Архітектура на Поділлі XV-XVIII ст

 

 

Зміст

Вступ ………………………………………………………………………с. 3

Розділ 1. Розвиток книжкової справи на Поділлі XV-XVIII ст. ……...с. 5

Розділ 2. Побутова культура Поділля ………………………………....с. 11

2.1. Особливості Західного Поділля ……………………………...с. 13

2.2. Особливості Східного Поділля ………………………………с. 14

Розділ 3. Архітектура на Поділлі XV-XVIII ст. ……………………....с. 15

Висновки ………………………………………………………………….с. 28

Список використаних джерел та літератури ………………………….с. 30

Додатки……………………………………………………………………с. 33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність теми.  По-перше, лише завдяки дослідженням останніх років ми можемо стверджувати, що культура Поділля, попри руйнації та перебудови століть, в значній мірі є містом нас, подолян. По-друге, розглядати культуру Поділля XV-XVIII ст. можна розглядати як «самобутню», так і через призму загально-історичного бачення, що розширює нашу мотивацію до розгляду даного питання. По-третє, Поділля манить своєю архітектурою, побутом туристів, які і приїжджають на Поділля для того щоб оцінити його простори не тільки природничого характеру, але й історичного.

Метою роботи є аналіз культурного поступу Поділля на період Пізнього Середньовіччя.

Для досягнення визначеної мети потрібно виділити такі завдання:

• Характеристика книжної справи на Пониззі;
• Культура побуту подолян;
• Особливості Західного та Східного Поділля;
• Архітектура XV-XVIII ст.

Об'єкт роботи є загальна історія Поділля. 

Предмет є культура Поділля на період часу з  XV ст. до XVIII ст.

Хронологічні межі дослідження верхня межа сягає від XV ст., а нижня – XVIII ст.

Історіографія. Серед дослідників, що займаються вивченням культурного життя подолян в період з XV ст. – XVIII ст., існує поділ за хронологічною ознакою, а саме:  середина ХІХ – поч. ХХ ст. – Морр Н.Я. і його праця «Описание старинных армянских рукописей и печатных книг из архива армяно-католической церкви св. Николая в Каменце-Подольском» [2]; Доронович Д. «Армяне в Подолии и первая церковь их в городе Каменце» [9]; Перетц В. і його робота «У истории украинской повести XVII в.» [19] та ряд інших. Середина ХХ – початок ХХІ ст. – Пламеницька Є. «Кам'янець-Подільський: Історико-архітектурний нарис» [20]; Тюпич А., Хотюн Г. та їх спільна праця на тему «Армянские сооружения Каменца-Подольского» [22]; Халпахчьян О.Х. – «Сооружения армянской колонии в Каменец-Подольском» [24]; Шевченко І. і його підручник «Барська Євангелія початку XVII ст.» [28]; не менш важливою є робота «Зі спостережень над репертуаром, історією створення і розвитком української рукописної книги XVI – I пол. XVII ст.» Фриса В. [3]; із сучасніших, це вже нажаль покійні Винокур І. та Хотюн Г. та їх робота «Кам'янець-Подільський державний історико-архітектурний заповідник» [6]; Дашкевич Я. «Вірменські колонії в Україні XVI-XVIII ст.» [8]; важлива для нашої теми є книга Жарких М.І. «Храми Поділля» [10] та ряд інших істориків які поклали великий слід у досліджені не тільки культури, але й історії Поділля.

Методи дослідження. В роботі ми використали такі методи:

• історико-хронологічний;
• компілятивний;
• аналітичний;
• синтетичний;
• практична значущість.

Структура роботи – робота складається із вступу, трьох розділів в другому є ще два підпункти, висновків, списку використаних джерел та літератури та додатків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Розвиток книжкової справи на Поділлі XV-XVIII ст.

