Потенціал підприємства: формування та оцінка

 
 
Реферат на тему Потенціал підприємства: формування та оцінка

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА 4

1.1. Сутність потенціалу  підприємства. 4

1.2. Методичні та організаційно-економічні  засади формування потенціалу. 9

1.3. Конкурентоспроможність потенціалу підприємства. 12

РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА 18

2.1. Теоретичні основи  оцінки потенціалу підприємства. 18

2.2. Методичні підходи  до оцінки потенціалу підприємства. 22

2.3. Оцінка вартості  земельних ділянок будівель і  споруд. 27

2.4. Оцінка вартості  машин і обладнання. 32

2.5. Оцінка нематеріальних  активів. 39

2.6. Оцінка трудового  потенціалу. 44

2.7. Загальна оцінка  вартості підприємства. 49

Висновки. 58

Використана література. 60

ВСТУП

Сучасний економічний  розвиток свідчить про необхідність використання нових теоретичних підходів, прикладного інструментарію, які уможливлюють ефективне подолання складними соціально-економічними системами господарювання різних рівнів невизначеності динамічного ринкового середовища та дасть змогу своєчасно адаптуватися до нього.

Для ефективного функціонування і забезпечення конкурентоспроможності підприємств та інших суб"єктів  господарювання необхідно якісно розвивати  матеріально-технічні, структурно-функціональні, соціально-трудові та інші елементи потенціалу. Це зумовлює виключну увагу керівників підприємницьких структур до ефективного управління технологічними й організаційними змінами, а особливо до алгоритмів визначення та використання їхніх потенційних соціально-економічних можливостей.

Термін «потенціал»  у своєму етимологічному значенні походить від латинського слова «potentia»  й означає «приховані можливості», які в господарській практиці завдяки праці можуть стати реальністю. Вперше про цей термін згадано  в 1924 році Воблиєм К.Г.

У вітчизняній економічній літературі цей термін у широкому розумінні трактують як можливості, наявні сили, запаси, засоби, які можуть бути використані, або як рівень потужності у будь-якому відношенні, сукупність засобів, необхідних для чого-небудь. Тлумачний словник української мови також під цим терміном розуміє „приховані здатності, сили для якої-небудь діяльності, що можуть виявитися за певних умов”.

Таким чином термін „потенціал”  означає наявність у кого-небудь прихованих можливостей, які ще не виявилися, або здатності діяти у відповідних сферах.

Мета і завдання курсової роботи заключається в слідуючому:

1. Визначити сутність  «потенціалу підприємства», оглянути  видову класифікацію потенціалів  і їхню роль в управлінні  та державному регулюванні економічних  процесів.

2. Ознайомитися з методологічними  підходами і методи оцінки  конкурентоспроможності потенціалу  сучасних підприємств, визначити  прикладні моделі вимірювання,  оцінки та забезпечення стратегічних  конкурентних переваг.

3. Дослідити загальні  принципи, методи і нормативно-методичні положення оцінки потенціалу підприємства як динамічної поліструктурної виробничо-господарської та соціальної системи.

4. Ознайомитися з основними  положеннями розрахунків ринкової  вартості земельних ділянок, будівель, споруд та інших складових нерухомості.

5. Вивчити особливості  методичного інструментарію оцінки  вартості машин та обладнання, рівня їх фізичного, функціонального,  технологічного та економічного  старіння.

6. Узагальнити зарубіжний  досвід та вітчизняні підходи  до оцінки нематеріальних активів як провідної складової потенціалу сучасних підприємств.

7. Визначити методологічний  підхід до ринкової оцінки  потенціалу управлінського і  техніко-технологічного персоналу  та його впливу на вартість  підприємницьких структур,

8. Дослідити алгоритми та оціночні процедури визначення вартості підприємства та втілених у ньому потенційних можливостей.

РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

1.1. Сутність  потенціалу підприємства

Вивчення еволюції наукового  розуміння терміна «потенціал» дає змогу зробити висновок, що його запровадження в економічні дослідження було пов"язане з розробкою проблем комплексної оцінки рівня розвитку виробничих сил у двадцяті роки минулого століття.

Еволюція трактування  науковою думкою терміна „потенціал”  в економіці є такою:

1) Воблий К.Г. 1924 рік – Потенціал виробничих сил – потенційна можливість країни виробляти матеріальні блага для задоволення потреб населення.

2) Вейц В. 1927 рік – Потенційні виробничі сили – не тільки матеріальні елементи, а також ті чи інші матеріальні і умови, за яких здійснюється виробничий процес.

3) Струмилін С. Г. 1954 рік – Економічний потенціал – сукупна виробнича сила праці всіх працездатних членів суспільства.

4) Нємчинов В. С. 1967 рік – Потенціал розширеного виробництва – ресурсні можливості національної економіки для здійснення економічного зростання.

5) Анчишкін 0. І. 1973 рік – Виробничий потенціал – сукупність ресурсів, які в процесі виробництва набирають форми факторів виробництва.

7) Абалкін Л. І. 1981 рік – Потенціал – це узагальнена збірна характеристика ресурсів, прив"язана до місця й часу.

8) Архангельський В. М. 1983 рік – Потенціал – засоби, запаси, джерела, які є в наявності і можуть бути мобілізовані для досягнення певної мети або розв"язання певної задачі.

9) Рєпіна І. М. 1998 рік – Підприємницький потенціал – сукупність ресурсів (трудових, матеріальних, технічних, фінансових, інноваційних і т. п.), навичок і можливостей керівників, спеціалістів та інших категорій персоналу щодо виробництва товарів, здійснення послуг (робіт), отримання максимального доходу (прибутку) і забезпечення сталого функціонування та розвитку підприємства.

10) Олексюк 0. І. 2001 рік – Потенціал підприємства – максимально можлива сукупність активних і пасивних, явних і прихованих альтернатив (можливостей) якісного розвитку соціально-економічної системи підприємства у певному середовищі господарювання (ситуаційно-ринкова складова) з урахуванням ресурсних, структурно-функціональних, часових, соціокультурних та інших обмежень.

У розвитку сучасних уявлень про потенціал можна виділити три напрямки. Представники першого (Д. Черников, С. Бєлова, Є. Фігурнов та інші) стверджують, що потенціал – це сукупність необхідних для функціонування або розвитку системи різних видів ресурсів. До складових потенціалу в цьому розумінні відносять відповідні трудові, матеріальні, фінансові та інформаційні ресурси, які залучаються у сферу вдосконалення виробництва. Сюди ж включають і сукупність ресурсів, яка забезпечує необхідний рівень організації виробництва та управління, ресурси сфери освіти і перепідготовки кадрів. «Ресурсне» розуміння потенціалу має важливе значення для планування та управління виробничою діяльністю, але не вичерпує найістотніших його характеристик.

Друга група авторів (М. А. Іванов, Ю. Г. Одегов, К. Л. Андреєв та інші) уявляє потенціал як систему матеріальних та трудових факторів (умов, складових), що забезпечують досягнення мети виробництва. Основою для такого підходу є висловлювання К. Маркса про те. що засоби праці, предмет праці та робоча сила як фактори виробництва та елементи утворення нового продукту виступають як можливості, що підкреслює їхній потенційний характер. Для перетворення цієї можливості на дійсність «вони мають з"єднатися». Вони стверджують, що дослідження ефективності розвитку економіки мають базуватися не на досягнутому рівні використання ресурсів, а на потенційних можливостях виробництва.

Учені третього напрямку (І. Ансофф) розглядають потенціал  як здатність комплексу ресурсів економічної системи виконувати поставлені перед нею завдання. Потенціал, на їхню думку, – це цілісне уявлення про єдність структури і функції об"єкта, вияв їх взаємозв"язку. На цій основі робиться висновок про сукупні можливості колективу виконувати певні завдання – що вдаліше склалася структура об"єкта, що більше відповідають одні одним його структурні та функціональні елементи, то вищими будуть його потенціал і ефективність.

Потенціал класифікують за такими ознаками

За рівнем абстрагованості:

- потенціал людства;

- природний;

- економічний;

- соціокультурний;

- психофізіологічний.

Залежно від  рівня агрегованості оцінки:

- потенціал світового  господарства;

- національної економіки;

- галузевий;

- регіональний;

- територіальний;

- добровільних об"єднань;

- підприємств;

- структурних підрозділів;

- операційних (виробничих) дільниць та окремих робочих місць

За галузевою  ознакою:

- промисловий;

- транспортно-комунікаційний;

- науковий;

- будівельний;

- сільськогосподарський;

- сфери обслуговування  тощо.

За елементним складом:

- потенціал основних  виробничих фондів (засобів);

- потенціал оборотних  фондів (засобів);

- земельний;

- інформаційний;

- технологічний;

- кадровий (трудовий) тощо

За спектром урахованих можливостей:

- внутрішньосистемний;

- зовнішній (ринковий).

За функціональною сферою виникнення:

- виробничий;

- маркетинговий;

- фінансовий;

- науково-технічний;

- інфраструктурний та  ін.

З огляду на спрямованість  діяльності підприємства:

- експортний;

- імпортний.

За мірою  реалізації потенціалу:

- фактичний (досягнутий, реалізований);

- перспективний (вектор розвитку).

Загальна характеристика потенціалу підприємства.

Перехід до нового механізму  господарювання значно підвищив актуальність дослідження тих ринкових ознак  потенціалу, котрі якнайповніше виражають, на нашу думку, поняття «потенціал підприємства».

Потенціал, що об"єднує в собі як просторові, так і тимчасові характеристики, концентрує одночасно три рівні зв"язків і відносин:

По-перше, він відображає минуле, тобто сукупність властивостей, нагромаджених системою в процесі її становлення і таких, що зумовлюють можливість до її функціонування та розвитку. У цьому плані поняття «потенціал» фактично набуває значення поняття «ресурс».

По-друге, він характеризує рівень практичного застосування і використання наявних можливостей. Це забезпечує розмежування реалізованих і нереалізованих можливостей. У цій своїй функції поняття «потенціал» частково збігається з поняттям «резерв».

По-третє, він орієнтується на розвиток (на майбутнє). Будучи єдністю стійкого і мінливого станів, потенціал містить (як можливі) елементи майбутнього розвитку.

Рівень потенціалу, характеризуючи наявний стан системи, обумовлений  тісною взаємодією всіх трьох перелічених  станів, що і відрізняє його від  таких, на перший погляд близьких, понять, як «ресурс» і «резерв».

Основний зміст поняття  «потенціал підприємства» полягає в інтегральному відображенні (оцінці) поточних і майбутніх можливостей економічної системи трансформувати вхідні ресурси за допомогою притаманних її персоналу підприємницьких здібностей в економічні блага, максимально задовольняючи в такий спосіб корпоративні та суспільні інтереси.

Потенціал підприємства – це складна, динамічна, поліструктурна система. Ця агломерація має певні  закономірності розвитку, від уміння використати які вирішальною  мірою залежить ефективність економіки, темпи та якості її зростання. Отже, потенціал підприємства характеризується чотирма основними рисами.

Перши риса. Потенціал підприємства визначається його реальними можливостями в тій чи іншій сфері соціально-економічної діяльності, причому не тільки реалізованими, а й нереалізованими з будь-яких причин.

Друга риса. Можливості будь-якого підприємства здебільшого залежать від наявності ресурсів і резервів (економічних, соціальних), не залучених у виробництво.

Третя риса полягає в тому, що потенціал підприємства визначається не тільки і не стільки наявними можливостями, але ще й навичками різних категорій персоналу до його використання з метою виробництва товарів, здійснення послуг (робіт), отримання максимального доходу (прибутку) і забезпечення ефективного функціонування та сталого розвитку виробничо-комерційної системи.

Четверта риса. Рівень і результати реалізації потенціалу підприємства (обсяги виробленої продукції або отриманого доходу (прибутку) визначаються також формою підприємництва та адекватною їй організаційною структурою.

Спираючись на основні  характеристики потенціалу підприємства, можна стверджувати, що його модель визначається:

- обсягом та якістю  наявних у нього ресурсів (кількістю  зайнятих працівників, основними  виробничими і невиробничими  фондами або матеріальними запасами, фінансовими та нематеріальними ресурсами – патентами, ліцензіями, інформацією, технологією);

- можливостями керівників  та інших категорій персоналу  створювати певні види продукції,  інакше кажучи, їхнім освітнім, кваліфікаційним, психофізіологічним та мотиваційним потенціалом;

- можливостями менеджменту  оптимально використовувати наявні  ресурси підприємства (професійною  підготовкою, талантом, умінням створювати  й оновлювати організаційні структури  підприємства);

- інформаційними можливостями, тобто можливостями підприємства генерувати і трансформувати інформаційні ресурси для використання їх у виробничій, комерційній та управлінській діяльності;

- інноваційними можливостями  підприємства щодо оновлення  техніко-технологічної бази виробництва, переходу на випуск пової конкурентоспроможної продукції, використання сучасних форм і методів організації та управління господарськими процесами;

- фінансовими можливостями  залучення коштів, що їх бракує (кредитоспроможністю, внутрішньою  та зовнішньою заборгованістю у сфері фінансів);

- іншими можливостями.

Разом усі ці можливості створюють сукупний (економічний  та соціальний) потенціал підприємства, який стосовно аналогічного потенціалу, будь-якого іншого підприємства відображає рівень його конкурентоспроможності.

Структура потенціалу підприємства.

З урахуванням викладеного  можна чіткіше уявити не тільки сутність потенціалу підприємства, а і його структурну побудову.

Під структурою системи, якою є потенціал підприємства, розуміють  мережу найсуттєвіших, стійких (інваріантних) зв"язків між елементами.

Структуру потенціалу підприємства складається з об"єктних та суб"єктних складових.

Об"єктні  складові пов"язані з матеріально-речовинною та особовою формою потенціалу підприємства. Вони споживаються і відтворюються в тій чи іншій формі в процесі функціонування. До них належить: інноваційний потенціал, виробничий потенціал, фінансовий потенціал та потенціал відтворення.

Інноваційний  потенціал – сукупні можливості підприємства щодо генерації, сприйняття та впровадження нових (радикальних і модифікованих) ідей для його системного технічного, організаційного та управлінського оновлення.

Виробничий  потенціал – наявні та приховані можливості підприємства щодо залучення та використання факторів виробництва для випуску максимально можливого обсягу продукції (послуг). Його треба також сприймати як сукупність ресурсів, що функціонують і здатні виробляти певний обсяг продукції. Тому виробничий потенціал є поліструктурною системою. До його складу входять:

- потенціал землі та природно-кліматичні умови;

- потенціал основних  фондів;

- потенціал оборотних  фондів;

- потенціал нематеріальних  активів;

- потенціал технологічного  персоналу.

Потенціал землі  та природно-кліматичні умови – можливості підприємства використовувати сукупні природні багатства у господарській діяльності.

Фондовий потенціал – наявні та скриті можливості основних фондів, які формують техніко-технологічний базис виробничої потужності підприємства.

Потенціал оборотних  фондів – це частина виробничого капіталу підприємства у вигляді певної сукупності предметів праці (сировини, конструкційних матеріалів, палива, енергії та різних допоміжних матеріалів), які перебувають у виробничих запасах, незавершеному виробництві, напівфабрикатах власного виготовлення і витратах майбутніх періодів.

Потенціал нематеріальних активів – сукупність можливостей підприємства використовувати права на нові чи наявні продукти інтелектуальної праці в господарському процесі з метою реалізації корпоративних інтересів на засаді задоволення суспільних потреб.

Потенціал технологічного персоналу – здатність робітників виробляти різні продукти, надавати послуги чи виконувати роботи.

Фінансовий  потенціал – обсяг власних, позичених та залучених фінансових ресурсів підприємства, що ними воно може розпоряджатися для здійснення поточних і перспективних витрат.

Потенціал відтворення – це сукупність матеріально-технічних, нематеріальних, фінансових та інших ресурсів капіталу, які перебувають у розпорядженні підприємства або можуть бути додатково залучені й використані для простого чи розширеного відтворення факторів виробництва та інших складових потенціалу підприємства.

Суб"єктні  складові пов"язані із суспільною формою їх виявлення. Вони не споживаються, а становлять передумову, загальноекономічний, загальногосподарський соціальний чинник раціонального споживання об"єктних складових. До суб"єктних складових потенціалу підприємства відносяться: науково-технічний потенціал, управлінський потенціал, потенціал організаційної структури управління, маркетинговий потенціал.

Науково-технічний  потенціал – узагальнююча характеристика рівня наукового забезпечення виробництва (науки, техніки, технології, інженерної справи, виробничого досвіду, можливостей та ресурсів, у тому числі науково-технічних кадрів, які є в розпорядженні підприємства для розв"язання науково-технічних проблем.

Управлінський потенціал – це навички та здібності керівників усіх рівнів управління з формування, організації, створення належних умов для функціонування та розвитку соціально-економічної системи підприємства. У найзагальнішому вигляді він є інтеграцією функціонально-структурних та нематеріальних елементів.

Потенціал організаційної структури управління – це загальнокорпоративний управлінський (формальний та неформальний) механізм функціонування підприємства, який втілює в собі рівень організації функціональних елементів системи та характер взаємозв"язків між ними.

Маркетинговий потенціал – це здатність підприємства систематизовано й планомірно спрямувати всі свої функції (визначення потреб і попиту, організація виробництва, продаж і післяпродажне обслуговування) на задоволення потреб споживачів і використання потенційних ринків збуту.

Логістичний потенціал – це максимальна продуктивність (функціональна спроможність) системно інтегрованих підрозділів, які охоплюють усі види діяльності щодо пересування в просторі та руху в часі: персоналу – перевезення співробітників, розміщення їх у службових приміщеннях; пересуванню згідно з часовим графіком роботи матеріалів і готових виробів – транспортування, складування, збереження, сортування і перерозподіл; енергетичних та інформаційних потоків – передавання, обробка, збереження і трансформація.

Інтегруючі  складові не підлягають під зазначену класифікацію складових потенціалу підприємства, їх не можна однозначно віднести чи то до суб"єктних, чи то до об"єктних складових. До інтегруючих складових відносять: трудовий, інфраструктурний та інформаційний потенціали.

Трудовий потенціал – це персоніфікована робоча сила, яка розглядається в сукупності своїх якісних характеристик.

Інфраструктурний  потенціал – збалансовані з вимогам виробництва можливості цехів, господарств і служб забезпечити необхідні умови для діяльності основних підрозділів підприємства задоволення соціальних потреб його персоналу.

Інформаційний потенціал – це єдність організаційно-технічних інформаційних можливостей, які забезпечують підготовку й прийняття управлінських рішень та впливають на характер (специфіку) виробництва через збирання, зберігання (нагромадження), обробку та поширення інформаційних ресурсів.

1.2. Методичні  та організаційно-економічні засади  формування потенціалу

Під час формування ринкової економічної системи набувають  особливої актуальності проблеми планування та оптимізації можливостей підприємств  довгострокового й поточного характеру.

Формування  потенціалу підприємства – це процес ідентифікації та створення спектра підприємницьких можливостей, його структуризації та побудови певних організаційних форм задля стабільного розвитку та ефективного відтворення. Розгляньмо докладніше суть процесу формування потенціалу підприємства з урахуванням того, що він є складною економічною системою з притаманними тільки їй певними властивостями.

