Людина і навколишнє середовище

Іншою важливою групою властивостей навколишнього середовища, що визначають його відношення до зовнішніх впливів є стійкість, еластичність, інерція, ємкість, а також допустимі межі зміни довкілля. Як правило ці характерні риси середовища розглядаються з точки зору екосистемного підходу при аналізі функціонування і динаміки, як звичайних екосистем, так і соціоекосистем в біоекології, ландшафтній та архітектурній екології.

Стійкість середовища - це його властивість до самозбереження та саморегулювання в межах, що не перевищують певних критичних величин допустимого екологічного навантаження.

Еластичність середовища - властивість навколишнього середовища в певних межах змінювати свій стан під впливом зовнішніх чинників і повертатись у вихідний стан після припинення їх дії.

Інерція середовища - властивість довкілля в певних межах протидіяти впливу зовнішніх чинників без зміни свого стану.

Ємкість середовища - властивість наволишнього середовища сприймати без зміни свого стану впливи чинників, що негативно діють з боку суб'єкта навколишнього середовища (індивіда, популяції, людини, поселення тощо).

В соціальній екології розроблена концепція максимальної ємкості соціоекосистеми. Якщо біологічну ємкість середовища розглядають як об'єм здатності природного середовища (оточення) забезпечити нормальну життєдіяльність (дихання, живлення, розмноження, відпочинок) певному числу організмів або їх популяцій, то господарська ємкість середовища трактується дещо інакше. Найчастіше її розглядають як межі фізико-хімічних властивостей довкілля, вичерпання яких в процесі господарської діяльності приведе до небажаних змін в ньому, тобто до порушення екологічної рівноваги. Власне з цієї точки зору і оцінюють такі складові допустимого екологічного навантаження, як індустріальне, рекреаційне, аграрне, транспортне та інші, що дозволяють вирахувати умовну ємкість середовища (ландшафту, угіддя, екосистеми тощо).

На думку еколога Д.Ф. Оуена (1984), людина залежить в першу чергу від їжі, тому чисельність населення на планеті буде обмежуватись потенційною ємкістю світу, яка визначається наявністю продовольчих ресурсів в першу чергу рослинного походження, а вже далі тваринних, водних, енергетичних та інших ресурсів. Інший відомий еколог Ю. Одум (1986) передбачає, що при існуючих ресурсах і максимальній ємкості середовища біосфери, чисельність населення більше 10 млрд. викличе занепад якості людського існування і комфорту життя на планеті. На його думку, накопичується все більше інформації, яка свідчить про те, що оптимальна ємкість будь-якого середовища нижче теоретичної максимальної, можливо на 50%. Отже, виходячи з цього, оптимальна чисельність населення планети мала би складати від 5 до 6 млрд. жителів. Ю. Одум підтвердив це через розрахунок комфортної ємкості Землі; з урахуванням того, що для психологічного комфорту людині потрібно 2 га земельних угідь (0,2 га для розселення і промислових потреб; 0,6 га для сільськогосподарських потреб; 1,2 га повинні бути недоторкані і забезпечувати екологічну стійкість біосфери і відпочинок людей). На межі тисячоліть людство перейшло через ці межі, за прогнозами фахівців чисельність населення Землі вийде на постійний рівень в межах 8,5 - 13,5 млрд. людей, що призведе до погіршення умов існування людства та суттєво вплине на якість довкілля.

В цьому контексті якість довкілля слід трактувати як природні умови, в яких наявні хімічні, фізичні, біологічні та інші елементи, не порушують екологічного балансу, взаємозв'язку людини і довкілля, не знижують природні властивості (можливості) середовища до самовідновлення.

Природно-соціальний підхід до оцінки якості довкілля передбачає в першу чергу оцінку стабільності середовища існування людини, під якою розуміють сукупність природних умов і антропогенно-природних чинників, що виключають настання будь-яких психологічних, психічних, фізіологічних, генетичних та інших ефектів для здоров'я людини протягом її життя. Він також вимагає розробки і дотримання певних нормативів екологічної безпеки - стандартів якості довкілля. Під останніми розуміють єдині нормативи, правила або регламенти спрямовані на підвищення суспільного добробуту, що являють собою гранично-допустимі рівні вмісту забруднюючих речовин або інших шкідливих антропогенних впливів.