Загальновідомо, що духовним підґрунтям розвитку книжності України цього періоду була релігія, і Поділля не було винятком з цього контексту. Безумовно, місцеве українське населення для проведення Служби Божої потребувало православних книг. Ми можемо припустити їх існування навіть у домонгольській період, адже місцеве населення було знайоме з письмом. Археологам відомі знахідки стилів - спеціального інструменту для письма на болохівських городищах XII-XIII ст. [27, c. 248-252]. Але до сьогодення дійшли відомості про рукописні кодекси набагато пізнішого часу. Найдавнішим, за інформацією Я. Запаска, є рукописне Євангеліє середини XV століття [11]. 1489 р. датована Кам’янець-Подільська Четья-Мінея, виконана писарем «Березкою Дольбничем з Новгорода» [11]. Наприкінці XV ст. у с. Серби (тепер Могилів-Подільського р-ну) переписано книгу «Пролог» на вересень-лютий [7, c. 110].

Інформація про рукописи XVI - першої половини XVII ст. ширша і повніша. Як пише Я. Запаско, «.в царині рукописної книги стався справжній злет. У цей час рукописних книг створено набагато більше, ніж це було раніше» [12]. Діллі найчисельнішими рукописами, що збереглися, є Євангелія, до яких віряни ставилися з особливою повагою. Книги виготовляли самостійно або замовляли. Ієрей Лука з Вінниці 1550 р. переписав Євангеліє, попович Іван 1589 р. переписував Євангеліє-тетр у домі ієрея Дмитра у с. Кальній Деражні (тепер Деражнянський р-н Хмельницької обл.), Федір з Любартова, який займався переписуванням книжок у Барі, 1608 р. виконав також Євангеліє [28]. Разом з тим міщанин Мартин Тур 1552 р. замовив переписати Євангеліє [28]. Текст Євангелія учительного 1592 р. у с. Угринківцях (тепер Заліщицький р-н Тернопільської обл.) почав копіювати Данило, попович Гриневський, а закінчував Федір Пашкович із Сатанова [28].

Я. Запаско відзначає, що подоляни не залишались осторонь від книжкового мистецтва: чимало гарних оздоблених пам’яток було написано в регіоні. Він згадує Євангеліє другої половини XVI ст. з с. Дмуховець на Тернопільщині, кінця XVI ст. з с. Шумлян і з околиць с.Бережан, а також Євангельські бесіди 1605 р. з Тернополя і Євангеліє 1606 р. з Західного Поділля [11]. В оздобленому акварельними мініатюрами і барвистими декоративними прикрасами Євангеліє з Нового Міста (Вінниця), переписаному священиком місцевої церкви Георгієм Дашкевичем, є запис «Помяни Господи многогрешнего Захарія» [11], укомпонований в одну із великих ініціальних літер, розміщених на початковій сторінці Євангелія від Іоанна. Безумовно, запис зробив художник книги, що в такий спосіб наважився назвати і своє ім’я. Подібний підпис художника книги «Іакова» є ще в одному подільському (з Вінниччини) манускрипті Євангелія 1579-1580 рр. з с. Рогізна [11].

З появою друкованих книг з’являються їх рукописні копії, серед яких на Поділлі особливе місце посідають друки Ф. Скорини. Так його Апостол, надрукований у Вільно 1525 р. , вже невдовзі був переписаний Лаврентієм Івановичем у Маначині (тепер Волочиського р-ну Хмельницької області) «накладом» маначинського намісника ієрея Єфрема [13, c. 101]. Відомий також рукопис 1571 р. , в якому скопійовано не тільки текст книги, а й передмови-заголовки, які написав сам Скорина, і навіть перемальовано своєрідний друкарський шрифт цих заголовків. До наших днів збереглися також рукописні списки друкованої Біблії Ф.Скорини. Першу частину одного із таких списків Біблії 1568 р. видання переписав 1575 р. Дмитро із Зінькова (тепер Віньковецького р-ну Хмельницької обл.), а другу - протягом 1576-1577 рр. на замовлення ієрея Іоанна у Маначині виконали 2 переписувачі [14, c. 592-593]. Причому маначинський список містив усі старозавітні книги Біблії, в тому числі й ті, що відсутні у друках Ф. Скорини [11]. Відомий ще один подільський список скоринівських друків, який не зберігся, бо зник під час Варшавського повстання. Список було написано 1569 року у Тернополі [11]. Сьогодні всі копії, які можна пов’язати з неопублікованими частинами Біблії друкаря, походять зі східної Галичини й Поділля. Я. Ісаєвич [13, c. 101-103] припускає, що перебуваючи на службі в одному з маєтків віленського єпископа Яна в м. Крем’янці, Скорина не полишав надії продовжити видавничу діяльність і там готував до друку не видані ще частини.