Властивості потенціалу підприємства як інтегрованої економічної  системи:

- цілісність потенціалу – це єдине ціле, яке має певні властивості;

- полі структурність  потенціалу – потенціал складається  з певних частин (підсистем);

- складність потенціалу  – потенціал визначається неоднорідністю  складових, ієрархічними зв’язками  між ними;

- не стаціонарність потенціалу – потенціал має мінливі параметри, характеризується стохастичністю поведінки;

- унікальність потенціалу  – потенціал має в будь-який  час притаманні лише йому можливості  і властивості;

- адаптивність потенціалу  – потенціал має здатність  до адаптації під впливом факторів зовнішнього середовища;

- синергічність потенціалу  – для потенціалу характерний  ефект посилення елементів при  їх взаємодії;

- протиентропійність  – це можливість протидіяти  руйнівним тенденціям.

Ці властивості економічних  систем уможливлюють формування загальних постулатів, які слід ураховувати за формування потенціалу підприємства:

- потенціал підприємства  – це складна система пересічних  характеристик його елементів,  причому останні можуть тією  чи іншою мірою заміщати один  одного, тобто є альтернативними;

- потенціал підприємства  не можна сформувати на базі  механічного додавання елементів,  оскільки він є динамічним  угрупованням;

- під час формування  потенціалу підприємства діє  закон синергії його елементів;

- потенціал підприємства у вищих формах його виявлення може самостійно трансформуватися з появою нових складових елементів;

- елементи потенціалу  підприємства мають функціонувати  одночасно і в сукупності, бо  закономірності розвитку можливостей  підприємства не можуть бути  розкриті окремо, а тільки в їхньому поєднанні, що потребує досягнення збалансованого оптимального співвідношення між елементами;

- усі елементи потенціалу  об"єктивно пов"язані з функціонуванням  і розвитком підприємства, тобто,  з одного боку, вони підлягають  фізичному та техніко-економічному старінню, а з другого - вони чутливі до досягнень науково-технічного прогресу;

- складові потенціалу  підприємства мають бути адекватними  характеристикам продукції і  послуг, що виробляються на підприємстві.

Ці постулати визначають загальнотеоретичну модель формування потенціалу підприємства де кожен з елементів підпорядковується досягненню загальних цілей потенціалу підприємства, тобто, якщо існують засоби виробництва, кадри, приміщення з певними характеристиками та інші ресурси, то потенціал підприємства як економічна система здатний задовольнити постійно мінливі потреби потенційних споживачів.

Із закону цілісності системи випливає, що внаслідок взаємодії  всіх ресурсів, котрі створюють систему, з"являються нові якості, яких не має кожний окремий вид ресурсу. Слід пам"ятати і про один з найвагоміших загальних законів організації – закон синергії, який стверджує, що для будь-якої системи (підприємства, організації, фірми) існує такий набір елементів, за якого її потенціал завжди буде або значно більшим, ніж проста сума потенціалів елементів, що до неї входять, або суттєво меншим.

Синергія може давати двояку користь: пряму та опосередковану.

Пряма користь – збільшення чистих грошових потоків від якнайповнішого використання потенціалу підприємства. Це має місце за операційної, управлінської та фінансової синергії.

Операційна синергія – економія на операційних витратах за рахунок взаємодії маркетингового, фінансового та логістичного потенціалів.

Управлінська синергія – економія за рахунок оптимального формування потенціалу організаційної системи управління.

Фінансова синергія –  економія за рахунок зміни підходів до формування фінансового потенціалу підприємства.

Опосередкована  користь – збільшення вартості потенціалу підприємства, або зміна мультиплікатора ціна підприємства/прибуток.

Зважаючи на ефект  синергії, процес оптимізації структури  потенціалу підприємства слід проводити  за такими етапами.

Етап 1 – формування системи  цілей підприємства (стратегічні, тактичні, поточні; для всього підприємства, його підрозділів, а також окремих видів діяльності).

Етап 2 – визначення необхідного  для кожної цілі набору стратегічних ресурсів: цей етап обов’язково  треба узгоджувати з першим.

Етап 3 – оскільки для  задоволення тієї самої потреби  може існувати кілька варіантів наборів ресурсів, то доцільно провести оцінку альтернативних їх комбінацій і після цього зробити остаточний висновок.

Етап 4 – виходячи з  того, що підприємство не однаковою  мірою володіє всіма видами ресурсів, треба провести раціональний розподіл обмежених ресурсів, визначити, куди найвигідніше їх спрямувати, щоб забезпечити високий рівень конкурентоспроможності потенціалу підприємства.

Етап 5 – після проведення попередніх 4-х етапів необхідно  оцінити отриманий результат.

У системі потенціалу підприємства можна виділити два типи закономірностей:

1) формувальні – закономірності  розвитку, які спричиняють перехід  системи в інший якісний стан;

2) регулювальні – закономірності  функціонування, які сприяють стабілізації  наявного рівня якості системи.

Слід зазначити, що базою  загальносистемного потенціалу будь-якого  підприємства є виробничий (операційний) потенціал. Проблеми дослідження саме цієї складової традиційно присвячували свої праці вітчизняні науковці.

Характер виробничих (операційних) процесів визначає відносну роль живої праці, споруд, устаткування, фінансових ресурсів і сировини в процесі формування можливостей розвитку підприємств, а специфіка організації виробництва зумовлює структурно-функціональні характеристики потенціалу сучасних підприємств.

Залежно від ролі того чи іншого фактора (ресурсу) у досягненні цільових орієнтирів розвитку підприємств  усі види бізнесу можна умовно розділити на машино-, трудо-, матеріало- та енергодомінаційні.

Ядром машинодомінаційних виробництв є процеси, що в них працівники виконують обслуговувальні, контрольні та інші другорядні операції. За таких процесів матеріали відіграють пасивах роль як легкодоступні стандартні ресурси. Прикладом такого типу виробництва може служити добувна промисловість (вугільна, гірничорудна), хімічна промисловість, підприємства важкого машинобудування тощо.

Аналогічно, в трудодомінаційних  виробництвах верстати, устаткування, транспортні засоби та інші елементи основних фондів служать допоміжними  засобами для ручних виробничих процесів. У таких сферах бізнесу основу потенціалу підприємств становить чисельність, освітньо-кваліфікаційний рівень і вікова структура персоналу. При цьому матеріали та сировина знову ж таки відіграють другорядну пасивну роль, бо стандартна сировина обробляється тут ручним способом. До таких підприємств можна віднести більшість організацій сфери обслуговування: громадського харчування, побутових послуг тощо.

Існування матеріалодомінаційних  виробництв обумовлене унікальними  характеристиками матеріалів і сировини, якість та специфічні властивості котрої безпосередньо обумовлюють конкурентоспроможність продукції на ринку. При цьому унікальні матеріали чи сировина можуть оброблятися як вручну, так і з використанням техніки. Як приклад можна назвати підприємства харчової промисловості.

Енергодомінаційні виробництва  формують специфічну групу організацій, довгострокова ефективність та швидкість  розвитку яких залежить від їхнього  забезпечення енергоносіями. Усі інші компоненти підприємницької діяльності, по суті, не відіграють активної ролі, але створюють умови для найліпшого використання енергоносіїв (електроенергетика, нафтохімічна промисловість тощо).

У виробництвах, наближених до капіталодомінаційних, підвищення продуктивності праці спричинятиме зниження питомої трудомісткості продукції, але майже не впливатиме на виробничий потенціал (не зростатимуть виробничі потужності, не поліпшуватиметься ефективність їхнього використання, не зростатиме фондовіддача). Однак поліпшення використання основних фондів на таких підприємствах спричинятиме збільшення обсягів виробництва та зниження на цій основі питомих затрат живої праці. У трудодомінаційних виробництвах ситуація протилежна – підвищення ефективності використання основного капіталу підприємства не змінить його потенціалу, який залежить від затрат живої праці, проте зростання продуктивності праці підвищуватиме ефективність використання основного капіталу. Крім того, в цих двох типах виробництв потреба в сировині та матеріалах змінюється пропорційно зміні обсягів виробництва. Унаслідок цього за підвищення продуктивності праці зростає відношення витрат матеріалів до затрат праці, а підвищення ефективності основного капіталу спричинятиметься до збільшення відношення витрат матеріалів до ефективних витрат основного капіталу. У зазначених процесах зниження питомих витрат матеріалів спричинятиме тільки зменшення сукупних витрат, а не підвищення ефективності використання інших чинників або виробничих операцій у цілому.

Сучасна практика господарювання досить багатогранна, що унеможливлює однозначне встановлення ключових факторів довгострокового успіху підприємств. Наприклад, у видобувних галузях, де в основному відбуваються капіталодомінаційні процеси, зміна вмісту корисних мінералів у породі може стати головним джерелом істотних змін продуктивності праці та ефективності використання основного капіталу.

При формуванні потенціалу сучасних підприємств слід враховувати  фактор розташування, який відіграє вирішальну роль у певних сферах бізнесу (наприклад, туристичному, підприємствах ринкової інфраструктури). Як правило, за таких умов організацію орієнтовано на надання стандартних послуг широкому колу споживачів за допомогою традиційних технічних засобів з використанням звичайних матеріалів, а вибір такої організації споживачем здійснюється на підставі його міркувань щодо територіальної віддаленості, рівня якості стандартних послуг та інших (можливо, й неформальних) чинників.

У цілому проблема територіального  розташування підприємства розв"язується з урахуванням: 1) витрат на поставку сировини; 2) витрат на збут готової продукції; 3) специфіки технологічного процесу. Останнє обумовлює і конкретне місце розташування підприємства – ближче до споживача чи до постачальника сировини. Наприклад, якщо в процесі виробництва вага готових виробів зменшується проти ваги сировини і матеріалів, то підприємство вочевидь буде розташоване поблизу постачальника, бо витрати на доставку сировини перевищуватимуть витрати на збут продукції (доставку до споживача). Навпаки, якщо виробничі процес призводить до зростання ваги готової продукції проти сировини і матеріалів, то таке підприємство буде розташоване поблизу споживачів. Прикладом можуть служити броварні чи заводи безалкогольних напоїв, де в процесі виробництва пива чи напоїв до води додаються сухі компоненти та концентрати.

У цілому проблему місця  розташування бізнесу доцільно розв"язувати  з урахуванням системи таких  факторів:

- можливості забезпечення  трудовими ресурсами;

- можливості забезпечення  матеріальними ресурсами;

- комунікаційні можливості;

- можливості обслуговування бізнесу;

- урядове регулювання  підприємництва за регіональною  ознакою;

- ринкові можливості (віддаленість ринків збуту, наявність  торгівельних установ.

Оптимальним місцем розташування підприємства буде таке, котре забезпечить  найліпший компроміс між перевагами та недоліками цих основних факторів. З метою формалізації управлінського вибору можна рекомендувати використання математичних методів та експертних систем.

В рамках кожної галузі формування потенціалу підприємства пов’язано  з такими особливостями:

- галузевий розподіл  підприємств, що має традиційний  характер для певної галузі  економіки;

- специфіка технологічних  процесів у рамках кожної галузі;

- особливості організації  виробництва;

- особливості у кваліфікаційно-професійній  структурі персоналу;

- відмінності у характері  і структурі інформації, яка забезпечує  функціонування потенціалу підприємства;

- відмінності у характеристиках  кінцевого продукту та ресурсів  для його виробництва.

1.3. Конкурентоспроможність  потенціалу підприємства

Конкурентоспроможність  потенціалу підприємства – комплексна порівняльна характеристика, яка відображає рівень переважання сукупності показників оцінки можливостей підприємства, що визначають його успіх на певному ринку за певний проміжок часу стосовно сукупності аналогічних показників підприємств-конкурентів.

Конкурентоспроможність  потенціалу підприємства – комплексне, багатопрофільне поняття, оскільки передбачає врахування взаємодії всіх його складових (виробництво, персонал, маркетинг, менеджмент, фінанси та ін.).

Конкурентоспроможність  потенціалу підприємства має кілька особливостей, а саме:

1. Конкурентоспроможність  не є іманентною якістю підприємства (тобто його внутрішньою, природною  якістю). Вона може бути виявлена  й оцінена тільки за наявності  конкурентів (реальних або потенційних).

2. Це поняття є відносним,  тобто воно має різний рівень  стосовно різних конкурентів.

3. Конкурентоспроможність  потенціалу підприємства визначається  продуктивністю використання залучених  до процесу виробництва ресурсів.

4. Рівень конкурентоспроможності  потенціалу підприємства залежить  від рівня конкурентоспроможності  його складових (передовсім продукції), а також від загальної конкурентоспроможності  галузі та країни.

Залежно від глобалізації цілей дослідження виділяють  такі рівні конкурентоспроможності потенціалу підприємства:

1) світове лідерство;

2) світовий стандарт;

3) національне лідерство;

4) національний стандарт;

5)галузеве лідерство;

6) галузевий стандарт;

7) пороговий рівень.

Якщо підприємство перебуває  нижче за пороговий рівень, то його потенціал вважається зовсім не конкурентоспроможним.

Методи оцінки конкурентоспроможності підприємства.

Для оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства в зарубіжному  бізнесі використовуються різноманітні методи.

За напрямком формування інформаційної бази можна виділити критеріальні та експертні методи оцінки.

Критеріальні  методи за інформаційну базу беруть абсолютні (натуральні або вартісні) значення ключових показників. За належного інформаційного забезпечення ці методи є найточнішими.

Експертні методи прості у використанні, не потребують збирання повної інформації про конкурентів, оскільки базуються на думці досвідчених фахівців. Проте перевага таких методів є водночас і їхнім недоліком, бо іноді суб"єктивізм експертів може спотворювати результати оцінки.

За способом відображення кінцевих результатів виокремлюють графічні, математичні та логістичні методи оцінки.

Графічні методи забезпечують найвищий рівень сприйняття кінцевих результатів оцінки, інтерпретованих у графічних об"єктах (рисунках, графіках, діаграмах та ін.).

Математичні методи базуються на факторних моделях оцінки, які полягають у розрахунку одного (інтегрального) показника або кількох цифрових значень показників, за якими формується остаточна оцінка. Ці методи вважають найточнішими, хоч іноді вони потребують обтяжливих математичних обчислень, тобто спеціальної підготовки працівників.

Логістичні методи є алгоритмізованими методами оцінки, які базуються на логічних припущеннях.

За можливістю розробки управлінських рішень існують одномоментні та стратегічні методи оцінки.

Одномоментні методи – це, по суті, статичні методи тому, що оцінюють тільки фактичний стан справ, не забезпечуючи можливості розроблення заходів на перспективу.

Стратегічні методи уможливлюють не тільки оцінку стану конкурентоспроможності потенціалу підприємства на конкретну дату, а й розроблення стратегічних заходів з поліпшення цього потенціалу.

За способом оцінки виділяють індикаторні  та матричні методи.

Індикаторні методи. Вони ґрунтуються на використанні системи індикаторів, за допомогою якої проводиться оцінка конкурентоспроможності потенціалу підприємства (фірми) і національної економіки в цілому. Під індикатором розуміють сукупність характеристик, які дають змогу у формалізованому вигляді описати стан параметрів того чи іншого об"єкта, що досліджується, і на цій підставі сформулювати рекомендації з підвищення результативності функціонування об"єкта.

Матричні методи. В основу цих методів покладено ідею розгляду процесів конкуренції в їх взаємозалежності та динаміці. Використовуючи матричні методи, управлінці мають змогу оцінити рівень конкурентоспроможності потенціалу не тільки свого підприємства, а й найближчих конкурентів, що допоможе розробити стратегію поведінки на ринку.

З-поміж різноманітних методів оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства найцікавішими для дослідника є прикладні моделі, які поєднують кілька класифікаційних ознак, тому цілком справедливо буде докладніше розглянути принаймні три з них.

Індикаторний метод оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства за економічними і соціальними стандартами було запропоновано російськими дослідниками в підручнику «Рыночная экономика» 1992 р. видання. Він дає можливість інтегрально оцінити конкурентоспроможність потенціалу підприємства з економічного й соціального боку, що є дуже суттєвим на даному етапі розвитку виробничих систем.

Метод експертних оцінок використовується за недостатнього інформаційного забезпечення. Експерти (компетентні спеціалісти, які добре знають проблему) оцінюють конкурентоспроможність потенціалу підприємства з позиції управління підприємством, виробництва, маркетингу, кадрів, продукту, фінансів.

Метод набору конкурентоспроможних елементів  забезпечує поетапне дослідження конкурентоспроможності потенціалу підприємства, починаючи з порівняльної оцінки найвагоміших складових: конкурентоспроможність продукції, конкурентоспроможність системи управління, конкурентоспроможність техніко-технологічної бази і т. ін.

Індикаторний метод оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства за економічними й соціальними стандартами. Різні співвідношення доходів та ресурсів (капіталу, праці, часу) за порівняння з аналогічними стандартами, які визначаються критеріально-експертним способом, дають можливість оцінити конкурентоспроможність потенціалу підприємства. Така оцінка формується на підставі використання низки показників і стандартів (нормативів, еталонів), за досягнення яких підприємство стає конкурентоспроможним.

Стандарти конкурентоспроможності потенціалу підприємства розділяють на дві групи: економічні і соціальні.

Оцінка конкурентоспроможності потенціалу підприємства за економічними стандартами  проводиться щонайменше за мінімальною  кількістю – 5-ма економічними стандартами, а саме: за ефективністю використання речових та інформаційних ресурсів, економічного простору, часу. технології, за рівнем доходів. Виходячи з цих індикаторів, можна вибрати належну методику оцінки. За індикатори і відповідні їм показники можна взяти:

1) індикатор використання  ресурсів (КР) – це співвідношення між коефіцієнтом доходів підприємства – Кдп ([Чистий прибуток підприємства] : [Відрахування до бюджету та соціальних фондів]) та коефіцієнтом ресурсів підприємства – Крп ([Ресурси, авансовані підприємством] : [Ресурси, застосовані підприємством]).

Ресурси, авансовані підприємством, –  це всі наявні ресурси підприємства у вартісному виразі, включаючи резерви/робочі місця, понаднормові запаси сировини, матеріалів, невстановлене обладнання, страховий фонд та фонд ризику.

Ресурси, застосовані підприємством, – це ресурси, авансовані підприємством за відрахуванням ресурсів, то не використовуються (резервні робочі місця, понаднормові запаси сировини, матеріалів, невстановлене обладнання, страховий фонд та фонд ризику):

2) індикатор  використання праці (КПр) – це співвідношення чистого прибутку підприємства (ЧПп) і вартості робочих місць підприємства (ВРМп).

Вартість робочих місінь підприємства у формулі – це середньорічна вартість робочих місць підприємства, яка визначається порівнюванням середньорічної вартості основних фондів і середньорічної кількості робочих місінь.

3) індикатор  місткості ринку (КМ) – це співвідношення балансового прибутку підприємства (БПп) і прибуткової місткості ринку даного товару (ПМРт).

Прибуткова місткість  ринку визначається сукупним грошовим попитом споживачів на товар за відрахуванням тієї умовної частини попиту, яка спрямовується на відшкодування витрат на виробництво і реалізацію товару.

4) індикатор  дохідності (КД) – це співвідношення валового доходу підприємства у розрахунку на одного робітника, включаючи власників підприємства (ВДПр), і аналогічного доходу, який отримується в комерційній сфері (галузі) діяльності в цілому в економіці країни (КомВДПр):

5) індикатор  використання часового ресурсу  (КЧ) – співвідношення між часом, за який вимірюється отриманий валовий дохід підприємства (tвд), і часом, який необхідний для збільшення цього показника вдвічі (t2вд):

Наведені показники  зіставляються з аналогічними нормативними або фактичними показниками конкурентів, що дає змогу оцінити індивідуальний рівень конкурентоспроможності потенціалу підприємства за економічними стандартами.

