Астрономічна наука і передбачення. Боротьба за науковий світогляд

 

«Революційним актом, яким дослідження  природи заявило про свою незалежність .— писав Ф. Енгельс у «Діалектиці  природи»,— було видання безсмертного твору, в якому Коперник кинув  — хоч і боязко і, так би мовити, лише на смертному одрі — виклик церковному авторитетові в питаннях природи. Звідси починає своє літочислення звільнення природознавства від  теології, хоч з'ясування між ними окремих взаємних претензій затяглеся  до наших днів і в деяких головах  далеко ще не завершилося навіть і  тепер. Але з цього часу пішов  велетенськими кроками також  і розвиток наук, який по­силювався, якщо можна так висловитись, пропорціо-нально квадратові віддалі (в часі) від свого  вихідного пункту» 2.

 

Значення наукової революції  Коперника не вичерпує­ться, однак, тим, що вона звела нашу Землю на стано­вище рядової планети Сонячної системи і тим самим завдала  надзвичайно сильного удару по релігійній кар­тині світу.

 

Розкривши позірний, ілюзорний  характер видимого добового руху небесних світил і петлеподібних перемі­щень  планет, Коперник тим самим утвердив у науці

 

надзвичайно важливий методологічний принцип: «Світ може бути не таким, яким ми його безпосередньо спо­стерігаємо».

 

Стало ясно, що ототожнення  безпосередньо спостере­жуваного  в реальною дійсністю без ретельної  всебічної перевірки може призвести  до неправильних, перекру­чених уявлень  про навколишній світ.

 

Методичні міркування. При  вивченні розділу програ­ми, присвяченого боротьбі за науковий світогляд, дуже важливо загострити увагу учнів  на тому, що ситуації, за яких спостережувані явища мають ілюзорний харак­тер, при вивченні космічних процесів зустрічаються досить часто. І тому робити ті чи інші висновки про властивості  реального світу безпосередньо  з результатів спостережень треба  з великою обережністю. Такі дії  завжди мають у собі потенційну небезпеку  помилково сприйняти видиме за дійсне, і тим самим сприяти виник­ненню  тих чи інших помилок.

 

Від Коперника до Ньютона. Вчення Коперника стало могутнім поштовхом до визволення свідомості людей від церковно-релігійних уявлень  про світобудову. У нього з'явилися  послідовники, які чимало зробили  як для про­паганди і поширення  цього вчення, так і для його по­дальшого розвитку.

 

Одним з них був італійський  мислитель Джордано Бруно, пристрасний  борець проти схоластичної філосо­фії. В багатьох своїх висловлюваннях про нескінченність світобудови, множинність  населених світів, єдність зако­нів природи Бруно піднімався до істинного  матеріаліз­му. Таким чином, Бруно  багато в чому пішов далі Ко­перника, вчення якого було пов'язане з  уявленням про нерухомість Сонця, його центральне положення в світо­будові та існування сфери нерухомих  зірок, яка обмежує Всесвіт.

 

Неоціненний внесок у розвиток природознавства й звільнення його від середньовічної схоластики зробив

 

Галілео Галідей. Він першим став систематично вводити в науку  експеримент, а також математичне  й геометрич­не моделювання явищ природи. Його телескопічні спо­стереження і зроблені завдяки їм відкриття  стали пере­конливим підтвердженням основних положень вчення Коперника.

 

Одним з головних досягнень  Галілея було відкриття принципу інерції, що заклало основи класичної  меха­ніки.

 

Вивчаючи рух планет навколо  Сонця, Кеплер шукав силу, яка «підштовхує» ці небесні тіла і не дає їм зупинитися.

 

Після відкриття принципу інерції стало ясно, що шукати треба  силу, яка перетворює рівномірний  прямо­лінійний рух планет у криволінійний. Закон дії цієї сили — сили тяжіння  — відкрив Ісаак Ньютон.

