Історія української адвокатури у ХІХ ст

Введення адвокатури в Західному краї не дало бажаних результатів, адже адвокати не мали поваги у населення. Про це красномовно свідчать друковані періодичні видання того часу: "... Трудно встретить сословие более несимпатичное в западной России, чем адвокаты," - йшлося у "Киевлянине".

У такому вигляді адвокатура існувала у Західному краї до того часу, поки царським указом від 25 липня 1840 р. дію російських цивільних законів було поширено на цю територію. Отже, після судової реформи 1864 року місце адвокатів посів чинний на території усієї імперії інститут присяжних і приватних повірених.

Присяжними повіреними не могли бути:

а) особи, які не досягли двадцятип'ятирічного віку;

б) іноземці;

в) особи, проголошені неспроможними боржниками;

г) такі, що перебувають під слідством, а також засуджені. Створена Судовими статутами 1864 р. присяжна адвокатура діяла, спираючись на низку принципів:

1) сумісництво правозаступництва  з судовим представництвом;

2) відносна свобода професії;

3) відсутність зв'язків з магістратом;

4) частково станової організації, а частково дисциплінарної підпорядкованості  судам;

5) визначення гонорару за згодою.

Експеримент щодо створення власної моделі адвокатури виявився одним із найбільш вдалих як на території Росії, так і на території Європи. В руслі судової реформи 1864 р. на базі судових округів були створені незалежні ради присяжних повірених. "Присяжних" тому, що складали присягу. Рада створювалася там, де існувала достатня кількість адвокатів для створення колегії. Вона обирала голову і самостійно вирішувала всі свої внутрішні питання. Присяжні повірені користувалися певними перевагами. Лише їм дозволялося у питаннях провадження конкретної справи виїжджати до судів за межі власного округу. Справді, чи є доцільним і виправданим дозволяти незрілому і слабопідготовленому адвокату презентувати той чи інший регіон за його межами чи у найвищих судових інстанціях? Очевидно, ні.

Така організація адвокатури дала змогу радам присяжних ще до кінця XIX століття набути досить високої ваги у суспільстві. Ними були напрацьовані доволі прогресивні етичні вимоги, актуальні й сьогодні. Були відпрацьовані заходи корпоративної відповідальності порушників цих вимог. Хоч би як було, але В. І. Ульянову (з невідомих причин) не вдалося стати присяжним повіреним. Його кар'єра обмежилась посадою помічника присяжного повіреного. Звідси, мабуть, і його люта ненависть до російської адвокатури.

Слід наголосити, що творцем присяжної адвокатури в Російській імперії був виходець з незаможної української родини, уродженець Куп'янського району Харківської губернії, математик за професією Сергій Іванович Зарудний, який зумів досягти високих державних посад у царській Росії. Як згадував А.Ф. Коні,"... первый камень к возведению величественного здания Судебных Уставов был заложен - и душою, страстною и неутомимою, всего дела стал Зарудный". Саме завдяки йому в Росії був заснований інститут присяжних повірених, якому було призначено вирости в нинішню адвокатуру.

Введення в дію Судових статутів одразу виявило недостатню кількість присяжних повірених. Це призвело до того, що натомість розквітла своєрідна і зовсім некерована законом приватна адвокатура в особі різноманітних ходоків, переважно, з цивільних справ.

У травні 1874 р. поряд з присяжною адвокатурою народжується інститут приватних повірених. Приватні повірені присягу не складали. Для того щоб стати приватним повіреним і здобути право на участь у провадженні цивільних справ як мирових, так і в загальних судових установах, треба було отримати особливе свідоцтво, яке надавалося судом, в окрузі якого приватний повірений здійснював клопотання по справі. Цими ж судами накладалося дисциплінарне стягнення на приватного повіреного, який вчинив недостойно. Стаття 406-19 Судових статутів забороняла надавати звання приватного повіреного жінкам.

З 1890 р. в Росії почала розвиватися колективна форма роботи у вигляді юридичних консультацій. Третього березня 1890 р. було прийнято закон, що обмежував допуск в адвокатуру євреїв. Вони могли, таким чином, практикувати лише як помічники приватних повірених чи стряпчих. Слід зауважити, що цей дискримінуючий закон не викликав колективного протесту елітних правознавців Росії.

