Практика ведення соціального діалогу

ЗМІСТ 
 
 

ВСТУП…………….…………………………………………………………...…..3

РОЗДІЛ 1. Структура та діяльність національних органів у країнах Європейського Союзу …………………..……………………………………….5

РОЗДІЛ 2. Практика ведення соціального діалогу……………………………7

1. Політика зайнятості……………………………………………………7
2. Політика оплати праці…………………………………………………8
3. Політика розвитку трудових ресурсів та професійної підготовки..10
4. Соціальний захист…………………………………………………….11
5. Трудове законодавство……………………………………………….12

         2.6 Безпека та гігієна праці……………………………………………….14

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...…16

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………….……..……..18 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

     У країнах Європейського Союзу  соціальна політика та участь соціальних партнерів у її формуванні зазнали  не тільки значної трансформації, а  й виник принципово новий наднаціональний  і наддержавний курс соціального  захисту і добробуту громадян.

     На  цей процес сьогодні орієнтуються держави, які мають намір приєднатись  до Європейського Союзу, проте їхній  соціально-економічний стан ще не відповідає багатьом нормам Євросоюзу, тож вони бажають істотно переглянути  національну практику інституалізації  соціального партнерства.

     Зокрема, щодо України, то головною проблемою  стало те, що в нас не відбувалося  наукового моделювання системи, яку хотіли створити. На державному рівні затверджували різні концепції, програми, проекти, однак їхні автори не переймалися цілісною моделлю  ефективного розвитку, не враховували  навіть досвіду країн-сусідів, що інтегрувалися  до Європейського Союзу, а віддавали  перевагу власній національній моделі.

       Таким чином, актуальність теми визначається роллю у Європейському Союзі соціального діалогу, який став прогресивною частиною загальної стратегії, яка забезпечила конкурентоспроможнішу позицію Європи у стосунках з основними партнерами у світі.

     Мета  дослідження: охарактеризувати особливості соціального діалогу в ЄС та визначити особливості співпраці з Україною.

     Досягнення  цієї мети передбачають наступні завдання:

• охарактеризувати особливості структури та діяльності національних органів ЄС;
• розглянути  пріоритети розвитку діалогу Україна – ЄС у соціальній сфері;
• ознайомитися з особливостями практики ведення діалогу.

     Джерельною  базою роботи є нормативно-правові акти внутрішньополітичного та зовнішньополітичного характеру. Аналізуючи  розвиток діалогу ЄС з Україною у соціальній сфері, особливе місце посідають документи та матеріали державних органів влади, до яких відносяться заяви Міністерства  надзвичайних ситуацій України. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Структура та діяльність національних органів у країнах  Європейського Союзу

 

     В Україні, згідно з проектом закону «Про соціальний діалог в Україні», передбачено  формування порядку утворення, склад  та організацію роботи Національної тристоронньої соціально-економічної  ради та територіальних соціально-економічних  рад у регіонах. Однією з їх характеристик  є розвиток демократії в основних сферах соціально-економічного життя  держави, систематична участь громадян у розробці пріоритетних для регіону  рішень та контроль за їх реалізацією  у важливих, з погляду інтересів  громадян, напрямах діяльності [3].

     У більшості країн ЄС діють головний національний тристоронній орган і  кілька аналогічних органів, які  працюють над окремими питаннями. Роль тристороннього органу переважно консультативна і дорадча, тільки в окремих випадках він має повноваження приймати рішення (Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Угорщина, Чеська Республіка).

     У всіх країнах головний тристоронній орган діє за підтримки постійного секретаріату, цілковито фінансованого  урядом. Порядок денний засідань, як правило, приймається трьома сторонами  спільно, інколи – міністром самостійно. Тристоронні зустрічі проходять  регулярно, а їхні результати широко розповсюджуються. Однак офіційна реакція  на подальшу діяльність обмежена.

     Інституційна  структура в більшості країн  сформована для регулярного проведення тристоронніх засідань. Незважаючи на розмаїття критеріїв, мінімальні вимоги в основному задоволено, що засвідчує  певну зрілість усіх сторін, залучених  до соціального діалогу в регіоні.

     Однак, оскільки формування політики – процес, який постійно розвивається, інституційне і адміністративне середовище має  завжди залишатись актуальним і бути пристосованим до проблем сьогодення. Наприклад, в Естонії, окрім офіційних сторін (уряд – профспілки – роботодавці), до категорії учасників соціального діалогу включено добровільні професійні спілки, представники громадських організацій, а також інспекцій праці та судових органів.

     Враховуючи  досвід Естонії було б доцільно внести зміни до проекту закону України  «Про розвиток соціального діалогу  в Україні» про зарахування до категорії учасників соціального  діалогу на територіальному рівні  представників управління праці  та соціального захисту населення  облдержадміністрації (розробка та впровадження заходів із зайнятості населення  відповідно до Закону України «Про зайнятість населення»); а також  відділення національної служби посередництва  і примирення в області (забезпечення допомоги професійним спілкам та роботодавцям у розв’язанні розбіжностей між сторонами соціально-трудових відносин відповідно до Закону України  «Про порядок вирішення колективних  трудових спорів (конфліктів)» і  територіальної державної інспекції  праці (здійснення нагляду за додержанням  законодавства про працю) [7].