Для оцінки не лише рівня забруднення середовища, але і його якості використовують показник, який називають гранично допустимою концентрацією (ГДК). ГДК це максимальна концентрація речовини в навколишньому середовищі, при якій не спостерігається прямого або опосередкованого шкідливого впливу цієї речовини на організм людини. Їх підрозділяють на максимальноразові (для працюючих у забруднених приміщеннях) та середньодобові (для зон житлової забудови). На основі ГДК розраховують розміри гранично допустимих викидів (ГДВ) полютантів в атмосферу та гранично допустимі скиди (ГДС) забруднювачів у водойми. В більшості держав світу використовують також показник гранично допустимого екологічного навантаження (ГДЕН) на природні об'єкти.

Процес екологічного нормування та встановллені стандарти якості довкілля забезпечують лише часткове гарантування оптимальних параметрів стану навколишнього середовища. Концепція ГДК має багато вразливих місць, особливо це стосується захисту дикої флори і фауни, а також комплексної оцінки сумарної (сукупної) дії забруднювачів на здоров`я людини.

Із соціальної (або біосоціальної) точки зору якість докілля найкраще характеризує поняття сприятловості (або комфортності) довкілля. У цьому випадку дається оцінка відповідності усіх складових довкілля біосоціальним вимогам людини з точки зору комфортності або дискомфортності (крайнім вираженням якої є екстремальність). Останні можуть бути тісно пов'язані з такими природними та антропоприродними чинниками формування якості навколишнього середовища, як забрудненість, патогенність і т.п.

Сприятливість довкілля слід розглядати як стан природного довкілля та місць перебування людини, які позитивно впливають на здоров'я людини та біологічні процеси розвитку і функціонування живих організмів. В антропоекології це поняття має яскраво виражений медичний підтекст. Окрім цього його широко застосовують в рекреалогії при оцінці впливу умов довкілля (кліматичних, ландшафтних та інших) на процес відпочинку та оздоровлення населення, а також в містобудівельній (архітектурній) екології при аналізі впливу компонентів і факторів навколишнього міського середовища на жителів.

4. Енвайронментологія як наука про оточуюче людину середовище

Ми вже згадували, що в дослівному перекладі поняття “екологія” означає - наука про навколишнє середовище, а більш конкретно про взаємодію між організмами та оточуючим їх середовищем. У вітчизняній науці поняття “екологія” поступово поширилось на вивчення усієї широкої сукупності проблем взаємодії суспільства і природи та їх екологічних наслідків пов'язаних з антропогенним впливом на довкілля.

Представники західної наукової школи, перш за все американської, розмежовують традиційні екологічні дослідження в межах загальної біоекології та сучасні, що поширюються на весь спектр вивчення впливу суспільства на довкілля. Перші традиційно вважають екологічними, а другі - енвайронментальними (від англ. environment - навколишнє середовище, довкілля). В 90-их роках ХХ ст. цей підхід почав знаходити прихильників і у вітчизняній науці, що вивчає проблеми впливу людини на довкілля та зворотній вплив антропогенно перетвореного середовища на суспільство.

У ХIХ ст. виник більш осучаснений варіант течії “назад до природи” - енвайронменталізм. Природоохоронні уявлення Ж.Ж. Руссо та його послідовників були творчо опрацьовані вже в ХХ ст. К. Стоуном та А. Леопольдом (“екоцентрична етика”), П. Бергом та Р. Дасманном “біорегіоналізм”), Л. Брауном, Я. Тінебергом (“екологічна революція” і “екологічний розвиток”), П. Ньюманом та О. Ріорданом (“концепція сталого розвитку”). Енвайронменталізм поступово почав враховувати реалії сучасного життя і від гасла “назад до природи” поступово перейшов до руху спрямованого на перехід до екологічного господарювання.

Сьогодні всі проблеми охорони навколишнього середовища вивчаються новим науковим розділом під назвою “енвайронментологія” (або “енвіроніка” за М.Ф. Реймерсом, 1992). Він виступає складовою частиною інтегрального екологічного циклу наук і носить яскравий прикладний характер, а традиційна екологія виступає в якості фундаментальної основи для середовищеохоронного знання. Методологічними засадами енвайронментології виступають наукова теорія природокористування та вчення про охорону природи, а також сучасна концепція сталого розвитку суспільства.