Отже, адвокатура в Росії складалася з двох груп: присяжних повірених (асоціації адвокатів, що складали професійну присягу) та приватних повірених (займалися адвокатською практикою індивідуально). Професійні об'єднання присяжних повірених створювалися за територіальною ознакою, тобто за належністю до конкретного окружного суду. Рада та загальні збори присяжних були органами самоврядування.

Рада виникала там, де існувала достатня кількість адвокатів для створення колегії. Вона обирала голову і самостійно вирішувала всі свої внутрішні питання. На відміну від присяжних повірених, що користувались правом виступати в будь-якому суді Російської імперії, приватні повірені могли виступати лише в судах, які надали їм таке право. Робота адвоката складалася з підготовки позовів та виступів перед судом у цивільних справах, а також у здійсненні захисту з кримінальних справ.

Поділ адвокатури на присяжну та приватну являв собою на той час найбільш прогресивну і демократичну модель адвокатури у Європі. Ніяк не обмежені процесуальна гласність та незалежність присяжних адвокатів, що дали Росії цілу плеяду професійних ораторських світил, які відкрито піддавали нищівній критиці кріпосницьку суть імперської політики, змусили владу піти на значні обмеження прав адвокатів. Контрреформи 1874 р. значно ослабили адвокатуру. Наприкінці XVIII ст. щодо адвокатури почав використовуватися новий термін - "стан" (сословие), що означало співтовариство юристів, які "об'єднані освітою та поводженням і виконують специфічну суспільну функцію". Проте на той час про наявність такого стану можна було говорити лише щодо адвокатури Санкт-Петербурга, Москви і Харкова. В інших регіонах Росії фактично адвокатура не відбулася через брак освічених юристів. Діяли, в основному, лише окремі адвокати, але ніяк не "співтовариства професіоналів".

Жінки в Росії аж до Лютневої революції 1917 р. до юридичної практики як присяжні повірені не допускалися. Де-юре, реформи 1864 р. не заважали жінкам стати присяжними повіреними, але їм заборонялося відвідувати лекції з права в університеті. Статус же присяжного повіреного передбачав наявність університетської освіти.

Усі спроби імператорських осіб і царського уряду обмежити гласність судочинства та свободу адвокатської професії вже не могли вплинути на зміцнілий і високорозвинений корпус російської адвокатури, яка, до того ж, була досить активною на політичній арені Росії.

 

4. Загальна характеристика адвокатури за реформою 1864 року

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х рр. ХІХ ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р. (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).

Адвокати іменувались повіреними і поділялися на дві категорії — присяжних і приватних.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного — не менше п'яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при округу судової палату рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої революції існували тільки три округи судових палат — Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених [6, с. 17].

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) та ін.

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX — початку XX ст. був утворений інститут нинішньої ревізійної комісії. Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома. Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Статистика свідчить, що в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Київської — 81,3, Одеської — 88,6. Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав віл їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси, своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності [4, с. 124].

Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно було скласти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали такс свідоцтво, публікувалися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській — відповідно 125 і 63, Київській — 120 і 54. У 1913 р. в Харківській — 339 і 461 їхніх помічників, в Одеській — 441 і 467, Київській — 492 й 417. Щодо приватних повірених, то на цей рік в округу Харківської судової палати їх було всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської — 7,1% і Київської - 10,7%. Кількість населення, що обслуговувалася адвокатами судових округів України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. — Одеського й 32,3 тис. Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис, 17,4 тис, 16,1 тис. Українська адвокатура того часу відрізнялася демократичними принципами організації. До неї вступило багато прогресивних, учених, громадських діячів (М.Жученко, О.Гольденвейзер, О.Александров та ін.)

Це, звичайно, непокоїло царський уряд. І тому вже у 1874 р. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їх функцій окружним судам.

