Правова основа безпеки життєдіяльності людини

• забезпечення координації  діяльності державних органів, установ, організацій та об’єднань громадян, що вирішують різні проблеми охорони  здоров’я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і  проведення консультацій між власниками та працівниками (їх представниками), між  усіма соціальними групами при  прийнятті рішень із охорони праці  на місцевому та державному рівнях;

• міжнародного співробітництва  в галузі охорони праці, використання світового досвіду організації  роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці.

Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці  та виробничого середовища на 1996–2000 роки (постанова Кабінету Міністрів  України від 2 листопада 1996 р. № 1345) розроблена відповідно до Закону України «Про охорону праці».

Головною метою Національної програми є удосконалення державної  системи управління охороною праці, яка сприяла б вирішенню питань організаційного, матеріально-технічного, наукового та правового забезпечення робіт у галузі охорони праці, запобіганню нещасним випадкам, професійним  захворюванням, аваріям і пожежам.

Закон України «Про пожежну  безпеку» від 17 грудня 1993 року проголошує, що забезпечення пожежної безпеки є невід’ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров’я людей, національного багатства і навколишнього природного середовища. Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

                          Закон України «Про дорожній  рух».

Закон України «Про дорожній рух» визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя та здоров’я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони навколишнього природного середовища.

Закон регулює суспільні  відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов’язки і відповідальність суб’єктів-учасників  дорожнього руху, міністерств, інших  центральних органів державної  виконавчої влади, об’єднань, підприємств, установ і організацій незалежно  від форм власності та господарювання. Зокрема, у статті 14 визначені права та обов’язки учасників дорожнього руху. Учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів. До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин. Учасники дорожнього руху мають право на:

• безпечні умови дорожнього руху, відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану  автомобільних доріг, вулиць, залізничних  переїздів вимогам безпеки руху;

• вивчення норм і правил дорожнього руху;

• отримання від гідрометеорологічних, дорожніх, комунальних та інших організацій, а також органів Державтоінспекції  Міністерства внутрішніх справ України  інформації про умови дорожнього руху.

Учасник дорожнього руху може оскаржити дію працівника органів  Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України у разі порушення  з його боку чинного законодавства. Учасники дорожнього руху зобов’язані:

• знати і неухильно  дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних  актів із питань безпеки дорожнього руху;

• створювати безпечні умови  для дорожнього руху, не завдавати  своїми діями або бездіяльністю  шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам;

• виконувати розпорядження  органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про  дорожній рух.

                           Закон «Про цивільну оборону».

Закон «Про цивільну оборону України» від 3 лютого 1993 року передбачає право кожного на захист свого життя і здоров’я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха та на вимогу гарантій забезпечення реалізації цього права від Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, керівництва підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування.

Держава як гарант цього  права створює систему цивільної  оборони, яка ставить собі за мету захист населення від небезпечних  наслідків аварій і катастроф  техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

У статті 1 проголошено, що цивільна оборона України є державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

Завданнями цивільної  оборони України є:

• запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного походження і запровадження заходів щодо зменшення збитків та втрат у  разі аварій, катастроф, вибухів, великих  пожеж та стихійного лиха;

• оповіщення населення  про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний часи та постійне інформування його про  наявну обстановку;

• захист населення від  наслідків аварій, катастроф, великих  пожеж, стихійного лиха та застосування засобів ураження;

• організація життєзабезпечення  населення під час аварій, катастроф, стихійного лиха та у воєнний час;

• організація і проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у районах лиха і осередках  ураження;

• створення систем аналізу  і прогнозування управління, оповіщення і зв’язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хімічним і бактеріологічним зараженням, підтримання їх готовності для сталого функціонування у  надзвичайних ситуаціях мирного  і воєнного часів;

• підготовка і перепідготовка керівного складу цивільної оборони, її органів управління та сил, навчання населення вмінню застосовувати  засоби індивідуального захисту  і діяти у надзвичайних ситуаціях.

Закон України “Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань” від 14 січня 1998 року спрямований на забезпечення захисту життя, здоров’я та майна людей від негативного впливу іонізуючих випромінювань, спричиненого практичною діяльністю, а також у випадках радіаційних аварій, шляхом виконання запобіжних та рятувальних заходів і відшкодування шкоди.

У статті 3 проголошені права  людини на забезпечення захисту від  впливу іонізуючих випромінювань: “Кожна людина, яка проживає або тимчасово перебуває на території України, має право на захист від впливу іонізуючих випромінювань. Це право забезпечується здійсненням комплексу заходів щодо запобігання впливу іонізуючих випромінювань на організм людини вище встановлених дозових меж опромінення, компенсацією за перевищення встановлених дозових меж опромінення та відшкодуванням шкоди, заподіяної внаслідок впливу іонізуючих випромінювань”.