Але не тільки українцям потрібні були релігійні тексти. Сьогодні першою безперечною згадкою про рукописну книгу Поділля вважають дарчий підпис вірменського купця Сінана на вірменському миссалі, переписаному в Криму 1349 р. , подарованому у 1394 р. і вірменській церкві у Кам’янці-Подільському [9]. Відомо також, що 1891 р. з кам’янецької церкви св. Миколи до Імператорської публічної бібліотеки (Санкт-Петербург) передали ще 45 вірменських рукописів XVII ст. як релігійного, так і світського змісту [2]. Вважаємо реальним припущення про подільське походження деяких з цих кодексів. Логічною, на наш погляд, є теза про можливість місцевого єврейського рукописання з XV ст., часу появи перших громад в краї, адже юдейська традиція вимагала використання рукописних книг під час богослужінь.

Активізація рукописання, на думку Я.Запаска, призвела до того, що у другій половині XVI- першій половині XVII ст. розширився репертуар рукописної книги: зросла кількість книг не літургійного і навіть світського призначення [11]. Зростання кількості освічених людей покликало переписування книг для власних потреб. Їх виконували сільські або містечкові священики, старші школярі, лікарі та юристи. Рукописи з цього часу стають рядовими, скромними та утилітарними.

Видатна постать української книжності XVI ст. Герасим Смотрицький, перший ректор Острозької академії, народився і виріс у с. Смотричі (тепер Хмельницької обл.). Його батько — дяк Данило — був освіченою, ерудованою людиною, упорядником одного з рукописних збірників середини XVI ст., що містив «Сказаніє Афродітіана», «Меандрові мудрості», а також повість про Яна Гуса [23, c. 251]. Освіту Герасим Смотрицький здобув у домашніх вчителів, оскільки у передмові до Острозької Біблії говорив про себе, що ніколи не бачив училища. Працював він спочатку на посаді міського писаря у Кам’янці-Подільському, де його шанували як вченого-книжника. У 1586 р. його запросив князь Острозький для роботи по виданню Біблії. Причому, як вважає В.Фрис [3], переїзд Смотрицьких до Острога (і, відповідно, використання ними письма, яким вони навчилися писати ще вдома) мав певний вплив на стиль письма всього острозького осередку. Півустав, яким користувалися в Острозі наприкінці XVI - на початку XVII ст., був більше подібний до подільського, ніж до волинського. А.М. Боянівська [13, c. 103] навіть вважає цю родину своєрідною професійною династією переписувачів книг.

Особливе місце у книжковій культурі Поділля посідає праця шаргородського священика Димитрієвича, який, враховуючи мізерність провінційних книжкових запасів, 1660 р. склав своєрідну хрестоматію зразків духовної та світської літератури в коротких переказах для малопідготовленого читача — «Біблію малу, зібрану з різних книжок, вибраних думок, коротко заради легшого розуміння і пам’яті не дуже освічених читачів» [21]. Наприкінці цього рукопису укладач умістив список використаної літератури, який ще допомагає уявити коло читання представника середнього прошарку освічених осіб того часу, які проживали далеко від тодішніх духовних центрів України, на теренах, які нещодавно були в епіцентрі національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Це ще й перший відомий в українській бібліографії рекомендаційний список для потенційних читачів [15, c. 92]. У ньому числились Острозька Біблія, «Беседи» Іоанна Златоуста, Номоканон, відомі збірники «Пчела», «Маргарит», «Діоптра», такі відомі українські друки як «Зерцало богословія» Кирила Транквіліона, «Лексикон»Памви