Відносно встановленого рівня  конкурентоспроможності потенціалу підприємства залежно від глобалізації цілей  дослідження будується матриця  конкурентоспроможності потенціалу підприємства (МКПП), у якій відображаються відносні величини вибраних стандартів (індикаторів) і їхнє відсотково-бальне вираження.

Загальний показник конкурентоспроможності потенціалу підприємства за індикаторним методом має такий вигляд:

Приклад:

Оцінити конкурентоспроможність підприємства згідно індикаторного методу. Дані наведені в таблиці 1.3.1.

Таблиця 1.3.1

Матриця конкурентоспроможності потенціалу підприємства

Для галузевого стандарту  загальний коефіцієнт конкурентоспроможності потенціалу підприємства буде дорівнювати:

Цей коефіцієнт показує, що загальна конкурентоспроможність потенціалу підприємства нижча від галузевого стандарту на 13%

Метод експертних оцінок. Цей метод можна використовувати як один з варіантів оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства. Слід зауважити, що цю методику розроблено з урахуванням таких основних моментів: підприємство є малим;

підприємство виробляє один вид продукції.

Алгоритм використання методу експертних оцінок є таким:

- обираються піддослідні підприємства;

- для експертизи залучаються  фахівців підприємств (директори,  заступники директорів з виробництва,  заступники директорів з економіки,  комерційні директори, маркетологи), фахівців роздрібної торгової  мережі, основних оптових клієнтів;

- усім експертам пропонують  заповнити анкету з питаннями  щодо конкурентоспроможності потенціалу  підприємств і результати обробки  заносять до підсумкової таблиці,  за допомогою якої порівнюють  отримані результати.

Загальний показник конкурентоспроможності потенціалу підприємства дорівнюватиме середньостатистичній сумі зважених числових показників за кожною з груп. Найбільш конкурентоспроможним буде підприємство, яке набрало найбільший бал.

Приклад:

Оцінити конкурентоспроможність підприємства „ЩЕДРА НИВА” згідно методу експертних оцінок. Дані про конкурентів підприємства наведені в таблиці 1.3.2.

Таблиця 1.3.2

Обробка експертних оцінок підприємств-конкурентів

Знайдемо загальний  коефіцієнт конкурентоспроможності кожного  підприємства:

1) ЗКПП = (4,56+5,78+7,25+7,59+6,25+5,49) / 6 = 6,15;

2) ЗКПП = (3,94+4,12+4,98+6,72+6,58+2,34) / 6 = 4,78;

3) ЗКПП = (5,13+6,01+4,25+7,56+5,1+2,12) / 6 = 5,03.

Підприємство „Промінь”  лідирує за потенціалом підприємства, але „ЩЕДРА НИКВА” відстає від  нього лише на 1,12 бала.

Метод набору конкурентоспроможних елементів. Це синтезований метод визначення конкурентоспроможності потенціалу підприємства, побудований на посилці, що конкурентоспроможність продукції підприємства є її головною складовою.

Алгоритм методу є  таким:

1. Передовсім формується перелік індикаторів (INDj, де j = 1 … т), які беруть за базу оцінки конкурентоспроможності конкретного виду продукції, що оцінюється.

2. Експертним способом  для кожного індикатора встановлюється  його вага (Vagaj, де j = 1 . т) у загальній  оцінці за умови, що .

3. Службою маркетингу  підприємства-об"єкта оцінки пропонується n-вибір підприємств з аналогічною  продукцією, які є найближчими  конкурентами.

4. На підставі отриманої інформації будують матрицю визначення конкурентоспроможності одиниці продукції підприємства. що служить об"єктом оцінки.

5. За допомогою абсолютних  значень вибраних індикаторів  визначають ранги одиниці продукції  (Rij).

6. Обчислюють зважений  на вагу індикатора загальний ранг одиниці продукції кожного підприємства, що бере участь у масиві оцінки, за формулою:

7. Після встановлення  загальних рангів знаходять підприємство-лідер (L) та підприємство-аутсайдер (А) щодо даної одиниці продукції, а також діапазон відстані аутсайдера від лідера (Dv) за формулою:

Діапазон відстані аутсайдера від лідера дає уявлення про розмежування підприємств у конкурентному середовищі, а саме:

- Чи належить підприємство  до кола лідерів чи аутсайдерів?

- Чи вигідне в нього  становище в зоні очікування  нападу?

- Чи правильно воно  використовує свої можливості?

8. Конкурентоспроможність  одиниці продукції визначають  за формулою:

9. Для визначення конкурентного  статусу підприємства за всією  номенклатурою продукції, що її воно виготовляє, необхідно провести аналогічні розрахунки для всіх видів продукції, а потім звести отримані результати в підсумкову таблицю, де має бути наявна також інформація щодо структури виробництва продукції за проектною потужністю та фактичними обсягами продажу.

10. Ранг конкурентоспроможності  потенціалу підприємства визначається  за формулою:

11. Рівень конкурентоспроможності  потенціалу підприємства розраховується, як середній ранг конкурентоспроможності за всією номенклатурою продукції.

Конкурентоспроможність  продукції, без сумніву, є головною складовою конкурентоспроможності потенціалу підприємства, але не треба  забувати, що до його складу входять такі важливі елементи, як виробничий, фінансовий, управлінський тощо потенціали, конкурентоспроможність яких треба враховувати, визначаючи остаточний рівень конкурентоспроможності потенціалу.

Запропонована методика визначення конкурентоспроможності потенціалу підприємства не претендує на бездоганність, але має певні переваги в практичному використанні, оскільки може давати прийнятні (більш-менш точні) результати навіть в обмеженому інформаційному просторі.

РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

2.1. Теоретичні основи оцінки потенціалу підприємства

Основні цілі та сфери застосування.

Оцінка вартості потенціалу підприємства – це упорядкований, цілеспрямований процес визначення в грошовому виразі вартості об"єкта з урахуванням потенційного і реального доходу, який має місце в певний проміжок часу за умов конкретного ринку.

В оцінці потенціалу підприємства заінтересовані: кредитори; інвестори; держава; акціонери; управлінці; постачальники; страхові фірми. Вони бажають реалізувати  свої економічні інтереси і визначають головні цілі оцінки, а саме:

- підвищення ефективності  поточного управління підприємством  або фірмою;

- визначення вартості  цінних паперів у разі купівлі-продажу  акцій підприємства на фондовому  ринку;

- визначення вартості  підприємства у разі його купівлі-продажу цілком або частинами;

- реструктуризація підприємства;

- розроблення плану  розвитку;

- визначення кредитоспроможності  підприємства і вартості застави  за кредитування;

- укладення страхової  угоди, в процесі якого виникає  необхідність визначення вартості активів;

- установлення бази  оподаткування;

- прийняття обґрунтованих  управлінських рішень (зокрема усунення  впливу інфляційних процесів);

- здійснення інвестиційного  проекту розвитку бізнесу.

1. Оцінки вартості  майни проводиться за:

а) продажу певної частки нерухомості;

б) отримання кредиту  під заставу частини нерухомості;

в) страхування нерухомого майна і визначення у зв"язку з цим його вартості;

г) передавання нерухомості  в оренду;

д) оформлення частини  нерухомості як внеску до статутного фонду новостворюваного підприємства;

е) оцінки нерухомого майна  як окремого етапу в загальній  оцінці вартості підприємства.

2. Оцінки вартості  машин і обладнання проводиться  в таких випадках:

а) продаж окремих одиниць  обладнання;

б) оформлення застави;

в) страхування рухомого майна;

г) передавання машин, обладнання в оренду;

д) організація лізингу  машин, обладнання;

е) визначення амортизаційних відрахувань;

є) оформлення машин і  обладнання як внеску до статутного фонду  іншого підприємства;

ж) за реалізації інвестиційного проекту.

3. Оцінка вартості  гудвілу проводиться за:

а) передання або продажу  іншому підприємству;

б) надання франшизи іншим  компаньйонам;

в)визначення збитку, який було завдано діловій репутації  підприємства незаконними діями  інших підприємств;

г) використання гудвілу  як внеску до статутного капіталу;

д) за визначення вартості всіх нематеріальних активів для  оцінки вартості підприємства.

Вартість – це гроші чи грошовий еквівалент, який покупець готовий обміняти на який-небудь предмет чи об"єкт. Незважаючи на явну близькість, в теорії оцінки заведено розрізняти поняття вартості, витрат і ціни.

Вартість – це міра того, скільки гіпотетичний покупець готовий заплатити за оцінювану  вартість.

Витрати – це міра затрат, необхідних для того, щоб створити об"єкт, подібний до оцінюваного. Витрати впливають на ринкову вартість, але однозначно її не визначають. Дорогий об"єкт може мати низьку корисність і відповідно невисоку вартість.

Ціна – це історичний факт, який відображає витрати на купівлю подібних об"єктів за колишніми угодами, а також теперішній факт відображення ціни пропонування продавця. Ціни колишніх угод і ціни продавця не обов"язково бувають обґрунтованою мірою вартості на дату оцінки.

Відповідно до операційних  потреб і функціонального призначення існують різні модифікації вартості. Вартість поділяється на дві широкі категорії: вартість в обміні та вартість у користуванні.

Вартість в  обміні – це ціна, яка переважає на вільному, відкритому конкурентному ринку. Вона визначається на основі реальних економічних факторів, тому її називають об"єктивною вартістю.

Є такі види вартості в  обміні як ринкова, ліквідаційна, заставна, страхова, орендна.

Ринкова вартість – це найвища грошова сума (ціна), за яку передається майно (титул власності) в результаті комерційної угоди між добровільним покупцем і продавцем на дійсну дату оцінки за дотримання таких умов:

- відкритості та конкурентоспроможності  ринку, на якому вільно взаємодіє  достатня кількість контрагентів, пов"язаних з продажем і  купівлею аналогічних об"єктів власності;

- покупець і продавець  оцінюваної власності точно поінформовані  про основні характеристики нерухомості  та стан ринку, діють розважливо, зі знанням справи і без  примусу;

- термін експозиції  об"єкта власності на ринку  має бути достатнім для залучення необхідної кількості потенційних покупців, які утворюють даний сегмент ринку.

Ліквідаційна  вартість – це грошова сума, яку реально можна отримати від продажу оцінюваної власності, коли бракує часу для проведення адекватного маркетингу і визначення її ринкової вартості.

Заставна вартість – це оцінка за ринковою вартістю майна (майнових прав), що передаються як гарантія забезпечення боргових чи інших зобов"язань.

Страхова вартість – базується на вартості заміщення (відтворення) об"єкта оцінки в цілому чи окремих його елементів, найпіддатливіших до руйнування (знищення). На основі страхової вартості визначаються страхові суми, страхові виплати та страхові відсотки.

Орендна вартість – розрахункова величина вартості об"єкта оцінки, яка використовується для визначення нормативу орендної плати. За базу орендної вартості беруть переважно ринкову вартість об"єкта нерухомості за умови дальшого його використання в такий самий спосіб, що і на дату оцінення.

Вартість у  користуванні — це міра цінності власності окремого користувача або групи користувачів, що є складовою діючого підприємства без урахування найбільш ефективного її використання і величини грошового еквівалента від можливого продажу. Оскільки вартість власності в користуванні задовольняє потреби конкретного користувача, то її часто називають суб"єктивною вартістю.

Вартість у користуванні поділяється на такі види як інвестиційну, балансову, податкову, вартість заміщення, вартість відтворення, залишкову вартість заміщення, утилізаційну, скрапову і  митну вартість

Інвестиційна  вартість – вартість об"єкта нерухомості, визначену за конкретних умов, мети та результативності інвестування.

Балансова вартість – відображена в бухгалтерській звітності первинна вартість активів, проіндексована на дату останньої переоцінки і зменшена на суму амортизаційних відрахувань.

Податкова вартість – вартість, розрахована згідно з порядком. визначеним законодавством про оподаткування власності.

Вартість заміщення – сукупність витрат у поточних ринкових цінах на створення нового функціонального аналога, який має еквівалентну з оцінюваним об"єктом корисність.

Вартість відтворення – сукупність витрат на створення точної копії об"єкта оцінки з урахуванням існуючих ринкових цін на дату оцінки.

Залишкова вартість заміщення – сумарна величина ринкової вартості земельної ділянки за її дальшого такого самого використання та вартості заміщення розташованих на ділянці будинків і споруд з урахуванням усіх видів їх зносу (знецінення). Цей різновид вартості заміщення використовується як база оцінки об"єктів нерухомості спеціального призначення, які не мають ринкового попиту.

Утилізаційна  вартість – грошовий еквівалент, який розраховують отримати від продажу вибулих матеріальних активів чи їх складових для альтернативного використання. Цю вартість також називають остаточною ліквідаційною вартістю.

Скрапова вартість – вторинна вартість сукупності матеріалів, яку можна отримати у разі розбирання (ліквідації) об"єкта оцінки.

Митна вартість – еквівалент вартості імпортованих об"єктів, що використовується для розрахунків мита, зборів та інших митних і пов"язаних з ними платежів.

Кожен із перелічених  видів вартості чи то в обміні, чи то в користуванні має певну галузь застосування та обмеження.

Вибір тієї чи іншої модифікації  вартості залежить від особливостей об"єкта, поставленої мети та порядку оцінки.

Принципи та основні етапи оцінки потенціалу підприємства.

Теоретико-методологічною базою оцінки ринкової вартості потенціалу підприємства є сукупність взаємозв"язаних принципів, в основу формування яких покладено багаторічний досвід зарубіжних експертів-оцінювачів і вітчизняну практику оцінювання майнових комплексів промислових підприємств.

Загальновживана класифікація принципів оцінки виокремлює такі їх групи:

1) принципи, які базуються  на уявленнях користувача;

2) принципи, які пов"язані  із землею, будинками і спорудами;

3) принципи, які пов"язані  з ринковим середовищем;

4) принцип найліпшого  і найефективнішого використання.

До складу принципів, які базуються на уявленні користувача, включають: корисність, заміщення та очікування.

Принцип корисності базується  на постулаті, що будь-яке підприємство має вартість, якщо воно корисне  потенційному власнику для реалізації певної економічної функції протягом певного періоду.

Принцип заміщення передбачає, що максимальна ринкова вартість підприємства визначається найменшою вартістю іншого підприємства з еквівалентною корисністю. Інакше кажучи, покупець не сплатить за підприємство (нерухоме майно) суму більшу, ніж мінімальна ціна іншого об"єкта з адекватною корисністю.

Принцип очікування ґрунтується  на тому, що вартість підприємства, котре  оцінюється, визначається розміром чистого  доходу, який очікує покупець від володіння (комерційного використання) ним з  урахуванням можливого чистого  доходу від його перепродажу.

До складу принципів другої групи відносять: залишкову продуктивність; внесок; віддачу; збалансованість; оптимальний розмір; поділ і поєднання пакета прав власності.

Залишкова продуктивність. Згідно з економічною теорією  земля має вартість або взагалі  яку-небудь цінність тільки тоді, коли є залишок чистого доходу після компенсації всіх інших факторів виробництва. Цей механізм розподілу доходу пов"язаний з тим, що земля фізично нерухома, і щоб розпочати будь-яку економічну діяльність, до неї слід приєднати працю, капітал і підприємницький менеджмент. Саме ці доходоутворювальні фактори компенсуються першочергово, а залишок доходу виплачується власникові землі як рента (податок, оренда).

Внесок. Сутність цього  принципу полягає в тому, що додаткові  вкладення капіталу в будь-яку складову потенціалу підприємства ефективні лише тоді, коли вони підвищують його ринкову вартість. Величина внеску визначається як різниця між зміненою вартістю й витратами, які зумовили цю зміну. Внесок, який не забезпечує приросту вартості потенціалу підприємства, є зайвим «поліпшенням».

Віддача. Даний принцип  означає, що в міру додавання ресурсів до основних складових потенціалу підприємства чистий прибуток має тенденцію до зростання, але тільки до певного  моменту (певної межі). Після цього темпи зростання дохідності починають уповільнюватися аж доти, доки приріст результативності не стане меншим за приріст витрат на додаткові ресурси.

Збалансованість (пропорційність). Згідно з цим принципом усі  елементи ресурсно-виробничого й  управлінського потенціалу підприємства повинні мати збалансовану внутрішню й загальну структуру. Постійне підтримування необхідної пропорційності між розвитком складових потенціалу забезпечує максимальну прибутковість функціонування підприємства та найвищу його вартість.

Оптимальний розмір Вимоги цього принципу стосуються кожного  фактора виробництва – землі, будівель і споруд, технічного оснащення, персоналу, які разом дають можливість створити економічно обґрунтований (оптимальний) розмір потенціалу підприємства та отримати від нього максимальний прибуток відповідно до ринкової кон"юнктури в даному районі.

Поділ і поєднання  прав власності. Система майнових прав України, передбачена Цивільним  кодексом, дозволяє поділяти та продавати  окремо майнові права на власність. Останні згідно з теорією пакета (пучка) прав розглядаються як складові, які разом уособлюють усі визнані законом майнові права. Сутність принципу економічного розділення полягає в тому, що майнові права слід поділяти та поєднувати таким чином, щоб збільшувати загальну вартість об"єкта власності.

До групи  принципів, які пов"язані з  ринковим середовищем, входять: залежність, відповідність, попит і пропонування, конкуренція, змінювання.

Залежність. Вартість потенціалу підприємства формується під впливом  множини різноманітних факторів, серед яких особливу роль відіграє його місцезнаходження. Якість останнього визначається, насамперед, відповідністю фізичних параметрів земельної ділянки підприємства регіональній системі землекористування та його віддаленістю від ринкової інфраструктури. Разом ці дві важливі характеристики становлять статус, чи економічне місцеположення підприємства.

Відповідність. За інших  однакових умов потенціал підприємства, яке найвищою мірою відповідає містобудівним, екологічним, ринковим та іншим стандартним нормам і загальнопоширеним тенденціям землекористування, має найвищу вартість.

Попит і пропонування. На вартість потенціалу підприємства великий вплив справляє співвідношення між попитом і пропонуванням. Коли останні збалансовані, а потенціал підприємства використовується якнайліпше і найефективніше, ринкова ціна підприємства, як правило, відображує вартість (витрати) його створення. Конкуренція. Сутність даного принципу полягає в тому, що ціни на об"єкти оцінювання складаються під впливом постійного суперництва між суб"єктами ринку, які прагнуть отримувати максимальні прибутки. Це вирівнює дохідність інвестицій у різних сегментах конкурентного ринку і дає можливість об"єктивно визначити ринкову вартість підприємств. Принцип конкуренції також застерігає від урахування надприбутків за оцінювання підприємств-монополістів, бо це спотворює їхню ринкову вартість.

Змінювання. Цей принцип  передбачає під час оцінювання вартості потенціалу підприємства та його складових  урахування можливих змін їх функціонування внаслідок трансформації економічних, соціальних і юридичних умов, а також впливу регіональних і локальних факторів.

Принцип найліпшого і найефективнішого використання є синтезуючим принципом оцінки вартості потенціалу підприємства. Як системоутворювальний елемент він інтегрує загальний вплив усіх раніше названих принципів і означає, що з можливих варіантів використання потенціалу підприємства буде вибрано той, за якого найповніше реалізуються функціональні можливості всіх складових потенціалу і забезпечується їх максимальна результативність.

2.2. Методичні  підходи до оцінки потенціалу  підприємства

Методологія визначення вартості потенціалу підприємства.

