Особливості політичних поглядів мислителів Київської Русі

       Отже, монархічні погляди в поєднанні із засадами християнства, етики і консерватизму становлять зміст політичної концепції В. Липинського, концепції, яка лягла в основу державницького, консервативного напряму в українській політичній думці.

        Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно з собою пов’язаних правд…, що на їх підставі розвивається життя… і, отже, життя нації».І далі, роз’яснюючи мету і завдання цієї політичної течії, він підкреслював, що «націоналіст поборює аж до знищення усі інші фальшиві теорії», у тому числі «марксизм, інтернаціональний соціалізм..., лібералізм», які «є видумані ворогами, щоб розложити й ослабити націю, а потім віддати на поталу чужих хижаків».

      Інший представник цього політичного напрямку Д. Донцов підкреслює, що в українському націоналізмі набуває центрального значення головна ідея, яку він пропагував усе життя, — ідея про засадну відмінність націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва взагалі та його похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму, наукового матеріалізму тощо. Донцов піддає жорстокій критиці майже всіх відомих українських демократів, починаючи з П. Куліша й закінчуючи М. Драгомановим, саме за їхні просвітницькі ідеали та спроби на науковому рівні аналізувати явища суспільно-політичного життя.

       Ще одним представником цього політичного напрямку був М. Міхновський, який свої погляди виклав у своєрідному маніфесті, «катехізисі» самостійників — «Десять заповітів УНП»:

1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна,  Республіка робочих людей —  це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя...

2. Всі люди — твої  брати. Але москалі, поляки, мадяри  й жиди — це вороги нашого  народу, як довго вони панують  над нами і визискують з  нас.

3. Україна для українців,  тому виганяй з неї всіх ворогів-зайдів.

4. Усюди й завжди  вживай української мови. Хай  ні дружина твоя, ні діти твої  не поганять твоєї господи  мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного  краю, ненавидь його ворогів, зневажай  перевертнів-відступників і добре  буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну  своєю байдужістю до всенародних  ідеалів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного  народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму  землякові поперед усіх: держись  купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами нашого народу, цим ти додаш їм сили й відваги».

Аналізуючи сучасну  суспільно-політичну ситуацію в  Україні, треба, на жаль, зазначити не тільки деякий збіг національно-самостійницьких ідеалів певних політичних сил з украй націоналістичною ідеологією, а й наявність певних об’єктивних передумов для цього. Річ у тім, що, починаючи з проголошення Україною незалежності в 1991 р., ідейна перебудова в нашій державі здійснюється занадто повільно. Політичне керівництво держави в багатьох випадках усе ще тримається за старий ідеологічний фундамент адміністративно-командної системи. Це призводить до того, що намагання певних політичних сил швидко втілити в життя національні ідеї та цінності набувають характерної для будь-якого тоталітаризму форми прямого наказу, адміністративного втручання, тотального контролю.

Таких прикладів безліч, починаючи від орієнтації деяких політичних сил не на економічну користь, а на збереження національної самозамкненості. Найбільш разючі з них, зважаючи на політичну невизначеність характеру економічної перебудови в державі (згадаємо лише відомий вислів одного з колишніх українських прем’єр-міністрів про необхідність визначитися, який суспільний устрій ми будуємо), трапляються не тільки в політичному й економічному житті, а й у культурному та художньо-творчому процесах. Нові чиновники, передовсім з питань культури, раз-у-раз намагаються силоміць нав’язати гуманітарній та творчій інтелігенції своє бачення суспільства, використовуючи типові більшовицькі методи звинувачення в ідеологічному саботажі та недостатній лояльності. Нинішня політична практика в Україні на багатьох прикладах підтверджує влучну характеристику одного з провідних дослідників націоналізму І. Лисяк-Рудницького, що «український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху: націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах… Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом»

Політичні концепції  українських мислітелів кінця ХІХ - ХХ ст.: соціалізм, консерватизм, націонал ,соціалізм.