Беринди, Требник Петра Могили, «Ключ розумінія»Іоанакія Галятовського, «Книга про віру»Захарія Копистянського, а також житія святих та панегірики, українські хроніки, з яких подано інформацію про козацькі війни, перекладні повісті «Олександрія», «Варлаам та Іоасаф», кілька польських книжок, зокрема з теології, церковної історії під редакцією Петра Скарги, історії, права [19]. Потенційне коло читання охоплювало не тільки релігійні питання, воно пропонувало відомості з філософії, мовознавства, юриспруденції, історії, географії, нарешті, просто твори для читання, перекладні, так звані рицарські романи. Подільський священик мав можливість користуватися цими найзначнішими книгами України XVII ст. , що поширювалися й у друкованому й рукописному вигляді, і популяризував їх зміст тогочасною українською літературною мовою. Варто зауважити, що деяка частина рукописних джерел, якими він користувався, вийшла друком набагато пізніше.

Подоляни почали фіксувати історичні події. Серед найвідоміших спеціальних рукописів слід згадати Хмільницький літопис, який охоплював події 1636-1650 рр. і був своєрідним щоденником, до якого вносилися найбільш вагомі, на думку невідомого автора, події. Вірменська колонія, яка була однією з найчисельніших і наймогутніших національних громад регіону, складала «Кам’янецьку хроніку» [1], в якій було подано докладний опис подій в Україні та сусідніх країнах за 1430-1652 рр. її авторами вважаються представники вірменської аристократичної верхівки міста війт, протоієрей Ованес (помер 1610 р. ), його син, писар, згодом - війт Крикор, внуки, священики Агоп і Аксент. В останньому варіанті хроніку склав Агоп, який помер 1621 р. Пізніше її відредагував, значно доповнив і продовжив його рідний брат Аксент у 1650-1652 рр. вірменською і кипчацькою мовами [8]. Перу Агопа належать також списки багатьох рукописів давньовірменською мовою, зокрема житія святих та Синаксар [9].

Серед тогочасних світських рукописів особливе місце посідали юридичні кодекси та книги судових і адміністративних записів. Сьогодні відомо про численні подібні зразки волинського або київського походження, але подільських обмаль, адже козаки та повсталі селяни цілеспрямовано нищили всі міські канцелярії та архіви Вінниці, Брацлава, Немирова, Тульчина та інших подільських містечок під час козацько-селянських повстань та національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. До ще однієї групи ділових рукописів цього часу належали книги міських ремісничих цехів. Однією з найстаріших в Україні є книга кам’янецького бондарсько- стельмасько-коладійсько-столярного цеху (1601-1783), на форзацах якої розміщено один з перших українських екслібрисів [19].

Отже, ознайомлення з каталогами Я. Запаска та Л. Гнатенко дає підстави для висновку про те, що порівняно з іншими регіонами України, кириличне книгописання на Поділлі XV-XVI ст. було скромним. Не збереглося інформації про кодекси перших століть помонгольської навали. Чимало цьому сприяло прикордонне географічне розташування, соціально-психологічне середовище краю з постійною військовою загрозою, відсутність регіональних освітніх центрів або потужних монастирів, де могли б діяти скрипторії, та замала кількість потенційних заможних замовників. Тільки з колонізацією південно-східних земель Поділля у XVI ст. , з налагодженням впорядкованого життя поширюється традиція рукописання, адже населення нових поселень будувало церкви, які потребували книг, тобто поступово від справи скоріше окремих ентузіастів подоляни почали переходити до сталої практики рукописання. І вже у XVII ст. було створено значущі рукописні пам’ятки.