Методи вартісної оцінки земельно-майнового комплексу підприємства та окремих його компонентів, що можуть бути використані для оцінки відповідних можливостей підприємства, поділяють на:

1) Витратні (майнові) методи  – визначають вартість об"єкта  за сумою витрат на його  створення та використання. Існують  такі види витратних методів:

- метод порівняльної оцінки;

- метод поділу за  компонентами;

- метод кількісної  діагностики;

- метод обліку витрат  на інфраструктуру;

- метод заміщення;

- метод індексації  даних проектно-кошторисної документації.

2) Порівняльні (ринкові)  методи – визначають вартість  на базі зіставлення з аналогами, що вже були об"єктами ринкових угод. Існують такі види порівняльних методів:

- метод парних продаж;

- метод статистичних  корегувань;

- експертні методи  порівняння;

- метод мультиплікаторів  порівняння.

3) Результатні (дохідні)  методи – оцінюють вартість об"єкта на засаді величини чистого потоку позитивних результатів від його використання. Існують такі види результатних методів:

- метод капіталізації  доходу;

- метод дисконтування  грошових потоків;

- метод залишкового  доходу.

Слід зазначити, що кожен з указаних підходів реалізується з допомогою специфічних методик, які залежать від об"єкта оцінки.

Слід також приділити  відповідну увагу чинникам, що формують вартість земельно-майнової та соціально-організаційної системи підприємства, а значить і його потенціал. Всі чинники поділяються на слідуючи групи:

1) Загальні чинники  (безпосередньо не пов’язані  з об’єктом оцінки):

- економічні: система  оподаткування, джерела фінансування, попит і пропонування ринку,  національна політика у галузі, стратегія зовнішньоекономічних відносин тощо;

- соціальні: культурно-освітній  рівень населення, статево-вікова  структура населення, густота  заселення території, структура  населення за національностями, Рівень соціальної інфраструктури;

- політичні: податкове  законодавство, земельні кадастри, спеціальні нормативно-законодавчі акти, рівень політичної стабільності, стратегія національного розвитку, механізми ліцензування і патентування;

- природні: екологічна  ситуація регіону, місцерозташування,  геологічні, геодезичні, топологічні, сейсмічні та інші характеристики території, наявність та якісні характеристики родовищ корисних копалин.

2) Локальні чинники  (безпосередньо пов’язані з окремим  класом об’єктів оцінки):

- фізичні: типові габаритні  розміри та тенденції їх зміни, залежність від інфраструктури, мінімальний рівень фізичної придатності, стандарти безпеки, естетичні стандарти;

- умови продажу: рівень  майнового забезпечення ринкових  угод, особливі умови угод, мотивація  попиту та пропонування, регіональна  відокремленість, необхідність страхування, умови поставки;

- місцезнаходження: транспортна  доступність, навколишнє природне  оточення, інфраструктура об"єкта, якість ґрунтів;

- фінансово-економічні: дата оцінки та дати аналогічних  ринкових угод, обсяги, умови та  терміни кредитування, особливі умови фінансування, рівень наукової прогресивності, способи господарського використання.

3) Індивідуальні чинники  (безпосередньо зумовлені конкретним  об’єктом оцінки):

- матеріально-технічні: наявність та якість виробничих  запасів, кількісні та якісні характеристики наявних основних фондів, стан будівель, споруд, виробничі та загальні господарські площі тощо;

- ринково-ситуаційні: обсяг  та динаміка попиту(пропонування) стосовно об"єкта оцінки, постачальники,  партнери та покупці, урегульованість ринку, ринкова інфраструктура;

- соціальну-трудові: чисельність  персоналу у розрізі окремих  категорій, освітньо-кваліфікаційні  характеристики, соціальний клімат, якість менеджменту, рівень трудової  дисципліни;

- структурно-функціональні:  тип загальної організаційної структури та структури управління, рівень децентралізації управління, рівень спеціалізації підрозділів, система інформаційних потоків.

Розглянемо детальніше кожний з підходів до оцінки потенціалу підприємства.

Витратний підхід базується на постулаті, що потенційний власник-користувач не погодиться витратити на формування та реалізацію власних внутрішніх чи зовнішніх можливостей більше, ніж вартість очікуваного фінансово-майнового результату. Таким чином, методи цієї групи передбачають ресурсну оцінку всіх складових цілісного земельно-майнового та соціально-організаційного комплексу підприємства, на підставі обліку всіх витрат, необхідних для його відтворення (заміщення) на конкретну дату в робочому стані.

Напевно найбільш специфічним елементом витратних методів оцінки потенціалу є різновиди кошторисів, які складаються з метою визначення повних витрат на той чи інший компонент земельно-майнової та соціально-організаційної системи підприємства. Базою для складання кошторисів служить проектна документація, установлені нормативи витрат, робочі креслення, договори на придбання чи виконання робіт тощо.

Традиційно виділяють  три рівні кошторисів:

- локальні кошториси  – документи, які фіксують  повні витрати (незалежно відносять  їх на собівартість чи ні) на виконання окремих робіт, проведення окремих комерційних угод, купівлю та монтаж певних об"єктів;

- об"єктні кошториси  – зведені документи, які акумулюють  інформацію локальних кошторисів  у розрізі цілісних об"єктів;

- зведені кошториси  – це загальні звіти про суму повних витрат на створення (використання), які включають дані об"єктних кошторисів та дають змогу оцінити суми витрат у цілому по підприємству.

Для складання кошторисів усіх рівнів використовують такі методи визначення витрат:

1. Ресурсний метод – розрахунок окремих елементів кошторису, що необхідні для реалізації управлінського рішення, через облік витрат у поточних чи прогнозних цінах і тарифах.

2. Ресурсно-індексний  метод – поєднання ресурсного  методу з системою вартісних  індексів, які використовуються виробником чи будівельником об"єкта. Індекси вартості – це відношення поточних (прогнозних) вартісних характеристик об"єкта до базових аналогів-ресурсів.

3. Базисно-індексний метод  – перерахунок витрат, понесених  власником у різні часові терміни реалізації проектного рішення, з базового до поточного рівня за допомогою коригувальних коефіцієнтів.

4. Базисно-компенсаційний  метод – облік окремих елементів  кошторису та визначення додаткових  витрат на компенсацію їх змін  під впливом цінових (тарифних) факторів.

5. Метод аналогових  об"єктів передбачає наявність  значної бази даних щодо реалізованих  проектів та їхніх кошторисів, а також потребує визначення  причин та розміру відхилень  планових значень від фактичних  протягом порівнянного проміжку часу.

Визначивши на підставі кошторисів суму витрат на створення  об"єкта оцінки, слід оцінити суму нагромадженого зносу різних видів, кожен з яких можна або усунути, або ні. Традиційно виділяють фізичний знос, функціональне, технологічне та зовнішнє (економічне) старіння майна.

Під фізичним зносом (спрацюванням) слід розуміти рівень фізичного руйнування об"єкта (утрати ним первинних  техніко-експлуатаційних характеристик), зумовлений руйнуванням робочих  частин, основних конструкцій та матеріалів у процесі господарського використання під впливом природних та антропогенних факторів. Для оцінки суми знецінення вартості об"єкта від фізичного зносу використовують нормативний метод, вартісний метод, метод економічного життєвого терміну.

Функціональне старіння пов"язане з невідповідністю габаритів, функціонального призначення, технічного рівня об"єкта сучасним вимогам відповідно до його реального чи прогнозованого способу використання. Рівень функціонального старіння об"єкта визначається методом капіталізації надлишкових експлуатаційних витрат чи методом капіталізації втрат у орендній платі.

Технологічне старіння є наслідком науково-технічного прогресу в різних сферах, який забезпечує створення нових, прогресивніших, дешевших та економічніших аналогічних об"єктів, що виявляється у знеціненні пов"язаної з ними техніки.

Зовнішнє (економічне) старіння (знецінення) зумовлене зовнішніми негативними ринковими чинниками: зміни попиту та пропонування, сприятливі умови фінансування аналогічних  проектів тощо. Для оцінки зовнішнього зносу використовують метод капіталізації втрат в орендній платі, метод парного продажу, метод економічного життєвого терміну.

Порівняльний  підхід базується на інформації про недавні ринкові угоди з аналогічними об"єктами та її використання як бази визначення вартості об"єкта оцінки. В основу методів даної групи покладено допущення про те, що суб"єкти ринкових відносин укладають угоди по аналогії із заведеними традиціями чи колишнім досвідом. На жаль, абсолютних аналогів окремих елементів потенціалу не існує, тому слід використовувати різні механізми коригування вартості аналога. Загальну логіку розрахунків у цьому разі можна показати формулою:

де - коригувальний коефіцієнт за і-м параметром об"єкта; п - кількість параметрів розбіжності, що використовуються у порівнянні.

Як бачимо з наведеної формули, об"єктивною необхідною умовою використання методів цієї групи є наявність  розвинутого ринку об"єкта оцінки та існування на ньому об"єктів-аналогів.

Слід зазначити, що згадані вище оціночні коефіцієнти чи мультиплікатори – це відносні показники, котрі визначаються як співвідношення окремого суттєвого вартість-формувального критерію з певною фінансово-економічною базою. Загальна формула розрахунку має такий вигляд:

(З урахуванням характеру випливу  вибраного критерію на загальну  вартість).

Сукупність усіх можливих критеріїв порівняння можна розбити  на такі групи: 1) загальні показники  сфери діяльності підприємства; 2) показники масштабу діяльності; 3) показники фінансово-економічного стану; 4) показники якості менеджменту; 5) показники ринкової позиції.

За базу порівняння традиційно беруть такі фінансово-економічні показники: сукупний капітал підприємства, сума його чистих активів, виторг від операційної діяльності (загальний валовий дохід), грошовий потік від функціонування об"єкта, чистий прибуток, середня сума виплачуваних дивідендів тощо.

Усі мультиплікатори  поділяються на дві групи залежно від виокремленої ознаки:

1. Залежно від  бази порівняння:

1.1. Ресурсні мультиплікатори  – за базу порівняння беруть  суму витрат (наприклад, вартість / капітал підприємства).

1.2. Результатні мультиплікатори  – за базу порівняння беруть  досягнуті результати діяльності (наприклад, вартість / генерований потік капіталу).

2. Залежно від  періоду охоплення:

2.1. Інтервальні мультиплікатори  – відтворюють зв"язок вартості  об"єкта оцінки з показниками,  які формуються протягом певного  періоду (наприклад, вартість / прибуток).

2.2. Одномоментні мультиплікатори  – визначають вартість підприємства  відповідно до досягнутих на  певну дату результатів чи  понесених витрат (наприклад, вартість / чисті активи підприємства).

3. Залежно від  сутнісного змісту:

3.1. Вартісні (цінові) мультиплікатори – відношення вартості (ціни) до бази порівняння (наприклад, вартість / грошовий потік).

3.2. Фінансово-економічні  мультиплікатори – відношення  ключових фінансових чи економічних  показників до значень об"єктів-аналогів; як правило, використовуються у внутрішніх порівняльних процедурах.

Різновидом методу мультиплікаторів можна вважати метод галузевих  співвідношень, який базується на попередньо визначених та усереднених співвідношеннях  між характеристиками об"єктів  порівняння.

Результатний  підхід базується на залежності вартості об"єкта оцінки від можливостей його ефективного використання. тобто можливих результатів. Це твердження випливає з тієї думки, що потенційний власник-користувач не заплатить за об’єкт більше, ніж він очікує отримати від його господарського використання. Отже оцінка потенціалу згідно з результатною концепцією виходить з позицій корисності певних можливостей об"єкта.

За розрахунків вартості об"єкта в часі використовується шість функцій грошової одиниці, розрахованих на підставі складних відсотків:

- Майбутня вартість  грошової одиниці (F1) – відображає  зростання грошової одиниці, покладеної  на депозит. Відсоток нараховується  на початкову суму та відсотки, нараховані раніше.

- Нагромадження грошової  одиниці за період (F2) – показує майбутню вартість серії регулярних однакових платежів за певний період за відповідної відсоткової ставки.

- Фактор фондозаміщення (коефіцієнт заміщення капіталу) (F3) – показує суму первинного  інвестування, необхідну для нагромадження  грошової одиниці з урахуванням нарахованих відсотків.

- Поточна вартість  грошової одиниці (F4) – показує  теперішню вартість грошової  одиниці, яку очікується отримати  у майбутньому.

- Поточна вартість  одиничного ануїтету (F5) – дає  змогу визначити теперішню вартість  через серію однакових майбутніх платежів.

- Коефіцієнт амортизації  грошової одиниці (F6) - Служить  для розрахунку періодичних платежів  за основну суму боргу та  відсотки за нього.

Методами результатної технології розрахунків є:

1) Метод капіталізації доходів базується на використанні коефіцієнта, який уможливлює переведення чистих потоків капіталу від використання об"єкта у його вартість. Інакше кажучи, необхідною умовою застосування цих методів є можливість визначення чистого потоку капіталу та встановлення коефіцієнта капіталізації для нього. Суть коефіцієнта капіталізації полягає в поєднанні двох економічних процесів - отримання доходу на капітал та відшкодування капіталу інвестора-власника.

Залежно від бази визначення норми (ставки) відшкодування капіталу поділяють на норми доходу, норми грошових потоків, норми відшкодування та норми прибутковості. Відповідно до цього заведено розрізняти таківиди коефіцієнтів капіталізації:

- загальний коефіцієнт капіталізації;

- коефіцієнт капіталізації власного  капіталу;

- коефіцієнт капіталізації позикового капіталу;

- коефіцієнт капіталізації залежно  від об"єкта оцінки (землі, об"єктів  нерухомості, нематеріальних активів  тощо).

Методи визначення коефіцієнта  капіталізації:

- За ставкою дисконту. У разі  встановлення коефіцієнта капіталізації на рівні попередньо визначеної ставки дисконту передбачається, що грошові потоки підприємства постійні та необмежені в часі тому коефіцієнти капіталізації прирівнюються до ставки дисконтування.

- На підставі порівняльного  продажу. Він базується на інформації про аналогічні об"єкти та досягнутої корисності їх господарського використання, яка доступна на ринку.

- Методом сумування. Визначає, що  коефіцієнт капіталізації є як  сума ставки дисконту та норми  відшкодування капіталу. Норми відшкодування капіталу визначаються за трьома методами: 1) метод прямолінійного відшкодування (метод Рінга) – показує рівномірне повернення вкладеної суми із поступовим зменшенням її реальної вартості і ставка відшкодування визначається за формулою:

;

2) метод повернення  за фактором фондовідшкодування (метод Інвуда) – повернення капіталу  із врахуванням його знецінення (повернені суми з року в  рік збільшуються):

де- коефіцієнт відшкодування капіталу за ставкою і тривалістю періоду n; 3) метод повернення капіталу за фактором фондовідшкодування та базовою ставкою дисконту (метод Аскольда) – базується на використання норми, яка включає коефіцієнт F3 за без ризиковою ставкою дисконту та часу за який очікується повернути інвестований капітал.

- Метод вирахування. Визначає  коефіцієнт капіталізації відніманням  від ставки дисконту надбавки  за майбутнє зростання капіталу. При цьому приріст капіталу  дорівнює:

,

де R – прогнозований  розмір зростання вартості об’єкта.

- Метод пов"язаних інвестицій: для власного та позикового  капіталу, для порівнянних елементів.

- Метод Елвуда. Визначає коефіцієнт капіталізації як норму відшкодування капіталу, яка скоригована на: 1) суму амортизаційних відрахувань у рахунок погашення кредиту; 2) величину приросту частки власного капіталу в загальній структурі вартості об’єкта; 3) зміни регулярного доходу від використання об’єкта. Ставка капіталізації визначається за формулою:

де - дохідність використання власного капіталу; - частка позичкових коштів у загальному обсязі фінансування об’єкта; - іпотечний коефіцієнт Елвуда.

- Метод фінансових показників  схожих підприємств. Використовується  за умови доступності інформації. Коефіцієнт капіталізації визначається  як відношення річного чистого прибутку схожих підприємств до чистої виручки від реалізації їх продукції.

- Метод ринкового мультиплікатора.  Визначає ставку капіталізації  як співвідношення ринкової вартості  майна підприємства і розміру  річного чистого доходу від  його використання.

- Метод внутрішньої ставки дохідності.

2) Метод дисконтування. Загальна методологія використання цього методу передбачає встановлення вартості потенціалу (чи його елементу) на рівні чистого приведеного потоку капіталу від його експлуатації. Це означає, що земельна ділянка, будівля чи споруда, обладнання, нематеріальний актив тощо коштують стільки, скільки вони генерують економічних результатів. Загальний розрахунок проводиться за традиційною технологією дисконтування і порівняння грошових припливів і відпливів капіталу підприємства щодо даного об"єкта:

де - чистий приведений потік капіталу; - приплив капіталу підприємства за і-й рік (період); - відплив капіталу підприємства за і-й рік (період); n – кількість прогнозних періодів оцінки; - дисконтний множник, визначений як відповідна функція грошової одиниці для і-го періоду за попередньо встановленою ставкою r щодо базового періоду.

2.3. Оцінка вартості  земельних ділянок будівель і  споруд

Теоретичні  аспекти визнання земельних ділянок  та інших об’єктів складовими потенціалу підприємства.

Оцінка вартості земельної ділянки, будівель, споруд визначається їхньою специфічністю, корисністю унікальністю, довговічністю, місцем розташування, та кількістю ринкових пропозицій.

Оцінка вартості та потенціалу земельних ділянок і об"єктів  нерухомості ґрунтується на використанні системи принципів, що уможливлюють найбільш адекватне визначення втілених у них можливостей. Вони поділяються на:

- принцип корисності  – показує залежність вартості  об"єкта оцінки віл його  здатності задовольняти вимоги  власників;

- принцип заміщення – базується на можливості альтернативного вибору покупцями об"єктів нерухомості чи земельних ділянок (приблизно однорідних за своєю корисністю), та означає, що вартість окремого об"єкта залежить від наявності на ринку та загальної кількості об"єктів-аналогів;

- принцип очікування  – означає, що вартість об"єкта  безпосередньо залежить від суми  виручки, яку очікує отримати  теперішній власник майна від  останньої угоди перепродажу;

- принцип елімінованості  – визначає необхідність врахування  вкладу кожного з усього спектра факторів, які впливають на вартість об"єкта оцінки;

- принцип збалансованості  – визначає необхідність пошуку  оптимального складу всіх компонентів  виробничо-господарських систем  для кожного типу землекористування,  що зумовлює максимальну вартість нерухомості;

- принцип розподілу  – означає, що фізичні елементи  нерухомості чи права на користування  земельними ділянками можна розподіляти  та поєднувати в різних комбінаціях,  які уможливлюють досягнення  найвищої їх вартості;

- ринковий принцип – визначає залежність вартості об"єкта оцінки від рівня ринкових цін на нього;

- принцип оточення - полягає  в необхідності узгодження архітектурної  однорідності та відповідного  характеру землекористування, що  уможливлює досягнення максимальної  вартості;

- принцип найліпшого  та найефективнішого використання  – означає, що для оцінки  вартості об"єктів нерухомості  чи земельних ділянок з можливих  варіантів їх господарського  використання вибирають той, що  дає змогу максимально реалізувати  функціональні можливості об"єктів.

Орієнтовний перелік  документів, що необхідні для оцінки об"єктів нерухомості та земельних

ділянок:

1. Для визначення вартості  нерухомості:

1.1. Свідоцтво юридичної  належності об"єкта (юридичний  статус).

1.2. Історія будівництва.

1.3. Документи на право землекористування, генплан, по поверхові плани, експлікації.

1.4. Паспорт Бюро технічної  інвентаризації.

1.5. Відомості щодо  кількості, обсягів, строків ремонтів  та витрат на їх проведення.

1.6. Відомості про орендні  угоди щодо об"єкта та розмір орендної плати.