Але якщо созологія як наука про охорону природи відштовхується від вивчення біосферних процесів і розглядає усі аспекти охорони окремих компонентів природи з точки зору природоцентризму, то енвайронментологія як наука про охорону навколишнього для людини середовища спирається на принципи антропоцентризму, відштовхується від потреб людини і лише тоді враховує екологічні обмеження. В більш широкому трактуванні під останньою розуміють науковий напрямок, що вивчає весь комплекс проблем використання, охорони і відтворення умов довкілля.

Енвайронментологія як науковий напрямок з'явилась завдяки застосуванню ідей географічного детермінізму на початку XX ст. Спочатку розвивалась в працях представників біології та географії, соціології та антропології. Після другої світової війни із загостренням глобальної екологічної кризи з'явилась потреба в розробці практичних заходів по її подоланню та створенні комплексної системи захисту навколишнього середовища. Саме це дало поштовх до об'єднання всіх енвайронментальних ідей, положень і теоретичних розробок в єдину теорію евайронменталізму. Серйозним стимулом для цього стала також організована ООН в 1972 році Стокгольмська конференція з питань навколишнього середовища та створення за її рішенням Наукового комітету з проблем навколишнього середовища (СКОПЄ).

Це поклало початок нового розвитку енвайронментології як комплексної наукової дисипліни про навколишнє для людини середовище, в поле зору якої попадають в першу чергу питання охорони навколишнього середовища та підтримки якості довкілля. В свою чергу енвайронменталізм розглядається як теорія управління середовищем життя і соціально-екологічним розвитком, яка виходить з уявлень про людину (або людство) як невід'ємну складову частину біосфери. Тим самим вона відрізняється від традиційного екоконсерваціонізму розумінням необхідності часткового контрольованого перетворення природи в інтересах людства. Але для того, щоб зберегти довкілля для майбутніх поколінь жителів планети, слід широко впроваджувати досягнення енвайронмен-талістики - конструктивного технічного розділу енвайронментології про шляхи і методи впровадження середовищезберігаючих та екологічно “чистих” технологій в систему заходів охорони довкілля. Його слід розглядати як безпосередній інструмент виконання ідей енвайронменталізму.

Узагальнення основних енвайронментальних ідей відбулось під час проведення в 1992 році міжнародної конференції в Ріо-де-Жанейро (Бразилія), на якій була прийнята програма дії для всіх держав планети - Порядок денний на ХХI століття. В ній зокрема передбачається поступовий перехід людства на рейки сталого розвитку суспільства з урахуванням інтересів майбутніх поколінь в екологічно чистому і здоровому довкіллі. На міждержавному рівні розпочався процес формування нової системи цінностей, що включає в себе екологічний імператив. Кінець ХХ ст. ознаменований усвідомленням взаємної відповідальності держав за стан навколишнього середовища. Хочеться вірити, що початок нового третього тисячоліття завершить цей процес виробленням глобальної системи світової екологічної безпеки.

Література:

1. Вронський В.А. Прикладная экология. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. - 512с.

2. Гунько С.І. Природне середовище та його охорона/ Основи екологічних знань// за ред В.І.Поліщука, Л.П.Царика. - Тернопіль, 1994 - с.100-106.

3. Данилов-Данільян В.И., Гориков В.Г. и др. Окружающая среда между прошлым и будущим: мир и Россия (опыт эколого-экономического анализа). - М.: ВИНИТИ, 1994. - 133с.

4. Злобін Ю.А. Основи екології. - Київ: Лібра, 1998 - 248с.

5. Максимова Л.В. Опыт выявления каркаса основных понятий общей антропоэкологии// Эволюционная и историческая антропология. - М.: Прогресс, 1993. - 640с.

6. Одум Ю. Экология. Т.1-2. - М.: Мир, 1986. - 704с.

7. Окружающая среда: энциклопедический словарь-справочник/ Пер. с нем. - М.: Прогресс, 1993. - 640с.

8. Оуен Д.Ф. Что такое экология? - М.: Лесная промышленность, 1984. - 185с.

9. Реймерс Н.Ф. Природопользование (словарь-справочник). - М.:Мысль, 1990. - 637с.

10. Сытник К.М., Брайон А.В. и др. Словарь-справочник по экологии. - Киев: Наукова думка, 1994. - 667с.