чомусь ненавидів цього молодика. Одного разу закохані сиділи десь разом, і князівна, в пориві ніжного почуття, яке охопило її, сказала обранцеві свого серця: "Ах ти, моя зозулько!" Батько князівни випадково почув ці слова і в страшному гніві на доньку промовив: "То ж будь зозулею!" Князівна в ту ж хвилину й перекинулася на зозулю. 
 
В Ушицькому повіті кажуть, що зозуля й чайка походять від дівчат, які задумали було полякати спасителя. Спаситель, аби покарати їх, вирік, щоб одна з них кукала, а друга кигикала, поки світ сонця. В Олександрівському повіті зозулю вважають переверненою на птаха вдовою, через що юна й гнізда собі не в'є. Нарешті є ще вірування, начебто зозуля стала з жінки, яка вбила свого чоловіка й була засуджена за те Богом не мати пари й поневірятися по лісах. 
 
В Галичині зозулю вважають дівчиною, проклятою матір'ю й перетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якось за комин й почала кувать. У тій же Галичині записано цілком тотожну з ушицькою легендою оповідь про перетворення на зозулю проклятої батьком князівни й дуже перероблений варіант цієї легенди, за яким на зозулю перекинулася князівна, проклята матір'ю за те, що не схотіла вийти заміж за багатого князя. 
 
Легенди про те, що зозуля пішла з людини-чоловіка (у німців) або жінки, й досі живі у західноєвропейських народів. Так, французи кажуть, що в зозулі був батько − чоловік дуже бідний; коли він через страшні нестатки вирішив повіситися, зозуля кинулась шукати його, а знайшовши, коли він повісився, дуже тужила. І тепер вона не співає долі того часу, коли батько наклав на себе руки. 
 
З усіх птахів зозуля є одним з найпророчіших. Спочатку вона була тільки доброю віщункою як провісниця весни й літа − найкращих пір року. При цьому, значення доброї віщунки зозуля значно іншою мірою витримала в народній літературі, аніж в українській. А втім в Україні скрізь заведено в народі питати зозулю, коли хтось уперше почує її кування, скільки років він проживе, скільки разів зозуля прокує, стільки років, передбачається, проживе той, хто запитує. Коли зозуля кує, то з волечка в неї в цей час випадає зернятками "намисто", яке вона нанизує на гілочку (всім відомі яєчка гусіні-кільцепряда). Якщо в того, хто вперше почує кування, виявляються в кишені гроші, то вони не переводитимуться в нього цілий рік. Ось чому дехто навесні зав'язує шага (гріш) у сорочку, щоб завжди бути при грошах. 
 
Частіше в українській народній поезії − і незрівнянно рідше в поезії народів західноєвропейських −- зозуля є злою віщункою. В українських піснях про смерть козака його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до нього на могилу зозуленьками. Кування зозулі в заспіві вже зарані вказує на сумний зміст пісні. За українськими та польськими народними повір'ями, крик зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над оселею − смерть господаря. Тривале кування провіщає поганий рік та хвороби людей і скотини. 
 
Про журавля у Літинському повіті кажуть, ніби він створений із землі, а в Луцькому − ніби журавлі пішли з циган, але як саме − невідомо. Якщо побачиш журавлів уперше навесні, коли вони летять з вирію, то треба називати їх веселиками, а не журавлями; хто назве веселиками, тому буде цілий рік весело, а хто журавлями, той буде цілий рік журитись. 
 
Журавлі якнайсуворіше дотримують подружньої вірності; вони зграєю збираються судити самицю, яка завинила, і нещадно вбивають її своїми дзьобами. 
 
Сова − сич, пугач є в українській народній поезії найзловіснішими птахами. Такої репутації ці птахи зажили не лише в Україні, айв усіх майже народів давнього й нового світу, як птахи нічні, хижі, що вирізняються до того ж відворотливою зовнішністю. Особливо це стосується сови, яка стала символом усього темного, похмурого, як у фізичному, так і у моральному сенсах. 
 
За українськими народними віруваннями, сови й пугачі пішли з кішок, тому в них котячі голови, і крик їхній нагадує крик кішки. Поява сови і пугача поблизу села наводить нудьгу й смуток на всіх пожильців його. Крик сови й пугача на хаті взагалі віщує пожежу або смерть когось із членів родини. Та в Проскурівському повіті розрізняють: якщо пугач гукає "вповів! вповів!", то в тій хаті народиться дитина; а якщо "поховав! поховав!" − то хтось помре. 
 
Круки (чорний, великий), граки і галки, що посідають таке чільне місце в усних поетичних творах і повір'ях різних народів, українськими легендами якось надто вже обійдені. У Старобільському повіті крука вважають проклятим за те, що він вирив в копиці Ісуса Христа, коли спаситель ховався. Чорним кольором крука покарав Бог за те, що він не повернувся до ковчега Ноя. 
 
У Проскурівському повіті він користується повагою й іноді служить віщуном. Пташат своїх крук висиджує не пізніше березня, поки нема ще мурашок, бо м'ясо молодих кручат є для них особливими ласощами. Кажуть, що колись крук узяв своїх маленьких діточок, поніс їх до ріки й посадив одного на березі, а з другим злетів понад річкою і питає його: "Годуватимеш мене хлібом? Якщо годуватимеш − перенесу". "Годуватиму, але своїх дітей", − відповідало кручатко. Тоді крук кинув його у воду, а пташа, що сиділо на березі, саме втопилося. 
 
Любов граків та ворон, галок до стадного життя породила в Україні вірування, що в них є громадський суд, причому іноді всі вони гуртом убивають свою співчлена, який завинив. 
 
Сорока створена чортом і править йому за коня, тому застрелену сороку прив'язують до стелі в стайнях, певні, що нечиста сила не буде на конях їздити, а учепиться за сороку. На Сорок Мучеників (9 березня за старим стилем) сорока кладе на гніздо сорок паличок, а на Похвалу Пресвятої богородиці (субота п'ятої седмиці Великого посту) "похвалиться яйцем" − знесеться. Крик сороки на хаті чи біля хати означає або те, що господаря хтось лаятиме, або він одержить якусь звістку, або ж будуть гості. 
 
Щодо дятла також є переказ, записаний П. Кулішем, наче він був раніше людиною, а потім Бог так дав, що він перекинувся на птаха. А втім, є й інший переказ. Ніби дятел виник із землі, а що із землі, то від самого Бога. Кажуть, що якби послухати вночі біля гнізда дятла, то можна було б виразно почути, як він стогне: це в дятла голова болить від того, що він цілоденно безперестанку довбає дерево. 
 
Якщо дятел стукає в ріг чийогось дому, то це − передвістя смерті. Це повір'я, відоме і в галичан, належить до часів сивої давнини, коли дятел вважався зловісним птахом.