 

Церква і наука. Вчення Коперника завдало першого відчутного удару по релігійному світогляду. І справа була не тільки в тому, що руйнувалася релігійна карти­на світу. Руйнувалися уявлення, які  церква оголосила абсолютною непогрішимою істиною. А це не могло не викликати  сумніви у непогрішимості й інших  релігійних догм. Почався процес поступового  ослаблення релігійної влади над  умами людей, вивільнення мас  від впливу релігійного світогляду.

 

Подальший розвиток науки, різноманітні практичні застосування наукових знань  зумовили те, що наукові уявлення набирали дедалі більшого авторитету серед широких  кіл людей. У світлі наукових даних  релігійні уявлення про світ виглядали  дедалі менш обгрунтова­ними і дедалі наївнішими.

 

Як же розвивалися «стосунки» між церквою і наукою від середньовіччя  до наших днів? Внаслідок діяльності Коперника, Бруно і Галілея церква вже в середні віки була змушена  певним чином переглянути свої позиції. А в подальшому зміна історичних умов не раз змушувала захисників релігії пристосовуватися до нових  об­ставин. Особливо чітко цей процес пристосування можна простежити на прикладі католицької церкви.

 

Минає два сторіччя, настає XIX вік. Нова капіталі­стична формація завойовує провідні позиції в  суспіль­стві, зростає й роль науки. Католицька церква не може ігнорувати цю обставину. І на І Ватіканському  соборі у 1869—1870 pp. було проголошено  тезу про можливість пізнання бога природним світлом розуму через  пізнання сучасного світу. Але на той час це була ще не стільки  спроба зблизити релігію з наукою, скільки відображен­ня прагнення  церкви нейтралізувати атеїстичне значен­ня  наукових відкриттів, запобігти їхньому  впливу на уми людей. Тому настійливо повторювалося, що не слід покладати  особливо великі надії на людський розум, і всіляко підкреслювалось, що наука не повинна вступа­ти  у суперечність з істинами віри, а лише сприяти їх обгрунтуванню.

 

XX сторіччя з його стрімким  соціальним і науково-технічним  прогресом знову істотно змінило  обстановку в світі. Авторитет  релігії почав падати, сфера її  впливу неухильно зменшувалася. І це знову не могло не  позна­читися на діяльності церкви, зокрема на її ставленні до  науки і наукового прогресу.

 

Успіхи природознавства  в XX сторіччі змусили, на­приклад, католицьку церкву зробити нові кроки по шляху  «зближення» з наукою. Теоретичною  основою су­часного католицизму  є томізм — учення християнського теолога XIII сторіччя Фоми Аквінського  про гармонію між вірою і знанням. Виходячи з цього вчення, яке твер­дить, що у релігії і в науки нібито спільне джерело — божественний розум, його сучасні прихильники  нама­гаються узгодити релігійну віру з науковими знаннями про світ.

 

«Сучасний фідеїзм зовсім не відкидає науки,— писав свого  часу Феєрбах,— він відкидає тільки «надмірні претензії» науки, саме, претензію  на об'єктивну істину».

 

Католицька церква створила в країнах Західної Євро­пи спеціальні астрономічні обсерваторії, обладнані  від­повідним устаткуванням. Учені  ченці проводили багатогодинні  спостереження, робили астрономічні відкриття. Серед них ми можемо зустріти імена  відомих астрономів. У більшості  своїх висловлювань ці католицькі вчені  прагнули показати, начебто результати дослідження Всесвіту не тільки не підривають віри в бога, а, навпа­ки, підтверджують правоту релігійних поглядів.

 

Проте надії керівників католицької  церкви не справ­дились. Досягнення природознавства  за останні десяти­річчя не тільки не привели до ідеї бога, а, навпаки, переконливо свідчили на користь  матеріальної єдності світу. Всі  спроби прямого витлумачення тих  чи інших наукових результатів у  релігійному дусі не витримували  і не витримують скільки-небудь серйозної  критики. Ця обставина, а також обстановка в світі, що змінилася, зму­сили II Ватіканський собор, який відбувся в 1962 — 1965 pp., зробити  ще один крок назустріч науці.