2. Для оцінки земельних  ділянок:

2.1. Акти землекористування.

2.2. Інформація щодо  інженерно-геологічних умов.

2.3. Інформація щодо  місцезнаходження ділянки відносно  санітарно-захисних зон.

2.4. Постанови місцевих  органів влади щодо землекористування.

2.5. Кошториси витрат  на поліпшення земель.

2.6. Документи щодо  умов використання земельної  ділянки.

Особливості оцінки земельної ділянки, будівель і споруд.

Як фактор і умова  виробництва земля має низку  особливостей, які впливають на специфіку її грошової оцінки. Передовсім вона не є результатом попередньої праці, є просторово обмеженою, має постійне місцезнаходження, не заміщується іншими засобами виробництва, має фізичну довговічність і за правильного використання не зношується, забезпечує стабільну прибутковість і менший комерційний ризик проти альтернативних варіантів капітальних вкладень. Практично в усіх сферах економічної діяльності (зокрема сільського і лісового господарства) земля становить просторовий базис для об’єктів, які на ній розташовані: будівель, споруд, шляхів, передавальних пристроїв та інших матеріальних елементів, які заведено називати в оціночній діяльності поліпшеннями

Залежно від методичних особливостей оцінки вартості земельні ділянки підприємств розподіляються на дві групи:

- ділянки промислової  зони, забудовані в основному  виробничими будівлями і спорудами;

- ділянки, зайняті  об"єктами соціального призначення  (будинки культури, лікарні, готелі, гуртожитки, будинки відпочинку  тощо).

Площа земельної ділянки, що оцінюється, включає ділянки, зайняті будовами, виробничими і допоміжними спорудами; ділянки, необхідні для їх утримання; санітарно-захисні зони об"єктів, технічні та інші зони, які належать підприємству.

Залежно від цілей (призначення) оцінка вартості землі може розглядатися, з одного боку, як основа розв"язання законодавче обумовлених завдань (сплата земельного податку) або економічного регулятора земельних відносин (спадщина, дарування та інше), що потребує встановленнянормативної вартості (ціни) землі з урахуванням типових офіційно затверджених інструктивно-методичних документів, а з другого — як незалежна експертнаоцінка, в ході якої визначається ринкова вартість землі або право оренди земельної ділянки.

Характеристика нормативно-грошової оцінки:

- Земельна ділянка розглядається окремо від об"єктів нерухомості, розташованих на ній;

- Ураховуються земельні  поліпшення, зроблені за межами  земельної ділянки;

- Орієнтована на типові  характеристики та пересічно-нормативні  умови виробництва;

- Оперує потенційним  (нормативним) орендним доходом;

- Не враховує кон"юнктури  ринку та економічної ситуації  в країні;

- Вартість визначається  похідною від площі земельної  ділянки величиною;

- Має тільки нормативний  характер;

- Не стимулює підвищення  ефективності виробництва і раціонального землекористування.

Характеристика експертної оцінки:

- Земельна ділянка  розглядається як єдиний земельно-майновий  комплекс, | тобто разом з об"єктами  нерухомості;

- Ураховуються земельні  поліпшення, зроблені як за межами  земельної ділянки так і на ній самій;

- Орієнтована на індивідуальні  характеристики та умови експлуатації  земельної ділянки;

- Оперує реальним орендним  доходом;

- Ураховує реальну  соціально-економічну ситуацію, яка  склалась на дату оцінки;

- Вартість розглядається  як похідна від показників дохідності виду діяльності локалізованого в межах ділянки;

- Має ринковий характер;

- Стимулює оптимізацію  показників ,ефективності ведення  бізнесу і землекористування.

Оцінка вартості та потенціалу земельних ділянок і об"єктів  нерухомості ґрунтується на використанні системи принципів, що уможливлюють найбільш адекватне визначення втілених у них можливостей. Вони поділяються на:

- принцип корисності  – показує залежність вартості  об"єкта оцінки віл його  здатності задовольняти вимоги  власників;

- принцип заміщення – базується на можливості альтернативного вибору покупцями об"єктів нерухомості чи земельних ділянок (приблизно однорідних за своєю корисністю), та означає, що вартість окремого об"єкта залежить від наявності на ринку та загальної кількості об"єктів-аналогів;

- принцип очікування  – означає, що вартість об"єкта  безпосередньо залежить від суми  виручки, яку очікує отримати  теперішній власник майна від  останньої угоди перепродажу;

- принцип елімінованості  – визначає необхідність врахування  вкладу кожного з усього спектра факторів, які впливають на вартість об"єкта оцінки;

- принцип збалансованості  – визначає необхідність пошуку  оптимального складу всіх компонентів  виробничо-господарських систем  для кожного типу землекористування,  що зумовлює максимальну вартість нерухомості;

- принцип розподілу  – означає, що фізичні елементи  нерухомості чи права на користування  земельними ділянками можна розподіляти  та поєднувати в різних комбінаціях,  які уможливлюють досягнення  найвищої їх вартості;

- ринковий принцип – визначає залежність вартості об"єкта оцінки від рівня ринкових цін на нього;

- принцип оточення - полягає в  необхідності узгодження архітектурної  однорідності та відповідного  характеру землекористування, що  уможливлює досягнення максимальної  вартості;

- принцип найліпшого та найефективнішого  використання – означає, що  для оцінки вартості об"єктів  нерухомості чи земельних ділянок  з можливих варіантів їх господарського  використання вибирають той, що  дає змогу максимально реалізувати  функціональні можливості об"єктів.

Методичні основи оцінки вартості земельних ділянок, будівель і споруд.

Брак ринку промислової нерухомості  унеможливлює пропонування однозначної  рекомендації щодо використання тих  чи інших методичних підходів до оцінювання земельних ділянок підприємств. Разом з тим з урахуванням досвіду, інформаційних можливостей, цілей оцінки, характеру і функціонального профілю ділянок можна виокремити як методологічно самостійні такі базові підходи: 1) метод залишку для землі; 2) метод капіталізації земельної ренти; 3) метод зіставного продажу; 4) метод співвідношення (перенесення); 5) метод витрат на освоєння. Усі інші розрахункові методи, технічні прийоми та їхні комбінації є похідними від цих базових підходів.

Метод залишку для землі. Процедура практичної реалізації цього методу передбачає:

1) достатньо точне визначення  поточної вартості будівель і  споруд (Вбд.с), а також середньорічного  чистого доходу від земельно-майнового  комплексу в цілому (Д);

2) визначення частини чистого  доходу, яка припадає на будівлі та споруди (Дбд.с), множенням їхньої поточної вартості на коефіцієнт її капіталізації:

.

Коефіцієнт капіталізації  для будівель та споруд (rбд.с) складається з коефіцієнта капіталізації для землі (r3) і коефіцієнта відшкодування капіталу (rвід), що дорівнює F3. Коефіцієнт відшкодування капіталу показує, яку частку від вартості будівель та споруд потрібно відшкодовувати у кінці кожного періоду (року), щоб через певну кількість періодів (років) експлуатації об"єкта нагромадити суму коштів, тотожну його повній вартості;

3) розрахунок частини чистого  доходу, який припадає (залишається)  на земельну ділянку (Дз):

;

4) методом прямої капіталізації  визначається вартість земельної  ділянки (Вз):

.

Метод капіталізації  земельної ренти полягає у визначенні вартості земельної ділянки за допомогою коефіцієнта капіталізації доходів від здавання її в оренду.

Метод визначення ренти в основному використовується для оцінки міських земельних ділянок та базується на визначенні показників диференціальної, абсолютної та монопольної ренти.

Диференціальна рента відображає конкретну цінність земельної ділянки і поділяється на такі види:

- ренту за рахунок доступності  ділянок, що зумовлена скороченням  транспортних витрат (часу та  коштів);

- ренту за рахунок освоєння території, що визначається зниженням собівартості продукції завдяки скороченню витрат чи створення загальноміської системи інженерно-транспортної інфраструктури;

- ренту за рахунок ефективності  додаткових капіталовкладень в  облаштування території, яка зумовлена можливостями й вигодами даної ділянки, а також способом її використання.

Абсолютна рента характеризує ефективність цільового використання земельної ділянки. На відміну від диференціальної ренти, вона не залежить від конкретних властивостей ділянки. Монопольна рента. Загальний розрахунок вартості земельної ділянки за цим методом проводиться за формулою:

де - вартість земельної ділянки, грн; - витрати на освоєння та благоустрій території, грн/км; - нормативна рентабельність Сяк правило, становить не більше 6%); - нормативний коефіцієнт капіталізації (як правило, не перевищує 3 %); - коефіцієнт функціонального використання земельної ділянки; - коефіцієнт місцерозташування земельної ділянки; - площа земельної ділянки, км.

Метод зіставного продажу ґрунтується на порівнянні оцінюваної ділянки землі з об"єктами-аналогами, щойно проданими на ринку. Зіставлення і порівняння оцінюваної земельної ділянки з проданими об"єктами-аналогами проводиться у розрізі двох таких основних компонентів:

- за одиницями порівняння  – виражає зв"язок між ціною  ділянки землі та її окремими  характеристиками;

- за елементами порівняння - визначається як властивість  ділянки, нерухомості чи умов  продажу, які справляють істотний вплив на зміну вартості об"єкта оцінки:

а) правовий статус до земельної  ділянки (наявність прав володіння. користування, розвитку, розпоряджання  земельною ділянкою, правових обтяжень та сервітутів);

б) умови продажу (вільний  продаж, вимушений продаж, ліквідаційний продаж; продаж за позбавлення власника права викупу застави; умови фінансування та ін.);

в) дата продажу (різниця в часі між різноманітними операціями з  продажу, що відображує зміну ринкових умов, рівень інфляції, активність ринку (сезонну, циклічну, змішану), взаємодію попиту та пропонування тощо);

д) місце розташування (розбіжності  в розташуванні земельних ділянок  у містах різної категорії та в  плані міста відносно основних центрів  тяжіння);

е) фізичні характеристики (розмір, конфігурація, довжина фронтальної лінії земельної ділянки, її інженерно-геологічні параметри, а також характер використання прилеглих територій).

Метод співвідношення (перенесення) в оцінці земельних ділянок полягає у поділі загальної ціни продажу аналогічного земельно-майнового комплексу на дві складові – ціну будівель і споруд та ціну земельної ділянки.

Метод витрат на освоєння використовується в основному для оцінки малоосвоєних територій, які підлягають розбиттю на ділянки під забудову з їх наступним продажем. Метод ґрунтується на принципі додаткової продуктивності, а алгоритм оцінки засновано на методі дисконтування грошових потоків і відповідає порядку розрахунку чистої приведеної вартості.

Оцінка вартості будівель і споруд.

Залежно від особливостей юридичного статусу та фізичних характеристикоб"єкти нерухомості поділяються на такі різновиди:

1) за рівнем самостійності функціонування: самодостатня нерухомість. частково  зв’язана нерухомість, підлегла  нерухомість;

2) за характером ринку: нерухомість з обмеженим ринком, нерухомість з вільним ринком, позаринкова нерухомість;

3) за елементним складом: будівлі,  споруди, житлові будинки, незавершене  будівництво тощо;

4) за функціональним призначенням: спеціальна нерухомість, типова  нерухомість, унікальна нерухомість;

5) за рівнем дохідності: дохідна  нерухомість, інвестиційна (бездохідна) нерухомість, нерухомість невизначеної  дохідності;

6) за юридичним статусом: нерухомість,  зайнята власником спеціалізована  нерухомість, нерухомість у заставі,  тощо;

7) за функціональним призначенням: капітальні та тимчасові об"єкти нерухомості;

8) за рівнем завершеності: нерухомість,  що функціонує, нерухомість у  стадії будівництва, завершена  але така, що не функціонує, нерухомість.

До найпоширеніших методів, які  реалізують витратну концепцію, належитьметод порівняльної одиниці. Він базується на визначенні вартості одиничного показника еталонного об"єкта оцінки (1 м2, 1 м3 тощо) і визначенні кількості таких ключових одиничних показників у об"єкті оцінки. Розрахунок вартості нерухомості за методом порівняльної одиниці проводиться за формулою:

,

де Воб – вартість об"єкта на дату оцінки; Под –  вартість порівняльної одиниці; Q –  загальна кількість порівняльних одиниць у об"ємі чи на площі об"єкта оцінки.

Метод поділу за компонентами використовується для оцінки об"єктів нерухомості та базується на підрахуванні вартості всіх їхніх конструкційних елементів: фундаментів, стін, покрівлі тощо. Вартість кожного конструкційного елемента нерухомості встановлюється на рівні кошторисних витрат на його створення.

Розрахунок вартості нерухомості  проводиться за такою формулою: ,

де - вартість об"єкта оцінки; - об"єм і-го елементу в об"єкті оцінки; - вартість одиниці об"єму певного виду: п - кількість окремих елементів об"єкта оцінки; - коефіцієнт, який враховує відмінності об"єкта-аналога від об"єкта оцінки: - коефіцієнт відмінностей у рівні фізичного зносу та старіння об"єктів.

Експертні методи порівняння використовують думки експертів-оцінювачів щодо факторів вартості об"єкта оцінки. Вони є найдешевшими, але й найсуб"єктивнішими. Використовуються за браком ринкової інформації, неможливістю формалізації зв"язків вартості об"єкта з основними параметрами ринку чи об"єкта-аналога через недостачу фінансових ресурсів або часу для проведення громіздких аналітичних розрахунків тощо.

За використання експертних методів  оцінки передбачається, що експерти-оцінювачі мають повну і найновішу інформацію про ринок даних об"єктів. Загальний розрахунок вартості об"єкта за такими методами проводиться на основі визначення залежності між окремими параметрами та вартістю об"єктів-аналогів. Припускається, що вартість об"єкта оцінки залежить від тих самих параметрів.

Типовими методами результатної групи, які використовуються і для оцінки інших елементів майнового комплексу підприємства, є методи капіталізації та дисконтування грошових потоків. Як правило, вони застосовуються для оцінки об"єктів, що формують дохід.

Вартість нерухомості згідно з  результатними концепціями складається  з поточної вартості ануїтету (у  даному разі орендної плати) та поточної вартості об"єкта після закінчення строку оренди:

де Д – середня  орендна плата після завершення кожного періоду (року); - очікувана вартість нерухомості після завершення n років оренди.

За розрахунків ставки дисконтування та коефіцієнтів капіталізації  ключовими етапами є визначення їхнього безризикового еквівалента  та внесення поправок на ризик.

2.4. Оцінка вартості  машин і обладнання

Об’єкт, цілі та особливості оцінки машин та обладнання.

Уживаний у практиці господарювання термін «машини та обладнання»  має широке значення і не обмежується  тільки четвертою групою типової  класифікації основних фондів, що використовується чинними системами бухгалтерського обліку та статистики. До складу машин та обладнання нерідко включають такі об"єкти, як транспортні засоби, окремі види інструмента та виробничо-господарського інвентарю, деякі передавальні пристрої.

Як об"єкт оцінки, машини та обладнання являють собою  рухоме майно (власність). На відміну від об"єктів нерухомості (будинків та споруд), вони не пов"язані жорстко з землею і можуть бути пересунуті (відкріплені від нерухомості) без завдання непоправної фізичної шкоди як самим собі, так і об"єктам нерухомості.

Специфічною рисою машин та обладнання є їхня різноманітність за функціональним призначенням, типами, марками, моделями, технічними характеристиками та конструкторськими рішеннями. Тому, приступаючи до оцінки, слід визначитися з первинним об"єктом оцінки. Звичайно, для цього використовують інвентарний об"єкт, під яким розуміють закінчений пристрій, предмет чи комплекс предметів зі всіма пристосуваннями та приладдями, що належать до нього. Відповідно до цього, інвентарними об"єктами вважаються:

· за передавальними пристроями – кожен самостійний пристрій, який не є складовою будинку чи споруди;

· за силовими машинами та обладнанням – кожна силова машина з фундаментом та всіма пристосуваннями, приладдями. приборами та обмежувальною  загорожею до неї;

· за робочими машинами та виробничим обладнанням — кожен верстат чи апарат, включаючи всі пристосування, приладдя, прибори та обмежувальну загорожу до нього, а також фундамент, на якому змонтовано даний об"єкт;

· за транспортними засобами – кожен об"єкт транспортних засобів з усіма його пристосуваннями та приладдями (наприклад, такий інвентарний об"єкт, як вантажний автомобіль, включає запасні колеса з камерами та покришками, а також комплект інструменту);

· за інструментами та інвентарем – кожен предмет, який має самостійне значення і не с частиною будь-якого інвентарного об"єкта (машини, верстата, агрегату тощо).

Пошук та ідентифікація  інвентарних об"єктів проводяться  за їхніми номерами, які с обов"язковими за прийняття на баланс підприємства. Крім того, на кожен інвентарний об"єкт стосовно машин та обладнання в бухгалтерії оформляється інвентарна картка, де відображено дані первинних документів.

Об"єктом оцінки техніко-технологічного потенціалу підприємств можуть бути:

1) машинний чи верстатний  парк підприємства в цілому чи його структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць тощо);

2) технологічні комплекси  (поточні й автоматичні лінії,  роботизовані комплекси, гнучкі  виробничі модулі тощо);

3) функціонально самостійні  машини, агрегати та установки.

Досвід оціночних робіт уможливлює визначення найтиповіших ситуацій, тобто конкретних обставин й умов, які спричиняють необхідність проведення оцінки машин та обладнання. До них належать:

1. Продаж зайвих для  виробництва машин та обладнання.

2. Оформлення застави  під певну частину рухомого майна з метою отримання кредитних ресурсів для реалізації комерційних угод.

3. Страхування машин  та обладнання як майна підприємства.

4. Передача машин та  обладнання в оренду, лізинг.

5. Визначення бази  оподаткування (у складі основних  виробничих фондів) для нарахування податку на майно.

6. Визначення інвестиційної  вартості машин та обладнання  за обґрунтування інвестиційних  проектів.

7. Оцінка вартості  машин та обладнання, що імпортується, для нарахування мита, зборів  та інших платежів.

8. Оцінка вартості машин та обладнання як проміжний етап за загальної оцінки потенціалу підприємства (бізнесу).

9. Передавання та оформлення  як внеску до статутного фонду  іншого підприємства.

10. Банкрутство підприємства  і розподіл його майна в  рахунок погашення боргів між кредиторами.

11. Ліквідація та утилізація  об"єктів унаслідок зносу, стихійного  лиха і т. д.

12. Примусова конфіскація  засобів праці державним органом.

13. Оцінка для цілей  розподілу майна за розформування  товариств, корпорацій тощо.

14. Оцінка та вартісний аналіз техніко-технологічного потенціалу окремих виробничих підрозділів, технологічних комплексів, агрегатів та інших технічних засобів для підприємства.

15. Оцінка вартості чинного машинного  парку для обґрунтування варіантів  проведення реструктуризації виробництва, оновлення і реконструкції технічної бази підприємства та для прийняття інших управлінських рішень щодо інтенсивнішого та ефективнішого використання наявного науково-технічного потенціалу, а також забезпечення його оптимального розвитку.