Регіональна програма захисту  населення від впливу іонізуючих випромінювань (стаття 12) розробляється  згідно з щорічною оцінкою стану  захисту людини від впливу іонізуючих випромінювань на відповідній території  і повинна включати такі заходи:

• пошук і виявлення  джерел та шляхів, що спричиняють вплив  іонізуючих випромінювань на людину;

• реалізація заходів щодо знешкодження джерел і шляхів, що спричиняють  вплив іонізуючих випромінювань  на людину, та (або) захисту від цього  впливу людини;

• впровадження пунктів  радіаційного контролю продуктів харчування на ринках і в інших місцях їх масової реалізації;

• організація постів індивідуальних дозиметричних вимірювань згідно з  нормативами, визначеними відповідними центральними органами виконавчої влади;

• надання населенню безоплатних  консультацій із питань захисту від  впливу іонізуючих випромінювань, радіаційного контролю, дезактивації предметів побуту та захоронення побутових радіоактивних  відходів;

• прокат, ремонт, атестація  та обслуговування побутових приладів радіаційного контролю;

• створення умов для  проведення дозиметричних обстежень, радіометричних та дезактиваційних робіт на замовлення населення та умов для збирання і захоронення побутових радіоактивних відходів.

Також у цьому законі розглядається  забезпечення захисту людини від  впливу радіонуклідів, що містяться  в продуктах харчування, продовольчій сировині та питній воді.

 

                                 Еколого-правове регулювання.

Еколого-правове регулювання  ґрунтується на нормах Закону України  “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року, який передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпечення ефективного природокористування, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки.

У Законі встановлені принципи охорони навколишнього середовища:

• пріоритетність вимог  екологічної безпеки;

• гарантування екологічно безпечного становища для життя  та здоров’я людей;

• екологізація матеріального виробництва;

• науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних  та соціальних інтересів суспільства;

• збереження просторової  та видової різноманітності і  цілісності природних об’єктів і  комплексів;

• гласність і демократизм  при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього  середовища, формування у населення  екологічного світогляду;

• науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище;

• стягнення плати за спеціальне використання природних  ресурсів, за забруднення навколишнього  природного середовища та зниження якості природних ресурсів;

• вирішення проблем охорони  навколишнього природного середовища на основі широкого міжнародного співробітництва.

Закон закріплює екологічні права та обов’язки громадян України:

• право на безпечне для  життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

• участь в обговоренні  проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення та реконструкції об’єктів, які можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища;

• участь у проведенні громадської  екологічної експертизи;

• одержання повної і  достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров’я населення;

• право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій  і громадян про відшкодування  шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну  внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов’язані:

• берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної  безпеки, екологічних нормативів;

• не порушувати екологічні права та законні інтереси інших  суб’єктів;

• вносити плату за спеціальне природокористування;

• компенсувати шкоду, заподіяну  забрудненням та іншим негативним впливом  на навколишнє природне середовище.

Законодавство України про  охорону навколишнього середовища

Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” визначає поняття екологічної безпеки та заходи щодо її забезпечення, екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію підприємств та інших об’єктів, про застосування мінеральних добрив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин; передбачає заходи щодо охорони навколишнього природного середовища від шкідливого біологічного впливу, шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення, від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами.

Закон передбачає, що в Україні  громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для  задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо).

Верховною Радою України  були прийняті також наступні закони щодо охорони довкілля:

Закон України “Про охорону атмосферного повітря” від 16 жовтня 1992 року.

Закон України “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 року.

Закон України “Про тваринний світ” від 3 березня 1993 року.

Закон України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року.

Закон України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” від 8 лютого 1995 року.

Закон України “Про поводження з радіоактивними відходами” від 30 червня 1995 року.

Закон України “Про захист рослин” від 14 жовтня 1998 року.

Закон України “Про рослинний світ” від 19 січня 1999 року.

Охорона і використання окремих  природних ресурсів регулюються  відповідними кодексами. Так, охорона  і використання земель регулюються  Земельним кодексом України (1992 р.); охорона і використання надр –  Кодексом про надра України (1994 р.); охорона і використання вод –  Водним кодексом (1995 р.); охорона і  використання лісів – Лісовим  кодексом України (1994 р.).

Підзаконними актами служать  нормативно-правові акти державних  органів України. Вони видаються  на основі законодавчих актів. Насамперед, це постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України: “Про затвердження порядку визначення плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища” (1992 р.), “Про затвердження Положення про державний моніторинг навколишнього природного середовища” (1993 р.), “Про затвердження концепції охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського та Чорного морів” (1998 р.), “Про затвердження Положення про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища” (1998 р.), “Про Комплексну програму поводження з радіоактивними відходами” (1999 р.)