 

Було урочисто заявлено, що церква позитивно оцінює науковий прогрес  і віднині не зазіхатиме на свободу  наукового дослідження і самостійність  науки.

 

У листопаді 1979 р. черговий глава  римської католи­цької церкви Іоанн  Павло II уперше офіційно визнав, що великий  італійський учений Галілео Галілей  несправед­ливо постраждав внаслідок  переслідування з боку церк­ви. Папа заявив, що інквізиція силою примусила  Галілея відректися від учення Коперника.

 

Ця акція ще раз свідчить про те, що сучасна церква готова піти на будь-які словесні поступки, щоб створити видимість відсутності  протиріч між релігією і наукою і  підтвердити можливість їх «мирного співіснування».

 

Істинний смисл такої  тактики цілком очевидний. Якщо сучасна  релігія нічого не може протиставити нау­ковим даним по суті, якщо вона не в силі боротися з наукою прямо  й безпосередньо, то слід зобразити  спра­ву так, ніби наукова діяльність дана від бога і тому не тільки не суперечить релігії, а й з необхідністю має приводити до бога.

 

Що ж до обгрунтування  релігійних уявлень за допо­могою наукових даних, то, оскільки прямі «наукові до­ведення» існування бога виявляються  малопереконли-вими і без особливих  труднощів спростовуються з науко­вих позицій, католицькі теологи почали шукати інші шляхи й можливості.

 

Так, неотомісти були змушені  якщо й не повністю відмовитися від  тези, за якою природознавство повинно  доводити існування бога, то принаймні  значно її по­м'якшити.

 

У модернізованому вигляді  вона звучить приблизно так: необхідність віри в буття бога повинна виявлятися через осмислення прогалин у науковому  пізнанні й зі­ставлення різних наукових даних.

 

Бог недосяжний засобам науки, твердять, напри­клад, деякі богослови, він перебуває за її межами. Тому свідчення його існування слід шукати в «білих плямах» сучасного природознавства, в тих проблемах, які науці  не вдається розв'язати.

 

Прихильники цієї точки зору не без підстав вважа­ють, що значно зручніше й вигідніше тлумачити  в ре­лігійному плані не те, що вже  відкрите природознав­ством, а те, що ще невідоме . Хоча з позиції науки  такий спосіб «природничо-наукового» обгрунтування релігії не витримує, зрозуміло, ніякої критики. Рано чи пізно  наука успішно розв'язує проблеми, що стоять перед нею, і ліквідовує тим самим будь-які «білі плями».

 

Трохи на іншій позиції  щодо науки стоять офіційні теоретики  руського православ'я, які взагалі  намагаються по можливості обійти питання, так чи інакше пов'язані з взаємовідношенням  науки і релігії.

 

Заграючи з наукою, сучасна  церква водночас нама­гається покласти відповідальність за всі труднощі, з яки­ми мають справу народні  маси у західному світі, на науково-технічний  прогрес. Це один з найулюбленіших тактичних  прийомів, який охоче використовує церква в капіталістичних країнах  для утримання віруючих і збільшення їх кількості. Водночас всіляко наголошує­ться на тому, що наука досі не змогла задовольнити найнасущніші потреби людей —  забезпечити людині довге життя  без хвороб і при достатній  кількості їжі. Так формується вороже ставлення до науки, недовіра у її можливості, уявлення про те, що наука  нібито займаєть­ся не тими проблемами, якими їй слід займатися.