Як об"єкти оцінки машини та обладнання характеризуються низкою особливостей, що відрізняють їх від інших елементів  майнового потенціалу підприємства, і передовсім від будинків і споруд. До основних із них належать:

· По-перше, кількість об"єктів оцінки на підприємстві може сягати десятків тисяч різних видів обладнання, що відрізняються за призначенням, експлуатаційними і конструктивними характеристиками. З-поміж них трапляються об"єкти, які важко ідентифікувати. Вони настільки міцно пов"язані з будинками та спорудами, що можуть бути віднесені як до нерухомості. так і до обладнання. Наприклад, настінні чи настільні освітлювальні прилади, стелажі, вентиляційні та опалювальні системи в будинках, по суті, є обладнанням, але їх відносять до нерухомості. Ліфт у будинку, його кабіна, привід та система управління – це обладнання, а шахта ліфта – споруда. Крім того, оцінюються не сучасні, а зняті з виробництва машини та обладнання, аналоги яких треба шукати на вторинних ринках продажу чи в дореформених прейскурантах оптових цін та номенклатурних каталогах.

· По-друге, в аналізованій предметній сфері оцінки немає таких узагальнюючих техніко-економічних показників, як вартість 1 площі, 1 об"єму, 1 погонного метра довжини та інших, що широко використовуються на практиці щодо оцінки будинків і споруд, передавальних пристроїв та полегшують процес оцінювання.

· По-третє, для швидкозмінних поколінь машин актуальною, більш важкою для визначення і значимішою за своїми наслідками, ніж для нерухомості, є проблема фізичного зносу, функціонального, технологічного і зовнішньоекономічного старіння засобів праці, а також пов"язаного з цим їх знецінення.

· По-четверте, оцінку вартості машин та обладнання дуже утруднює значна частка імпортного обладнання у складі машинного парку підприємства, яке, як правило, не співставне з вітчизняними зразками не тільки за технічним рівнем та якістю, але й за вартісними (монопольне високими) параметрами.

Класифікація  й ідентифікація машин і обладнання.

Цільова орієнтація класифікації машин та обладнання, що підлягають оцінці, полягає у забезпеченні ідентичності інформаційно-довідкового матеріалу, методичного інструментарію та технології оцінки однорідних видів обладнання. Ця обставина визначає такі способи групування об"єктів оцінки:

1)за належністю до  основних фондів: віднесені до  виробничих чи невиробничих основних фондів;

2) за роллю у виробничому  процесі:

- основне технологічне  обладнання;

- обладнання для виготовлення  продукції (надання послуг);

- допоміжне обладнання;

- обладнання, що зайняте  на побічних та обслуговуючих  роботах;

3) за правом власності:

- власне;

- безкоштовно отримане  у тимчасове користування;

- орендоване в іншого  власника (і ті, що за лізингом);

- здане в оренду;

4) за способом придбання  та походженням:

- вітчизняне, придбане  новим;

- імпортне, придбане новим;

- вітчизняне, що було у вжитку;

- імпортне, що було  у вжитку;

- виготовлене власними  силами;

5) за етапом життєвого  циклу:

- недавно отримане  обладнання, що підготовлюється  до експлуатації;

- обладнання, що експлуатується;

- обладнання, що перебуває  у капітальному ремонті, модернізується, технічно доозброюється та інше;

- законсервоване та  запасне (у тому числі мобілізаційне)  обладнання;

- обладнання, що підготовлюється  до вибуття, продажу та передання;

- обладнання, виведене  із експлуатації, що підлягає  утилізації (з-поміж них через технологічне, функціональне та економічне старіння).

6) за рівнем універсальності:

- стандартно універсальне, вітчизняного чи іноземного виробництва;

- спеціалізоване, що випускається  на базі універсального;

- спеціальне, виготовлене  за індивідуальним замовленням.

Якість ідентифікації  і технічної експертизи машин  та обладнання, що оцінюються, багато в  чому залежить від повноти та об"єктивності необхідної інформації. Внутрішніми  джерелами інформації служать інвентарні картки, технічні паспорти та описи, стандарти та технічні умови, акти прийняття-передавання, документи бухгалтерського обліку, а також додаткові відомості, які отримуються опитуванням спеціалістів і робітників підприємства. Зовнішніми джерелами інформації можуть бути номенклатурні довідники, прейскуранти, каталоги, прайс-листи, бюлетені товарних бірж, рекламні матеріали на ярмарках і виставках, періодична преса, бази даних фірм-оцінювачів та інші інформаційні масиви.

Вплив зносу  на вартість машин та обладнання.

Стосовно проблем оцінки знос означає втрату вартості об"єкта в процесі його експлуатації чи тривалого зберігання, внаслідок науково-технічного прогресу та зовнішнього економічного середовища. Зменшення вартості відбувається внаслідок матеріального зносу, під яким розуміється втрата об"єктом корисних властивостей, спричинена природними явищами, зносу конструктивних елементів під час експлуатації, а також під впливом зовнішніх негативних факторів (аварій, перевантажень, стихійних лих та ін.). Якщо вартість знизилася внаслідок втрати об"єктом конкурентоспроможності, падіння ринкового попиту порівняно з аналогічними об"єктами, то це свідчить про йоготехніко-економічне старіння (знос). Іноземні фахівці в галузі оцінки майна виділяють техніко-економічне старіння та пов"язане з ним знецінення на три види: технологічне, функціональне та економічне (зовнішнє).

Технологічне  старіння заведено вважати наслідком науково-технічного прогресу в сфері створення нових конструкцій, технологій і матеріалів, що виявляється у знеціненні пов"язаної з ними техніки порівняно з новими аналогами, які дешевше коштують та потребують менших експлуатаційних витрат (обслуговування та ремонт).

Функціональне старіння – це знецінення об"єкта в результаті невідповідності його параметрів і характеристик сучасному техніко-економічному рівню, що забезпечує достатню потужність, точність, надійність, енергоємність, екологічність та інші споживчі властивості.

Економічне  старіння – це знецінення об"єкта, зумовлене впливом зовнішніх факторів (зміною ринкової рівноваги попиту та пропонування, запровадженням законодавчих обмежень на використання певного виду устаткування через невідповідність екологічним чи ергономічним критеріям, погіршенням якості сировини і т. п.).

Фізичний знос і техніко-економічне старіння в кожному конкретному випадку виявляються у системі, тому під час оцінювання враховується сукупний знос як сума втрат його вартості під впливом усіх видів старіння.

Приклад:

Об"єкт оцінки має  повну вартість заміщення 250 тис. грн. Величина фізичного зносу об"єкта досягає 35 %, технологічне старіння становить 25 %, функціональне – 7 % і економічне старіння – 11 %.

Необхідно визначити  оціночну вартість об"єкта.

Розв’язання: Визначаємо сумарні втрати вартості додаванням до фізичного зносу всіх інших складових, що визначають старіння об"єкта:

35 % + 25 % + 7 % + 11 % = 78 %.

Визначаємо оціночну вартість об"єкта:

250 – (250*0,78) = 55 тис. грн.

Найпоширенішими непрямими  методами визначення фізичного зносу  об"єкта є такі:

1. Метод «ефективного  віку» - базується на міркуваннях фахівця-експерта чи самого оцінювача щодо фактичного стану машини (обладнання), враховуючи її зовнішній вигляд, умови експлуатації та інші фактори, і до того ж припущення про можливість достовірного визначення строку служби об"єкта. За застосування даного методу, аналогічно до визначення зносу будинків та споруд, використовуються такі терміни та визначення:

- Строк служби (строк  економічного життя) (Сс) — тобто  проміжок часу між датою встановлення  до дати виведення з експлуатації  об"єкта (чи повністю відпрацьовано ресурс об"єкта).

- Залишковий термін  служби (Сз) — прогнозована кількість  років до виведення об"єкта  з експлуатації (чи залишковий  ресурс можливого напрацювання).

- Хронологічний (фактичний)  вік (Сх) — кількість років,  що проминули від дати створення  об"єкта (чи напрацювання).

- Ефективний вік (Се) — різниця між строком служби  і залишковим строком служби (чи  розмір напрацювання об"єкта  за минулі роки): Се = Сс – Сз.

Нормовані галузевими стандартами  строки служби для різних груп обладнання і механізмів відображають їхні експлуатаційні можливості в середньостатистичних умовах роботи. Для оцінювача вони мають не більш ніж довідковий характер. Тому в кожному конкретному випадку визначення залишкового терміну служби обладнання необхідно враховувати реально існуючий на момент оцінки рівень фізичного зносу. Відмінності фактичних вікових параметрів засобів праці визначають методичні особливості розрахунку коефіцієнта їх фізичного зносу:

- для порівняно нового  обладнання за нормальних умов  експлуатації він визначається так:

- для старішого складного  обладнання коефіцієнт розраховується  за такою формулою:

- для обладнання, що  відпрацювало термін, більший за  прогнозований строк його економічного  життя, яке продовжує все ще  працювати, хоча за бухгалтерськими  документами на нього вже нараховано 100 % зносу, коефіцієнт визначається  так:

де - залишковий строк служби, визначений експертним шляхом;

- для капітально відремонтованого обладнання коефіцієнт визначається за формулою:

Ефективний строк служби визначається так:

де , , ., - відповідно хронологічний вік частин об"єкта, які було капітально відремонтовано, та таких, що підлягають ремонту; ,, .,відсоткове співвідношення цих частин об"єкта в загальній їх сукупності.

2. Метод експертизи  стану передбачає залучення спеціалістів-скспертів, у тому числі, можливо, й робітників служби головного механіка та ремонтних підрозділів підприємства, для оцінки фактичного стану обладнання та визначення рівня його фізичного зносу. Для того щоб експерти керувалися єдиними критеріями оцінки зносу на основі нагромадженого досвіду діагностичних робіт, складають спеціальні оціночні шкали.

Таблиця 2.4.1

Шкали експертних оцінок для визначення ступеня зносу при обстеженні технічного стану машин та обладнання

Коефіцієнт фізичного  зносу визначається за оціночною  шкалою або залежно від фактичного стану об"єкта, оціненого експертним шляхом («добре», «задовільно» і т. д.), або залежно від прогнозованого залишкового терміну служби, вираженого у відсотках.

Приклад:

Строк економічного життя  токарного верстата становить 15 років, на момент оцінки він відпрацював на машинобудівному заводі в нормальних умовах 5 років. Визначити коефіцієнт фізичного зносу верстата.

Розв"язання

Визначимо прогнозований  залишковий термін служби верстата у %:

За даними таблиці 2.4.1 визначаємо коефіцієнт фізичного зносу, що становить 33 %. Верстат умовно придатний  для використання, але потребує ремонту.

3. Метод зниження  споживчих властивостей відображає залежність основних параметрів потужності, продуктивності, надійності та інших характеристик машин і обладнання від їх зносу. Коефіцієнт природного (звичайного) фізичного зносу розраховується на базі індексів зміни основних параметрів на момент

оцінки порівняно з  вихідними значеннями, які мав об"єкт на момент введення в експлуатацію, за формулою:

де ,, - значення основних параметрів на момент оцінки; ,, - значення основних параметрів на початок експлуатації; ,, - показники ступеня, що відображають силу впливу основних експлуатаційних параметрів на вартість об"єкта.

4. Метод зниження  дохідності базується на припущенні, що нагромадження фізичного зносу пропорційно знижує дохідність (прибутковість) роботи обладнання. Коефіцієнт фізичного зносу обладнання, згідно з даним методом, визначається за формулою:

де - прибуток (дохід), що приносило обладнання на початку експлуатації; - прибуток (дохід) на момент оцінки.

Методичні особливості  оцінки машин та обладнання.

Вірогідність (достовірність) оцінки технічного потенціалу підприємства залежить від правильного вибору методів оцінки, що ґрунтуються на трьох підходах: витратному, порівняльному та дохідному.

Витратний підхід базується на принципі заміщення і під час оцінки машин та обладнання передбачає розрахунок витрат на відтворення або заміщення точної копії об"єкта оцінки чи його аналога, за вирахуванням утрат від усіх видів зносу, старіння та знецінення.

Витратний підхід до оцінки машин та обладнання практично реалізується в таких методах:

1) розрахунок за ціною  однорідних об"єктів;

2) аналіз та індексація  витрат;

3) поелементний розрахунок  витрат;

4) визначення собівартості за укрупненими нормативами.

Метод розрахунку за ціною однорідного об"єкта базується на припущенні, що собівартість виготовлення однорідного об"єкта, схожого з об"єктом оцінки за конструктивними, технологічними та іншими характеристиками і показниками дорівнює його собівартості, бо формується під впливом загальних для таких об"єктів виробничих чинників.

Метод аналізу  й індексації витрат є досить поширеним прийомом приведення старої ціни (вартості) об"єкта до її нинішнього рівня за допомогою коригуючих індексів. Проіндексовані групи витрат підсумовують, визначаючи повну собівартість відтворення технічного засобу на момент оцінки. а потім додаванням прибутку формують відновну вартість об"єкта оцінки.

Метод поелементного розрахунку витрат уживають для визначення вартості унікальних об"єктів, виготовлених за індивідуальними замовленнями, які навіть у сучасних умовах за незначних складальних робіт можуть бути скомпоновані із самостійних, стандартизованих вузлів, пристроїв та агрегатів (що є на ринку) у готові засоби виробництва.

Метод визначення собівартості за укрупненими (збільшеними) нормативами. Технологічна схожість різних за функціональним призначенням і конструкцією машин та обладнання (ткацький верстат, фасувальний автомат, пакувальна машина тощо) відкриває можливості їх оцінки на основі загального алгоритму та єдиних укрупнених нормативів виробничих витрат.

Порівняльний  підхід ґрунтується на визначенні ринкової вартості машин та обладнання масового і серійного виробництва шляхом аналізу та порівняння цін недавніх продаж ідентичних чи аналогічних об"єктів. У разі вибору об"єктів порівняння, визначення відповідності їхніх основних характеристик об"єктові оцінки до уваги береться:

по-перше, функціональна схожість (ідентичність) основної функції, яку покликані виконувати об"єкти, що порівнюються;

по-друге, класифікаційна належність об"єкта оцінки і його аналога до одного класу (підкласу) чи виду за відповідним класифікатором об"єктів техніки;

по-третє, конструктивно-технологічна схожість, тобто подібність за конструкційною схемою, складу та однорідності елементів і в принципах технологічної дії.

Вибір того чи того методу визначається характером об"єкта оцінки, умовами його використання і повнотою інформаційної бази щодо цін і  параметрів аналогічних зразків машинної техніки.

Метод прямого  порівняння базується на зіставленні продажу об"єктів ідентичних (аналогічних) з оцінюваним, за якими нещодавно відбулися комерційні угоди чи відома інформація стосовно ринкової ціни таких пропозицій. В цьому процесі для визначення відновної вартості (ВВ) машин чи одиниці обладнання використовують таку загальну формулу :

де - ціна об"єкта-аналога на момент продажу; - коефіцієнт моменту оцінки, тобто індекс зміни вартості аналога з моменту його випуску до моменту оцінки; - коефіцієнт фізичного зносу (знецінення) аналога за період експлуатації з моменту випуску до моменту оцінки; - коригуючі параметричні коефіцієнти, що враховують відмінності технічних параметрів у об"єкта оцінки та аналога.

За відсутності близьких аналогів, але наявності сукупності конструктивно подібних об"єктів достатньо надійні результати можна отримати за допомогоюметоду статистичного моделювання ціпи. Особливість цього методу ґрунтується на тому, що оцінюваний вид обладнання виступає в ролі представника певної сукупності однорідних об"єктів (параметричного ряду, класу машин) з відомою ціною.

Залежно від побудованих  математичних моделей розрахунки проводяться  за питомими ціновими показниками і  кореляційними моделями.

Метод розрахунку за питомими ціновими показниками базується на припущенні щодо наявності пропорційної залежності між вартістю об"єкта і його основними характеристиками. Розрахункова вартість (ціна) об"єкта (Цр) визначається за формулою:

,

де - показник питомої цінової ваги, тобто ціна нового об"єкта, яка припадає на одиницю головного параметра (продуктивність, потужність, розмір деталі, час обробки тощо); - значення головного параметра об"єкта оцінки.

Дохідний підхід полягає у визначенні поточної вартості об"єкта майна як сукупності майбутніх доходів від його використання і реалізується в методах дисконтованих доходів, прямої капіталізації доходів та рівновеликого аналога.

Методи дисконтованих  доходів і прямої капіталізації доходів.Використовуються у випадках, коли можливо розрахувати чистий дохід від тієї чи іншої виробничої системи і більшу частину цього доходу віднести до машин та обладнання. Як свідчить досвід, значна частина верстатного парку в цехах підприємств виробляє проміжну продукцію (деталі, вузли, напівфабрикати) чи виконує допоміжні роботи внутрішнього призначення (транспортні, складські, ремонтні), дохід від яких важко визначити.

Значні обмеження у  використанні дохідних методів виникають  також за відсутності випробуваного  джерела інформації щодо вартості земельної  ділянки, будівель і споруд, а також через загальну економічну нестабільність та інфляційні процеси, що заважають прогнозуванню розмірів грошових потоків, витрат і процентної ставки доходів. За таких несприятливих умов важливого значення для оцінки машин та обладнання набуває метод рівновеликого аналоги. Він передбачає вибір функціонального аналога, який виконує однакові з оцінюваним об"єктом функції, хоча і може відрізнятися від нього продуктивністю, строком служби, якістю продукції та іншими показниками. У такому випадку треба також орієнтуватися на оцінку доходу від використання об"єкта оцінки, але лише на ту його частину, якою він відрізняється від доходу об"єкта-аналога (функціонального аналога).

Вартість оцінюваного  об"єкта виводиться з ціни об"єкта-аналога  за умови забезпечення їхньої рівної прибутковості, або рівної ефективності:

де - ціна об"єкта-аналога; В та - річні експлуатаційні витрати об"єкта оцінки та його аналога (без амортизації); та - коефіцієнти амортизації об"єкта оцінки та його аналога, розраховані через фактор відшкодування; та- річний обсяг продукції, яка виробляється за допомогою об"єкта оцінки та його аналога.

Приклад:

Визначити вартість гнучкого виробничого модуля виходячи із таких  даних:

1. Вартість елементів  модуля-аналога ($):

- Металорізальний верстат  - 75 000

- Робот - 19 000

- Завантажувальний пристрій  – 10000

- Накопичувач оброблених  деталей - 6000

- Разом – 110000

2. Річні обсяги продукції  у натуральному виразі аналогічного  та оцінюваного модуля дорівнюють  відповідно 165 000 та 179 000 деталей.

3. Річні експлуатаційні  витрати (без амортизації) для  аналога та об"єкта оцінки  дорівнюють відповідно 1 590 000 та 1 670 000 $.

4. Ставка процента  дорівнює 21 %.

5. Фактор фонду відшкодування  у разі строку служби модуля 6 років дорівнює 0,059.

Відповідно до методу рівновеликого аналога вартість гнучкого виробничого модуля дорівнює:

2.5. Оцінка нематеріальних  активів

Нематеріальні активи –  принципово новий об"єкт фінансового  обліку, що інтегрує в собі всі особливі види вкладення капіталу підприємства, а також характеризує його економічний потенціал і фінансову стабільність. Саме поняття «нематеріальний актив» трактується по-різному. В існуючих на сьогодні визначеннях під нематеріальним активом підприємства розуміють як умовну вартість об"єктів інтелектуальної власності, так і витрати на нематеріальні об"єкти.

Визначимо специфічні риси нематеріальних активів:

1) відсутність матеріальної  основи для отримання вигод;

2) умовна невіддільність  від суб"єкта господарювання;

3) тривалий термін  використання;

4) відсутність корисних  відходів;

5) невизначеність усього  спектра можливих ефектів від  використання;

6) підвищений рівень  ризику на стадіях створення  та використання.

Зазначені риси нематеріальних активів характеризують їх як об"єкт  обліку, як узагальнену оцінку результатів  творчої діяльності і засобів індивідуалізації юридичних осіб.