     Участь  цих представників у процесі  здійснення соціального діалогу  забезпечить спільне вивчення питань, що становлять взаємний інтерес та прийняття спільних погоджених рішень у розв’язанні нагальних проблем  сьогодення.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Практика  ведення соціального  діалогу

 

1. Політика  зайнятості

     На  відміну від функцій Національної тристоронньої ради в Україні, країни Європейського Союзу обрали надзвичайно  широкі рамки національного соціального  діалогу, що виходять далеко за межі обговорення  більш традиційних питань. Скажімо, таких, як видатки на соціальні цілі, державні соціальні стандарти та рівень оплати праці, розробка проектів законодавчих та нормативних актів  з питань соціально-економічного розвитку тощо.

     У центрі політичних інтересів держав–членів  ЄС перебуває питання зайнятості. Високий рівень зайнятості визнано  головним елементом винайдення шляхів розв’язання найбільш нагальних  національних проблем, скажімо, старіння населення, стабільність пенсійного забезпечення, конкурентоспроможність чи соціальна  єдність [1; 34-35].

     Роль  соціальних партнерів у реалізації стратегії зайнятості є вирішальною. Вони несуть головну відповідальність за проведення модернізації методів  організації праці: ведення переговорів  і виконання на всіх відповідних  рівнях угод, спрямованих на модернізацію методів організації праці, сприяння досягненню необхідного балансу  між гнучкістю та гарантією роботи, підвищення якості робочих місць (запровадження  нових технологій, нових форм роботи тощо).

     До  основних завдань роботи соціальних партнерів належать:

     · перегляд наявної регуляторної бази ринку праці;

     · забезпечення кращого застосування чинного законодавства у сфері  безпеки та гігієни праці;

     · розгляд можливостей внесення більш  гнучких видів контрактів до національного  законодавства та підвищення професійного статусу працівників;

     · відновлення рівня кваліфікації працівників;

     · усунення перешкод на ринку праці;

     · посилення рівних можливостей для  жінок та чоловіків в узгодженні трудової діяльності та сімейного життя.

     Соціальні партнери завжди володіють інформацією  про ринок праці, що дуже важливо  для успішного проведення політики зайнятості, і є головними учасниками ефективного виконання погодженої політики. Всі залучені сторони мають  доступ до надійних статистичних даних, іншої потрібної інформації та технічні можливості для виконання покладених на них завдань.  

2. Політика  оплати праці

     В Україні політика оплати праці –  це один з макроекономічних чинників впливу на рівень інфляції, загальну конкурентоспроможність економіки, рівень зайнятості, стан державного фінансування або на рівень інвестицій, засіб забезпечення сприятливого економічного середовища.

     Країни  Європейського Союзу ще на самому початку економічних реформ відмовились  від адміністративних та центральних  планових механізмів і методів установлення заробітної плати, чим відкрили широку дорогу соціальному діалогу. Питання  заробітної плати вирішується шляхом колективних переговорів або  індивідуально, на рівні підприємства [7].

     Загальні  тенденції руху заробітної плати  залишаються пріоритетними напрямами  для уряду з точки зору:

     · утримання рівня інфляції в допустимих межах;

     · збереження релятивності між галузями та професіями;

     · підтримка конкурентоспроможності підприємств та привабливості національної економіки для іноземних інвесторів;

     · досягнення глобалізації конвергенції між рівнями цін та заробітної плати.

     Національний  соціальний діалог допомагає роботодавцям і працівникам у веденні переговорів  про підвищення рівня заробітної плати на галузевому або виробничому рівні з урахуванням національних інтересів. Приклади такої політики є в багатьох промислово розвинених країнах і часто закріплені середньостроковими соціальними пактами. Більшість держав з перехідною економікою, зокрема й Україна, досі застосовують дещо традиційніші методи – щорічні генеральні угоди, які часто-густо є переліком поставлених цілей і не представляють реальних, узгоджених між урядом та соціальними партнерами стратегій.

     Політику  оплати праці ЄС розглядає як частину  макроекономічної політики, спрямованої  на збереження стабільності цін, особливо із запровадженням єврозони. Зростання  заробітної плати в зазначених державах має відображати різні економічні ситуації та ситуації у сфері зайнятості. Уряд зобов’язаний створювати сприятливі умови для ведення соціальними  партнерами переговорів про заробітну  плату, які мусять надзвичайно відповідально  діяти і укладати угоди відповідно до загальних принципів, передбачених засадами економічної політики.

     Оскільки  заробітна плата визнана основою  забезпечення сім’ї годувальника, одним із традиційних засобів  соціального захисту найманих працівників, є конвенції, спрямовані на захист їхніх  вимог у разі неплатоспроможності  роботодавця. Запроваджено новий інструмент захисту таких вимог – гарантійні фонди [2; 67-68].

     Оскільки  всі аспекти захисту заробітної плати становлять спільний інтерес, соціальні партнери залучаються  до прийняття рішень з питань:

     · загальної правової бази захисту  заробітної плати і, зокрема, гарантійних  фондів, включаючи необхідні зміни  та доповнення до трудового законодавства, законів про банкрутство, процедур громадського права;