 

Зрозуміло, заперечення величезної позитивної ролі, яку відіграла й  продовжує відігравати наука  в розвитку людського суспільства, її колосального внеску в прогрес  земної цивілізації ні на чому не грунтується. Не будь науки, ми, напевно, досі жили б  у кращому випадку на рівні  середньовіччя і не мали б ні літаків, ні машин, ні верстатів, ні радіо, ні телебачення, ні медичних прила­дів, ні багато іншого з того, що визначає обличчя сучас­ної  цивілізації.

 

Що ж до конкретних наукових досягнень, то тут безглуздо ставити  питання про те, хороші вони чи пога­ні, корисні чи шкідливі. Відповісти на подібне запитання «взагалі»  неможливо. Все залежить від конкретних істо­ричних умов. Будь-яке наукове  відкриття може послу­жити на благо  людям. Але в певних соціальних умовах, у класовому антагоністичному суспільстві  його можна в принципі використати  на шкоду людям, повернути на їх знищення. Зокрема, в країнах сучасного  імперіалізму є певні сили, зацікавлені  в розпалюванні воєнної істе­рії, застосуванні новітніх досягнень фізики, хімії, біо­логії, електроніки, автоматики для створення варвар­ських видів  зброї масового знищення.

 

Разом з тим виникає  і таке запитання: можливо, ре­лігійні теоретики в чомусь усе-таки мають  рацію, мо­жливо, наука й справді  «не з того почала» і не зовсім тим займається? Наприклад, замість  того щоб інтенсив­но вивчати  Всесвіт, досліджувати світ елементарних частинок, слід направити всі наукові  сили і засоби на розробку методів  лікування хвороб і подовження люд­ського життя.

 

Безперечно, обидва ці завдання мають першорядне значення, і їх розв'язанню приділяється величезне  значення. Але це не означає, що всі  інші завдання можна до пори до часу відкласти. Перш за все тому, що су­спільство має потребу »і в космічних  дослідженнях, і в атомній енергії, і в пізнанні закономірностей  будови матерії і багато в чому іншому. Але ще й тому, що роз­виток  іде дуже складним шляхом і розв'язання того чи іншого конкретного завдання іноді вимагає комплексного підходу, використання даних різних наук.

 

Так, скажімо, сучасна медицина широко використо­вує досягнення фізики, електроніки, біології, космічної медицини, математичні методи дослідження. Такі ж тісні зв'язки існують між  фізикою і біологією, біологією  і хі­мією, геологією і астрономією  та ін. І зв'язки, подібні до цих, не е випадковими. На основі величезного  досвіду пізнання навколишнього  світу сучасна наука прийшла  до висновку про необхідність системного підходу до вивчення різних явищ природи. Інакше кажучи, будь-яке явище треба  вивчати не ізольовано, не відривати  його штучно від інших явищ, а  розглядати в єдиному комп­лексі з тими природними процесами, з якими  воно прямо чи посередньо пов'язане.

 

Методичні міркування. Ми розглянули питання про взаємозв'язки науки  і релігії головним чином на при­кладі  католицизму, оскільки з усіх сучасних церков саме католицька церква (і почасти  православна) приділяє цьому питанню  найбільше уваги.

 

При вивченні цього розділу  курсу астрономії особли­во важливо  зазначити, що в центрі боротьби науки  і релігії по суті завжди стояло питання про місце і роль людини у світобудові, про сенс людського  існування. Так було у той час, коли одна одній протистояли наукова  і релігійна картини світу, так  стоїть справа і тепер, коли богослови  вже не вступають у суперечку  з наукою з кон­кретних питань світобудови. В зв'язку з цим особливо важливого значення набуває філософське осмислення досягнень природознавства, систематичний аналіз усіх новітніх наукових відкриттів і проблем з позицій атеїз­му і діалектичного матеріалізму незалежно від того, чи встигли вже богослови інтерпретувати й фальсифікувати ці відкриття і проблеми в релігійному плані. Тому вчи­тель астрономії і фізики повинен не тільки уважно сте­жити за розвитком цих наук, а й бути постійно в курсі тих світоглядних проблем, які виникають у процесі їх розвитку.