Класифікація  нематеріальних активів підприємства:

1. Класифікація  нематеріальних активів за правовою  ознакою:

1.1. Об"єкти авторського  права: твори науки— письмові  твори наукового, технічного та  прикладного характеру (книги, статті, брошури тощо), ескізи, креслення і т. п.

1.2. Об"єкти суміжних  прав: виконавців (актори, співаки, музиканти); виробників фонограм; організацій  теле-, радіоефіру; гудвіл (ділова репутація).

1.3. Об"єкти науково-технічної  інформації: науково-технічна інформація; наукові відкриття.

1.4. Об"єкти промислової  власності: винаходи; корисні моделі; промислові зразки; знаки для  товарів та послуг; сорт рослин; топології інтегральних мікросхем;  раціоналізаторські пропозиції, фірмові  найменування; ноу-хау; порода тварин; способи захисту від недобросовісної конкуренції; найменування місця походження товарів; секретні об"єкти промислової власності.

1.5. Об"єкти природного  середовища: земельні ділянки; надра;  геологічна та інша інформація  про навколишнє середовище; інші природні ресурси.

1.6. Об"єкти права  користування: монопольне положення  на ринку; економічні та інші  привілеї.

2. Класифікація  нематеріальних активів за ознакою  цілісності:

2.1. Нематеріальні активи  невіддільні від підприємства: системи та методи функціонування; сукупність постійних клієнтів; репутація підприємства; переваги територіального розміщення тощо.

2.2. Нематеріальні активи  невіддільні від індивіда: особиста  репутація; особисті професійні  якості, комерційні здібності; талант, ерудиція, інтелект, комунікаційні якості тощо.

2.3. Нематеріальні активи  невіддільні ні від підприємства, ні від індивіда: фірмові найменування; фабричні марки та клейма; товарні  знаки; секретні рецепти та  технології; технологічно-технічні  бібліотеки; авторські права; креслення та шаблони тощо.

Основні ситуації, в яких облік та оцінка вартості нематеріальних активів просто необхідні:

1. З метою  обліку т аналізу:

1.1. Встановлення ціни  на товари, що виготовляються  з використанням нематеріальних  активів.

1.2. Страхування об"єктів  нематеріальних активів.

1.3. Розрахунок винагороди  для авторів, що створили нематеріальні  активи.

1.4. Аналіз ефективності  роботи підприємства, яке створює  чи використовує нематеріальні  активи.

1.5. Визначення прибутку  від вживання нематеріального активу в господарській діяльності.

1.6. Облік об"єктів  нематеріального активу на балансі  підприємства. Кожного такого разу  для правильного віднесення всіх  цих сум на відповідні бухгалтерські  рахунки потрібна їх вартісна  оцінка. Може бути три джерела виникнення таких об"єктів:

1.6.1. Вони можуть створюватись  за рахунок власних ресурсів  підприємства.

1.6.2. Вони можуть з"являтися  за рахунок коштів замовника.

1.6.3. Ці об"єкти можуть  виникати за кошти третіх осіб  чи бути викупленими у них.

1.7. Відображення вартості нематеріальних активів у собівартості продукції.

1.8. Оцінку інвестиційних  проектів.

2. З метою  аналізу прибутку від використання  нематеріальних активів:

2.1. Визначення бази  оподаткування.

2.2. Вибір оптимального  варіанта використання нематеріального активу.

2.3. Фінансове забезпечення  оновлення виробничих фондів.

2.4. Зменшення витрат, пов"язаних із незаконним використанням  нематеріальних активів та з  їх експортом.

3. З метою  відображення вартості нематеріальних  активів у статутному фонді фірм:

3.1. Збільшення вартості  статутного капіталу для підвищення  шансів на отримання кредитів.

3.2. Точний облік вкладів  до статутного фонду.

3.3. Правильний розподіл  часток вкладів за спільне  інвестування.

3.4. Переоцінка структури  та розміру статутного капіталу.

3.5. Випуск акцій функціонуючими  підприємствами.

4. Для зміни  форми та суб"єкта-власника:

4.1. Реорганізація (в  тому числі приватизація), ліквідація, банкротство підприємства.

4.2. Продаж підприємства  з аукціону або в конкурсному  порядку (в тому числі в процесі виконання рішень арбітражних або судових органів).

4.3. Приватизація об"єктів  науково-технічної сфери може  супроводжуватися переоформленням  авторських свідоцтв, які належать  державі, на патенти, котрі  є власністю конкретної фізичної або юридичної особи.

4.4. Купівля або продаж  прав на нематеріальні активи.

4.5. Надання франшизи  або здійснення лізингу (що  передбачають використання нематеріального  активу).

4.6. Визначення вартості  нематеріального активу, запропонованого  як застава.

5. З метою вирішення організаційно-правових питань, пов"язаних із нематеріальними активами:

5.1. Обґрунтування вартості  нематеріального активу в процесі  судово-арбітражних суперечок, пов"язаних  із незаконним його використанням.

5.2. Обґрунтування вартості  нематеріальних активів під час судово-арбітражних суперечок, пов"язаних із неправильною виплатою авторської винагороди.

5.3. Виконання постанови  судових органів.

Принципи оцінки нематеріальних активів.

За методологічну підставу оцінки нематеріальних активів доцільно брати базові принципи ціноутворення, що були вироблені протягом тривалого періоду та неодноразово перевірені на практиці:

- принцип комплексного  обліку трьох груп факторів: витрат, корисності для споживача, впливу  конкуренції;

- принцип обліку тільки релевантних витрат;

- принцип обліку факторів, що визначають сприйнятливість  покупця до ціни інтелектуальної  власності;

- принцип використання  адекватних методів виділення  частки інтелектуальної власності  в загальній вартості чи прибутку  від використання майнового комплексу підприємства.

Види оцінок нематеріальних активів.

Нематеріальні активи можуть бути оцінені в грошовій формі  з використанням таких видів  оцінок:

- за фактичною собівартістю  – визначення вартості об"єкта  інтелектуальної власності на  основі первісної вартості під час їх придбання;

- за поточною відновною  вартістю – визначення вартості  нематеріального активу на основі  наявних цін та з урахуванням  ринкової ситуації в процесі  заміни відповідного об"єкта  такої ж корисності;

- за поточною ринковою вартістю – визначення вартості нематеріального активу, що може бути отримана під час його продажу чи ліквідації на ринку;

- за чистою вартістю  реалізації – сума коштів, що  може бути отримана чи оплачена  під час конверсії у національну  (чи іноземну) валюту об"єкта інтелектуальної власності в ході господарської діяльності, за вирахуванням витрат на проведення операції.

Дохідний підхід базується на встановленні причинного зв"язку між функціональними (фізичними, техніко-економічними та іншими) властивостями об"єкта інтелектуальної власності та майбутніми доходами від його використання.

Дохідні методи оцінки вартості нематеріальних активів підприємства поділяються на:

1) Метод дисконтування  грошових потоків. В основу  методу покладено залежність  вартості від часу. Вартість нематеріального активу дорівнює теперішній вартості майбутніх грошових потоків від його використання.

2) Метод капіталізації  грошового потоку (метод прямої  капіталізації). Метод заснований  на процесі переведення доходів  від використання нематеріального активу в його вартість.

Розрахунок вартості нематеріальних активів за методом  дисконтування грошових потоків  проводиться за формулою:

де - теперішня вартість об"єкта оцінки; - щорічні майбутні грошові потоки (відпливи та припливи); - ставка дисконтування; п — чинник часу.

За схожою технологією  визначається вартість нематеріального  активу методом капіталізації грошових потоків:

де - теперішня вартість об"єкта розрахована методом капіталізації доходу;- грошовий потік щорічного доходу; - коефіцієнт капіталізації.

Наведені вище два  методи вважаються найпоширенішими  у господарській практиці. Інколи метод дисконтування грошових потоків  називають непрямою капіталізацією, а метод капіталізації грошових потоків — прямою.

Витратний підхід заснований на міркуваннях про те, що потенційний покупець, володіючи певною інформацією про предмет купівлі, не заплатить за нього більше, ніж вартість іншого нематеріального активу з тією ж корисністю. У рамках цього підходу з метою визначення реальної вартості нематеріального активу передбачається визначення витрат на відтворення первинної вартості об"єкта інтелектуальної власності з урахуванням наступних поліпшень

Витратний підхід до оцінки вартості нематеріальних активів реалізується методом обліку початкових витрат, методом вартості заміщення та методом відновної вартості. Як правило, витратні методи використовуються для оцінювання нематеріальних активів, що спрямовані на отримання соціальних ефектів, тощо. У разі оцінки бізнесу витратний підхід застосовується в тих випадках, коли не передбачається отримання доходів від підприємницької діяльності протягом достатньо тривалого часу, а також якщо існує реальна загроза банкрутства.

Ринковий підхід до оцінювання нематеріальних активів передбачає порівняння об"єкта оцінювання з представленими на ринку аналогічними об"єктами. Найпоширенішим указаний підхід став у методі порівняльних продаж. Його суть полягає в прямому порівнянні об"єкта оцінювання з аналогічним за корисністю, якістю та призначенням нематеріальним активом, що вже купувався або продавався за інформацією минулих ринкових угод.

Основні умови використання даного методу:

· наявність достатньої інформації (прийнятної якості) стосовно колишніх комерційних угод за нематеріальними  активами подібного призначення  та корисності;

· наявність конкретних технологій врахування відмінностей між зіставними об"єктами.

Тепер на базі розглянутих  підходів перейдемо до визначення вартості конкретних видів нематеріальних активів  підприємства.

І. Огляд існуючих методик визначення економічної  ефективності використання нової техніки

Згідно з цими Методичними  рекомендаціями, розраховуючи ціни, слід виходити із собівартості розроблення, часу з моменту її створення, суми витрат, планового прибутку. Ціна науково-технічної  продукції (НТП) розраховується за формулою:

де Ц – ціна науково-технічної  продукції; С – собівартість; N –  кількість реалізованих науково-технічних  комплектів; Т – час з моменту  створення НТП; - витрати на виготовлення копій дослідних зразків; - витрати на реалізацію НТП; Р – прибуток від реалізації НТП.

Мали місце спроби розробити й вітчизняну методику визначення величини інтелектуального потенціалу, про що свідчить публікація в журналі «Информация й рынок» № 4 за 1992 р. Автор розробки В. Г. Зінов  запропонував ціну НТП визначити так:

де - собівартість; - норматив рентабельності; - зміна нормативу рентабельності; - зарплата виконавців; - загальний коефіцієнт коригування.

Заслуговують на увагу  прийняті у світовій практиці способи розрахунку ціни ліцензій на патенти, винаходів та інших об"єктів промислової власності. Більшість розрахунків ведеться виходячи з таких параметрів, як ціна одиниці продукції, обсяги виробництва, термін дії угоди, процентна ставка відрахувань від прибутку покупця (роялті).

У світовій практиці переважно  здійснюється розрахунок на підставі постійних відрахувань (роялті). Ціну ліцензій здебільшого заведено визначати  за формулою:

де - ціна ліцензії, визначена виходячи з розрахунку роялті; - запланований обсяг продукції в і-му році, що підлягає реалізації; - ціна одиниці продукції, що реалізується; - ставка роялті в і-му році, %; Т – термін дії ліцензії.

Ціна ліцензій при  паушальному типі розрахунку з урахуванням  дисконтування та виходячи з попередньо визначеної ціни роялті обчислюється за формулою:

де - ціна ліцензії за паушального типу оплати; - дисконтний множник за ставкою r та п - кількості років; Т – термін дії ліцензії.

II. Методики  визначення вартості науково-технічної  інформації

Кожне джерело науково-технічної інформації має свою специфіку. Для порівняння різних інформаційних джерел застосовується коефіцієнт коригування.

Коефіцієнт коригування  а обчислюється за формулою:

де - поширеність чи відомість або кількість джерел з даної тематики чи кількість джерел, врахованих під час пошуку; - час з моменту публікації даної інформації або доведення її до відома необмеженого кола осіб.

Вартість науково-технічної  інформації можна визначити як прямо  пропорційну залежність від ціни одного примірника накладу видання, ступеня наукового старіння і специфіки видання, та обернено пропорційну обсягові публікації. Таким чином, вартість науково-технічної інформації можна обчислити за формулою:

,

де - коефіцієнт «інформаційного шуму»; Ц – ціна одного примірника або прирівняна до неї величина; Н – наклад видання або прирівняна до нього величина; а – коефіцієнт коригування; V – обсяг публікацій або величина, яка може бути прирівняна до нього; - коефіцієнт техніко-економічного старіння.

III. Методика  визначення вартості комп"ютерних  програм

Економічними та технічними складовими, що можуть впливати на вартість програми, є:

- ціна програми, що склалася на ринку;

- собівартість розробки;

- витрати на вдосконалення  програми, копіювання;

- старіння, що визначається  часом від моменту створення  програми;

- кількість комплектів  програми, які передано стороннім  юридичним чи фізичним особам;

- ступінь кодового захисту від несанкціонованого використання програми.

На підставі вище перелічених  параметрів прикладних пакетів програм  можна встановити таку залежність вартості від згаданих параметрів:

де - вартість програми; К – коефіцієнт, що характеризує ступінь кодового захисту програми. Для кожного пакета прикладних програм визначення такого коефіцієнта потрібно проводити індивідуально, врахувавши захист усієї програми та її елементів, фрагментів, файлів тощо.

IV. Вартість  знака для товарів і послуг  та фірмового найменування

Покупець, як правило, надає  перевагу відомим фірмам, які себе зарекомендували на певному ринку і зайняли визначену товарну нішу. Тому популярність фірми відіграє значну роль під час вибору товару покупцем і її можна визначити як величину, прямо пропорційну фактичному часу з дня заснування підприємства, а в даному випадку – з дня реєстрації знака або набуття ним чинності.

Популярність фірми () можна описати такою залежністю:

де - період часу з моменту заснування фірми; - мінімальний термін чинності знака для товарів і послуг (становить 10 років).

Отже, вартість знака (В) для товарів і послуг, а також  фірмового найменування можна обчислити  за формулою:

де - рентабельність продукції або підприємства; - коефіцієнт популярності (давності) фірми; п — кількість кваліфікаційних рубрик за МКТП; - кількість країн, де зареєстровано знак для товарів і послуг або на які поширюється його дія; - ділова репутація фірми (або імідж).

2.6. Оцінка трудового  потенціалу

Роль і значення трудового потенціалу в економічних відносинах.

Перед тим як визначити  поняття «трудовий потенціал» слід його відокремити від загальновживаних економічних категорій «трудові ресурси» і «персонал».

Трудові ресурси – це економічно активна, працездатна частина населення регіону, яка володіє фізичними і культурно-освітніми можливостями для участі в економічній діяльності підприємства (організації).

Персонал – це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та(або) мають досвід практичної діяльності.

Трудовий потенціал – це існуючі сьогодні та передбачувані трудові можливості, які визначаються чисельністю, віковою структурою, професійними, кваліфікаційними та іншими характеристиками персоналу підприємства.

Спільними для всіх цих  економічних термінів е такі риси:

1) обов"язкова участь  чи спроможність до участі  у господарській діяльності (включення  до системи економічних відносин); 2) прогнозованість корисного результату  від цієї участі; 3) виключне значення  якісних характеристик.

На відміну від трудових ресурсів трудовий потенціал – це конкретні працівники, ступінь можливого використання яких у виробництві залежить від якості управління.

Процес перетворення трудових ресурсів організації в  робочу силу складається з таких  стадій.

На першій стадії трудові ресурси існують у вигляді потенційної робочої сили (деякої безлічі працездатних працівників, що володіють сукупністю фізичних і духовних здібностей), що поза трудовим процесом, тобто поза предметами і знаряддями праці не виявляється.

На другій стадії трудові ресурси займають робочі місця. Починається процес витрати фізичних і розумових здібностей, і трудові ресурси стають робочою силою,

На третій стадії робоча сила, витрачаючись у часі і реалізуючись у трудовому процесі, створює  споживні вартості.

З моменту припинення трудової діяльності через вивільнення робоча сила знову стає трудовими ресурсами підприємства (якщо залишається на ньому) чи регіону (вивільняючись з нього).

Відмінність поняття  «трудовий потенціал» від понять «робоча сила» і «трудові ресурси» полягає в тому, що трудовий потенціал - це персоніфікована робоча сила, розглянута в сукупності своїх якісних характеристик.

У загальній  структурі трудового потенціалу підприємства залежно від критерію аналізу можна виокремити такі його видові прояви:

1. За рівнем агрегованості  оцінок:

1.1. Трудовий потенціал  працівника – це індивідуальні  інтелектуальні, психологічні, фізіологічні, освітньо-кваліфікаційні та інші  можливості особистості, які використовуються  чи можуть бути використані  для трудової діяльності.

1.2. Груповий (бригадний)  трудовий потенціал крім трудового  потенціалу окремих працівників  включає додаткові можливості  їх колективної діяльності на  основі сумісності психофізіологічних  і кваліфікаційно-професійних особливостей  колективу.

1.3. Трудовий потенціал підприємства (організації) – це сукупні можливості працівників підприємства активно чи пасивно брати участь у виробничому процесі в рамках конкретної організаційної структури виходячи з матеріально-технічних, технологічних та інших параметрів.

2. За спектром охоплення  можливостей:

2.1. Індивідуальний трудовий  потенціал враховує індивідуальні  можливості працівника.

2.2. Колективний (груповий) трудовий потенціал враховує  не тільки індивідуальні можливості  членів колективу, а й можливості  їхньої співпраці для досягнення суспільних цільових орієнтирів.

3. За характером участі  у виробничо-господарському процесі:

3.1. Потенціал технологічного  персоналу – це сукупні можливості  працівників підприємства, задіяних  у профільному та суміжних  виробничо-господарських процесах для виробництва продукції (роботи, послуг) встановленої якості та визначеної кількості, а також працівників, виконуючих технічні функції апарату управління.

3.2. Управлінський потенціал  – це можливості окремих категорій  персоналу підприємства щодо ефективної організації та управління виробничо-комерційними процесами підприємства (організації).

4. За місцем у соціально-економічній  системі підприємства:

4.1. Структуро-формуючий  трудовий потенціал – це можливості  частини працівників підприємства щодо раціональної та високоефективної організації виробничих процесів і побудови найбільш гнучкої, чіткої, простої структури організації.

4.2. Підприємницький трудовий  потенціал— це наявність та  розвиток підприємницьких здібностей  певної частини працівників як передумови для досягнення економічного успіху за рахунок формування ініціативної й інноваційної моделі діяльності.

4.3. Продуктивний трудовий  потенціал – це можливості  працівника підприємства генерувати  економічні й неекономічні результати  виходячи з існуючих умов діяльності у рамках певної організації.

Традиційно використовують чотири типи одиниць виміру розміру трудового потенціалу підприємства – часові, натуральні, вартісні та умовні. Часові одиниці виміру базуються на використанні часових проміжків для характеристики рівня трудового потенціалу працівника чи підприємства. Часова оцінка трудового потенціалу працівника може свідчити, скільки часу йому потрібно на виконання звичайних професійних обов"язків (функцій) та вирішення екстраординарних завдань у рамках конкретної організації виходячи з наявних умов. Натуральні одиниці виміру (кількість виробів, обсяг виконаних робіт, чисельність обслужених клієнтів тощо) визначають трудовий потенціал на основі кількості генерованих і передбачуваних матеріальних економічних благ. Як приклад можна навести кількість виробів, які може виготовити працівник на своєму робочому місці (враховуючи його можливий професійний розвиток). Вартісний вимір трудового потенціалу дає змогу інтегрувати на цій основі всі фінансові витрати та результати від діяльності підприємства (організації), але разом з цим передбачає врахування спектра обмежень. Найбільшими проблемами під час використання вартісних оцінок трудового потенціалу є уникнення зміни вартості грошей у часі, а також адекватний вираз вартості не фінансових складових. Умовні одиниці виміру трудового потенціалу по своїй суті відображають суб"єктивні судження щодо природи та чинників, що визначають розмір трудового потенціалу. До них відносять різноманітні синтетичні коефіцієнти, рейтинги, бальні оцінки тощо.