Особливо популярними  соціалістичні ідеї стали в перші  десятиліття XX ст. Історичні події  цієї епохи, насамперед Жовтнева революція  в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала  й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї - про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-демократичні.

          Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. - М. Грушевський і В. Винниченко тяжіли до соціал-демократизму. Передували їм ідейно Іван Франко і Леся Українка.

        Іван Франко (1856-1916) - поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка.

         Разом з цим І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.

         Франко підкреслював, що експлуататорські держави з їхніми установами та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові. Буржуазний парламентаризм є досить чужим для трудящих, бо парламент насправді представляє інтереси шляхти і буржуазної інтелігенції, котрі плекають мету "брати й драти парламентарне".

        Франко не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції і не поділяв марксистської ідеї стосовно "історичної місії пролетаріату". Водночас він стояв за соціалізм.

За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів". Політична свобода - це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ ізнизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищаеться".

       Головний засіб здійснення народом своєї влади - це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову.

       Михайло Грушевський (1866-1934) - видатний український історик і політичний діяч, Голова Української Центральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотомній "Історії України-Руси", детально дослідив історію українського народу. Він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.

       Учений виходив з того, що існують дві "руських" народності - українсько-руська й великоруська. Київська держава були творенням українсько-руської народності, а володимиро-московська держава - великоруської. Теза про те, що Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обгрунтуванню боротьби українського народу за власну державність як такого, що здавна її мав.

          У питанні про форму української державності погляди М. Грушевського зазнали певної еволюції - від ідеї федеративних форм організації державного життя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.

Українська національна  територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, що вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежувати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу.

4. Розвиток політичних ідей в сучасній Україні

У сучасній Україні носіями  націонал-демократичних ідей тією чи іншою мірою виступають правоцентристські партії - Українська республіканська партія, Народний рух України, Український народний рух, Демократична партія України, Християнсько-демократична партія України та деякі ін.

Україна в умовах незалежності

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по- новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Процес державотворення  в Україні на відміну від інших  країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.

Наше з вами сьогодення - це період переходу від тоталітарно- комуністичного режиму до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство звільнялося від рудиментів комуністичної системи і переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.

Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається враження, що процеси  кінця 80-х - початку 90-х років заскочили наше суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії. Але "медовий місяць" незалежності України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки з власної вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом

"соціалістичного господарювання" постали перед дилемою: або  одночасно і вчитися, і працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів.

Судячи з сучасного  стану українського суспільства, зокрема  його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої справи. Наслідки цього продовжують справляти свій негативний вплив практично на всі сфери нашого життя.

Серйозною перепоною  на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглиблювалась економічною кризою, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва.

При цьому зусилля  політичного керівництва значною  мірою витрачалися не на негайне  подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари. Робилися, зокрема, спроби довести, що криза економіки та її наслідки є результатом переходу до ринкової системи, відмови від радянського досвіду господарювання, нарешті, результатом розпаду СРСР та розриву економічних зв’язків між його колишніми республіками.

Таке пояснення не витримує серйозної критики. Насамперед Україна не здійснила перехід  до ринкової системи господарювання, до цього нам, на жаль, ще далеко. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому  напрямку - і саме в цьому одна з причин нинішньої соціальної та економічної кризи. Що ж до радянського "досвіду", куди нас хочуть повернути лівокомуністичні сили, то він добре відомий в усьому світі. Саме він створив економіку імперії, котра перестала існувати не в результаті воєн чи інших зовнішніх загроз, а внаслідок внутрішнього самознищення. СРСР зник із карти світу, але за довгі десятиліття режим зробив усе можливе для того, щоб проблеми, створені ним, залишилися і долалися іншими, в тому числі Україною - з її величезним, але малоефективним економічним потенціалом. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже80% народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом). Незаперечним фактом є те, що саме радянська, а не будь-яка інша влада проводила таку політику, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення, котре неодноразово ставало жертвою справжнього геноциду.