У цьому ж році міністрові юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав негідними. 8 листопада 1889 p. був виданий указ, у якому вказувалося, що євреї можуть бути зараховані до адвокатури лише з дозволу міністра юстиції, а з 12 березня 1912 p. прийняття їх взагалі заборонялося. Є необхідність окремо зупинитися на організації та діяльності адвокатури в західноукраїнських землях через те, що ця досить значна територія в силу певних історичних обставин упродовж багатьох віків була відірвана від України. Так, ще на початку XI ст. Закарпаття було загарбане угорськими феодалами, в середині XIV ст. Польща заволоділа Галицькими землями і частиною Західної Волині, а в XIV ст. до Молдавського князівства відійшла Північна Буковина, яка в XVI ст. потрапила під владу Туреччини. Й лише в першій половині XX ст. історична справедливість була відновлена — відбулося воз'єднання західноукраїнських земель у єдиній Ук- раїнській державі. Перші відомості про адвокатуру в Галичині припадають на середину XVI ст., коли ці землі входили до складу шляхетської Польщі. Тоді було дві категорії адвокатів: одні мали вищу юридичну освіту і їх звали «квазідікус», другі — особи без спеціальної освіти, які вели менш важливі справи. Найпомітнішою була адвокатська діяльність на цих землях у часи, коли вони були приєднані до Австро-Угорської імперії у 1772 р. Так, адвокатура в Галичині і на Буковині утвердилася як інститут з Положенням про суд 1781 р. За цим Положенням, щоб здобути право на адвокатську діяльність, необхідно було мати юридичну освіту, ступінь доктора права, пройти практику адвоката (термін не визначений) та скласти адвокатський іспит. 16 серпня 1849 p. було прийняте тимчасове, а 6 липня 1868 p. — постійне положення про адвокатуру, які внесли деякі зміни в попереднє законодавство про адвокатуру. За Положенням 1849 p. адвокатами могли бути юристи, які мали ступінь доктора права і не менш як трирічну практику в органах суду й прокуратурі або в адвоката. До 1855 p. адвокати перебували при шляхетських судах у Львові, Станіславі, Тарнаві і Чернівцях. У 1859 p. в Галичині та на Буковині був 81 адвокат. Нагляд за їхньою діяльністю здійснював вищий крайовий суд. Положення про адвокатуру 1868 p. підвищило вимоги до прийому в адвокатуру. Щоб стати адвокатом, необхідно було мати ступінь доктора права, відбути семирічне стажування і скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. При цьому перескладання дозволялася через два роки. Обрана адвокатами президія адвокатської палати (в Галичині — у Львові) здійснювала нагляд за їхньою діяльністю. Проте, загальне керівництво адвокатурою належало міністрові юстиції. Цікавим є факт, що в 1894 p. українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів. Однак тоді ця слушна ідея не знайшла свого практичного втілення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити такий висновок. У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис. Адже, як відомо, Україна у ці роки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися. Однак широкий демократизм і визнання рівного політичного права для кожної одиниці суспільства, притаманний українському народові, що особливо проявились у період козаччини, не міг не позначитися на адвокатурі. Ці перші паростки, як вже зазначалося, з'явилися у «Правах, по которым судится малороссийский народ», де досить чітко були сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що пред'являються до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх професійних обов'язків. Слід також зауважити, що перші спроби організувати на демократичних засадах українську адвокатуру мали в собі й негативні для ефективної діяльності адвокатури риси. Зокрема, передбачений у «Правах, по которым судится малороссийский народ» порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний, самоврядний характер юридичної природи адвокатури. В цілому ж ці перші організаційні форми української адвокатури несли в собі принципи, привнесені у європейську адвокатуру стародавнім Римом. Це, передусім, відносна свобода адвокатської професії, тісний її зв'язок

з судовими органами, система визначення гонорару.

Сьогодні, адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням юристів, покликаним сприяти захисту прав, свобод і законних інтересів громадян України, іноземців, осіб без громадянства і юридичних осіб шляхом надання їм різноманітної юридичної допомоги.

Її конституційне призначення полягає в забезпеченні кожному права на захист від обвинувачення і наданні правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України).

Такою є нинішня адвокатура України, але щоб зайняти чільне місце в законодавстві нашої держави вона пройшла довгий і тернистий шлях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

 

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії ВРУ 28.06.96 р. // . – 1996. - №30. – ст.141.

2. Варфоломеєва Т.В. Защита в уголовном судороизводстве. – К., 1998. – 278 с.