Методологія оцінки трудового потенціалу підприємства.

Відстоюючи позиції  вартісної оцінки трудового потенціалу підприємства, треба враховувати  зміну вартості самих грошей, так  само як і при дисконтуванні чистих потоків економічного прибутку від експлуатації підприємства. Тому загальна методика такої оцінки відтворена у такій формулі:

Приведена вартість трудового потенціалу = (Вартість управлінського потенціалу + Вартість потенціалу технологічного персоналу) * kd *Коефіцієнт приведення,

де kd – темпи зміни  в прогнозований період, кумулятивний коефіцієнт поступового зростання  величини трудового потенціалу.

Уведення в формулу  кумулятивного коефіцієнта зумовлене  необхідністю врахування об"єктивних тенденцій, виявлених на основі соціологічних досліджень.

Система факторів оцінки управлінського потенціалу підприємства:

1. Організаційно-управлінські  характеристики:

- Здібності та вміння  організувати колектив;

- Об"єктивність в  оцінці підлеглих;

- Уміння непомітно  та ефективно контролювати роботу:

- Уміння делегувати  повноваження та розподіляти  відповідальність;

- Уміння правильно  підбирати та розставляти персонал;

- Уміння створення  потрібного соціального клімату;

- Уміння розробки, постановки  та доведення до підлеглих  цілей діяльності;

- Уміння матеріального  та морального стимулювання підлеглих  відповідно до їх очікувань  та кінцевих результатів;

- Уміння організації  інформаційного забезпечення;

- Уміння прислухатися  до думки підлеглих;

- інноваційність тощо.

2. Індивідуально-особисті характеристики:

- Вимогливість;

- Пунктуальність;

- Організованість;

- Якість викладення  власних думок;

- Критичність;

- Тактовність;

- Вміння завойовувати  та зберігати авторитет;

- Самостійність;

- Рішучість;

- Вміння дотримувати  обіцянки;

- Принциповість;

- Цілеспрямованість;

- Енергійність;

- Турботливість за  підлеглих;

- Ліберальність морально-етичних  поглядів;

- Професійна підготовка;

- Загальний рівень  ерудованості;

- Психологічна стійкість;

- Креативність тощо.

Методики оцінки трудового потенціалу підприємства.

Витратні методики оцінки трудового потенціалу підприємства чи окремого працівника прирівнюють розмір трудового потенціалу підприємства (працівника) до суми минулих витрат на його підготовку, поточне утримання та майбутній розвиток.

Найтиповішою методикою серед них можна вважати розробки В.Н. Авдєєва та В.А. Котлова.

Для оцінки розміру трудового  потенціалу підприємства пропонується взяти такі показники:

1. Продуктивність праці  промислово-виробничого персоналу:

,

де ЧВ – чистий виторг від реалізації, тис. грн; МВ – матеріальні  витрати, пов"язані з виробництвом та реалізацією певного обсягу продукції, тис. грн; ВЕ – вартість енергоносіїв, спожитих у процесі виробництва та реалізації продукції, тис. грн; АМ – сума амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних фондів підприємства, тис. грн; ЧПс – середньоспискова чисельність промислово-виробничого персоналу, осіб.

2. Коефіцієнт змінності  робочої сили (Кзр):

де Фд – кількість  людино-днів, фактично відпрацьованих працівниками в усіх змінах (чи за планом) протягом аналізованого періоду; Дн — кількість людино-днів, відпрацьованих у найзавантаженішу зміну протягом аналізованого періоду.

3. Коефіцієнт змінності  роботи робочого місця (Кзм):

де БВ – балансова  вартість обладнання, розміщеного на робочому місці, тис. грн; - частка витрат на модернізацію обладнання, встановленого на робочому місці, за весь строк служби у його загальній балансовій вартості; - частка амортизаційних відрахувань на реновацію обладнання; - ліквідаційна вартість обладнання робочого місця, тис. грн; Т – тривалість амортизаційного терміну, роки; - середньодобовий ефективний фонд часу роботи обладнання; - продуктивність робочого місця у розрахунку на одну годину, виробів; - частка прибутку, яка спрямовується на розвиток підприємства.

4. Коефіцієнт віддачі  повної заробітної плати (Квзп):

де ЧВ – чистий виторг від реалізації, тис. грн; - фонд заробітної плати промислово-виробничого персоналу, тис. грн; - фонд матеріального стимулювання персоналу підприємства, тис. грн.

5. Коефіцієнт творчої  активності працівників (Кта):

де П(Ек) – чистий прибуток (економія витрат), отриманий від використання винаходів і раціоналізаторських пропозицій протягом аналізованого періоду, тис. грн; Ва — витрати, пов"язані з розробленням, апробацією та впровадженням винаходів і раціоналізаторських пропозицій протягом аналізованого періоду, тис.грн.

Порівняно з попередньою  методикою оцінка потенціалу на основі одиниці живої праці дає змогу краще врахувати ефективність використання трудового потенціалу підприємства. Розрахунки трудового потенціалу згідно з даною методикою проводяться за такими етапами:

1. Визначається одиниця  оцінки живої праці одного  робітника через встановлення  її фондового аналога у вартісному  виразі:

де А – оцінка одиниці  живої праці працівника; - продуктивність праці співробітника у звітному році, тис. грн; - зростання фондоозброєності праці у розрахунку на одного працівника порівняно з базовим роком, %; - зростання продуктивності праці працівника порівняно з базовим роком.

2. Визначається трудовий  потенціал технологічного персоналу  підприємства:

де ЧП – середньорічна  чисельність промислово-виробничого персоналу, осіб; Еф – коефіцієнт реалізації трудового потенціалу технологічного персоналу підприємства.

3. Управлінський потенціал  у вартісному виразі виявляється  на основі частки витрат на  адміністративно-управлінський апарат  у загальній структурі витрат підприємства.

4. Загальний трудовий  потенціал підприємства визначається  додаванням вартості трудового  потенціалу технологічного персоналу  і вартості управлінського потенціалу.

Яскравими прикладами порівняльних підходів до оцінки можна вважати методики оцінки трудового потенціалу працівника.

Методи оцінки трудового  потенціалу окремих працівників:

1. Метод анкетування. Трудовий потенціал працівника оцінюється на основі заповнених ним самим анкет, розроблених оцінювачем і де фіксуються всі істотні позитивні та негативні характеристик.

2. Описовий метод. Оцінювач самостійно визначає й описує позитивні та негативні характеристики працівника, які зумовлюють розмір його трудового потенціалу.

3. Метод класифікації. Трудовий потенціал окремого працівника визначається на основі ранжирування всіх працюючих підприємства, за визначеним критерієм, а також вибір трудових характеристик найкращого з них як еталонного значення.

4. Метод порівняння парами. Трудовий потенціал окремого працівника визначається через багатоетапне зіставлення продуктивності, освітньо-культурних та інших його характеристик з аналогічними параметрами інших працівників підприємства, які виконують схожі роботи.

5. Рейтинговий метод. Трудовий потенціал працівника визначається на підставі оцінювання його істотних трудових якостей за оціночними шкалами, які розробляються оцінювачем за певними критеріями (залежно від мети аналізу).

6. Метод визначеного розподілу. Трудовий потенціал працівника встановлюється експертом-оцінювачем у рамках допустимих інтервалів, які у сукупності формують фіксований розподіл усіх оцінок.

7. Метод оцінки за вирішальною ситуацією. Трудовий потенціал працівника визначається на основі його поведінки чи вирішення основних виробничо-господарських ситуацій, змодельованих чи ініційованих оцінювачем у рамках конкретної організації. Можливе також встановлення бажаних критеріїв, які формують еталонне значення трудового потенціалу.

8. Метод шкали спостереження за поведінкою. У цілому метод базується на постулатах попереднього, але фіксуються не бажані характеристики, а відсутність негативних (деструктивних) дій, специфічної поведінки, стресових навантажень тощо. Оцінка трудового потенціалу працівника проводиться «від негативного».

9. Метод інтерв’ю. Трудовий потенціал працівника визначається на основі його усних відповідей на запитання компетентних експертів-оцінювачів, які виносять суб"єктивні судження щодо коректності чи некоректності відповідей на вузькоспеціалізовані запитання.

10. Метод „360 градусів”. Трудовий потенціал працівника оцінюється на основі суджень його професійно-трудового оточення (співробітниками, які з ним працювали).

11. Тестування. Трудовий потенціал працівника визначається за результатами вирішення психологічних, фізіологічних та кваліфікаційно-освітніх завдань (тестів).

12. Метод ділових ігор. Трудовий потенціал працівника визначається на основі спостережень та результатів його участі в імітаційних (ситуаційних) іграх, змодельованих під конкретну організацію.

13. Метод оцінки на базі моделей компетентності. Трудовий потенціал працівника визначається за допомогою формалізованих (математичних) моделей компетентності, які являють собою системну оцінку інтелектуальних, професійних та інших характеристик, суттєвих у рамках конкретної організації.

Усі ці методи так чи інакше передбачають наявність еталона (реального чи уявного), який втілює максимальні значення окремих критеріїв оцінки.

Досить поширеною можна  вважати коефіцієнтну методику оцінки трудового потенціалу підприємства, яка по своїй суті є гібридом витратних та порівняльних підходів до оцінки. Всі коефіцієнти даної методики інтегруються у такі групи:

· показники професійної  компетентності;

· показники творчої  активності;

· показники кількості, якості та оперативності виконаних  робіт;

· показники трудової дисципліни;

· показники колективної  роботи тощо.

На відміну від витратних  методик алгоритми результативної оцінки трудового потенціалу базуються на постулаті щодо корисності праці персоналу підприємства. Як правило, як ефект роботи працівників підприємства беруть кількість чи вартість виготовленої продукції.

управлінський потенціал  компанії повинен визначатися за такою формулою:

де п - кількість показників, що формують систему якісної оцінки ділових якостей менеджерів; Кі — оціночний коефіцієнт певного виду; - показник, що відображає величину додатково доданої вартості, що отримує компанія від використання управлінців певної категорії, кваліфікації і т. п., у грошовому вимірі.

Цей показник в окремих  випадках може бути замінений часткою  чистого приросту капіталу, отриманого за аналізований період, що припадає на одного менеджера:

Наведена формула не закінчена, що відображає переконання  авторів у необхідності врахування ситуаційних факторів і мети проведення оцінки. Тобто виходячи з конкретних параметрів оцінки дослідник самостійно формує цільову систему показників.

Трудовий потенціал  технологічного персоналу дорівнює:

де - поправочний коефіцієнт, що враховує відмінності освітньо-професійної підготовки співробітників; - поправочний коефіцієнт, що враховує відмінності соціально-психологічного та культурного характеру в механізмі мотивації; - поправочний коефіцієнт, що враховує відмінності в практичному досвіді співробітників на певній посаді в даній сфері бізнесу; - індекс капіталізації прибутку; - рентабельність продукції, роботи чи послуги.

Основи управління трудовим потенціалом підприємства.

Для вирішення проблемних питань оцінки та управління трудовим потенціалом підприємства можна рекомендувати такий алгоритм:

1. Розподіл працівників  підприємства на однорідні групи  за професійними, кваліфікаційними, статево-віковими та іншими критеріями. Сегментація персоналу підприємства  повинна проводитися виходячи  з мети аналізу та схожості реакції представників груп на типові управлінські рішення. Кінцевим результатом даного кроку є створення мінімальних трудових сегментів підприємства, що дасть змогу уникнути зайвих витрат на дослідження трудового потенціалу кожного окремого працівника та спростити процедуру визначення інтегрального показника.

2. Створення системи  факторів, що зумовлюють інтенсивність  праці та її результативність  у розрізі окремих трудових  сегментів підприємства. Тут визначаються  внутрішні фактори кожної групи  (групова динаміка та лідерство), а також загальні корпоративні чинники впливу (організаційний клімат, корпоративна культура тощо). Формування кількісних і якісних механізмів ідентифікації та обліку структури факторів. Кінцевим результатом цього кроку є визначення істотних факторів впливу на розмір трудового потенціалу окремих сегментів підприємства,

3. Комплексний опис  та оцінка результатів діяльності  підприємства у розрізі різних  систем структуризації (сегментних  систем) з проведенням факторного  аналізу їх розміру.

4. Оцінювання трудового  потенціалу певних сегментних  груп працівників підприємства .

Аналіз розміру та факторних залежностей трудового  потенціалу груп працівників, а також  розроблення по кожному з виявлених  істотних чинників системи заходів  щодо управління ними.

2.7. Загальна  оцінка вартості підприємства

Особливості методів  оцінки вартості підприємства.

Відповідно до міжнародних  стандартів, оцінка вартості підприємства – це акт чи процес формування умовиводу оцінювача та підрахунку вартості підприємства, цілісного майнового комплексу або пов"язаних з ним прав.

Головна складність визначення ринкової вартості підприємства полягає  у необхідності проведення системних  розрахунків і узгодження таких  основних складових: ринкової вартості всіх активів підприємства, ефективності розподілу та використання виробничих ресурсів, якості господарських процесів, ринкової позиції та конкурентоспроможності підприємства тощо.

Мета та характер розрахунків  вимагають вирізняти внутрішню  та зовнішню оцінку вартості підприємства. Перша з них реалізує цільові орієнтири менеджменту підприємства (власників) через облік вартості усіх внутрішніх елементів виробничо-комерційної системи підприємства. Зовнішня оцінка передбачає врахування впливу зовнішніх (ринкових) чинників на вартість підприємства, виходячи з доступної широкому загалу господарської інформації. Як правило, внутрішня оцінка підприємства обмежена лише керованими з боку підприємства факторами вартості, а зовнішня – лише некерованими факторами за мінімальної кількості внутрішньої інформації.

Переходячи до прикладних аспектів оцінки вартості підприємства, можна відзначити, що найбільшого  поширення набули експертні методи оцінки, що базуються на використанні поряд з формалізованими кількісними (вартісними) критеріями якісних характеристик, котрі, як правило, неможливо виразити у конкретних цифрах. Спектр застосовуваних методів оцінки вартості підприємства можна згрупувати відповідно до описаних вище підходів.

1. Витратний підхід:

Простий балансовий метод. Вартість підприємства визнається рівною різниці між активами та пасивами фірми.

Метод регулювання балансу. Вартість підприємства визначається підсумовуванням  реальної вартості усіх компонентів  цілісного майнового комплексу  підприємства з вирахуванням сум  його зобов"язань (боргів).

Метод ліквідаційної  вартості. Вартість підприємства дорівнює сумі коштів, яка може бути реально  отримана при його ліквідації (продажу); або сумі ліквідаційних вартостей  усіх видів майна підприємства. Визначається три види ліквідаційної вартості підприємства: упорядкована, примусова і кінцева.

Метод вартості заміщення. Вартість підприємства визначається підрахуванням  вартості створення ідентичного  цілісного майнового комплексу  у поточних цінах, який має аналогічну корисність для власників, але сформований  відповідно до сучасних стандартів та вимог.

Метод чистих активів. Вартість підприємства визначається вирахуванням зі скоригованої вартості активів підприємства скоригованої вартості його пасивів. Коригування  полягає у ціновому приведенні чи нормалізації бухгалтерської звітності.

Метод нагромадження  активів. Вартість підприємства дорівнює різниці між ринковою вартістю всіх активів підприємства та ринковою вартістю усіх його пасивів (зобов"язань) у  поелементному розрізі.

2. Результатний підхід:

Метод прямої капіталізації доходів. Вартість підприємства дорівнює теперішній вартості майбутніх грошових потоків від його використання, що можуть бути капіталізовані учасниками (власниками).

Метод дисконтування  грошового потоку. Вартість підприємства дорівнює теперішній вартості грошових потоків, генерованих кожним його компонентом, з урахуванням відмінностей у рівнях дисконтів.

Метод економічного прибутку. Вартість підприємства визначається множенням  суми інвестованого капіталу на ставку економічної рентабельності, яка дорівнює різниці між рентабельністю інвестованого капіталу і середньозваженими витратами на його залучення та використання.

Метод додаткових доходів. Вартість підприємства визначається урегулюванням  балансу підприємства та оцінюванням  можливостей отримання доходів від його використання.

3. Порівняльний підхід:

Метод мультиплікаторів. Вартість підприємства оцінюється на основі визначених коефіцієнтів, що відтворюють  суттєві характеристики аналогічних  об"єктів, представлених на ринку.

Метод галузевих співвідношень. Вартість підприємства визначається на основі цінових показників та інших якісних (чи фінансових) співвідношень, характерних для даної сфери господарювання.

Метод аналогових продаж чи ринку капіталу. Вартість підприємства встановлюється на рівні ціни купівлі-продажу контрольних пакетів акцій компаній чи алогічних цілісних майнових комплексів.

За недостатності наявної  інформації, її сумнівного характеру  чи неможливості формалізації отриманих  даних прийнятним підходом до визначення вартості підприємства можна вважати експертні технології. У такому разі вартість підприємства визначається за допомогою опитування кваліфікованих експертів-оцінювачів щодо його вартості, основних факторів впливу, ключових показників оцінки, а також математично-статистичної інтерпретації одержаних результатів.

Методи витратного підходу  до оцінки вартості підприємства

Витратний підхід до оцінки вартості підприємства найпростіше  реалізується у простому балансовому  методі. Використання даного методу передбачає порівняння суми (вартості) майна підприємства (активів) та суми його зобов"язань (пасивів). Алгоритм визначення вартості підприємства відповідно до даного методу включає такі етапи:

Етап 1. Визначення дати оцінки, збір, систематизація та гармонізація облікової звітності щодо активів підприємства.

Етап 2. Узгодження дати оцінки, збір, систематизація та гармонізація облікової звітності щодо пасивів  підприємства (вартісна оцінка зобов"язань  відповідно до прийнятих та законодавче  закріплених методів системи  обліку).

Етап 3. Визначення вартості підприємства як суми власного капіталу підприємства, що розраховується як різниця між обліковою вартістю майна підприємства та розміром його зобов"язань:

Поданий алгоритм визначення вартості підприємства є найпростішим, але й найменш точним. Визначена  на його основі вартість підприємства лише відтворює розмір власного капіталу, витраченого для створення об"єкта оцінки, і не враховує досвід, поточний стан і перспективи його діяльності, повністю ігноруючи ринкові фактори.

Метод регулювання  балансу розвиває аналогічні витратно-майнові постулати оцінки вартості підприємства і вважається точнішим. Особливістю даного методу оцінки є використання не облікових величин елементів виробничо-комерційної системи підприємства, а їх скоригованих вартостей. Визначення вартості підприємства на основі методу регулювання балансу проводиться за такими етапами:

Етап 1. Визначення реальної вартості основних засобів підприємства коригуванням їхньої балансової вартості залежно від їх відновної вартості на момент оцінки.

Етап 2. Оцінка вартості земельної  ділянки у ринкових цінах, сформованих  на момент оцінки, враховуючи витрати  на її поліпшення та благоустрій.

Етап 3. Визначення реальної вартості виробничих запасів сировини, матеріалів, напівфабрикатів, готової продукції, за бухгалтерськими даними та переоцінювання вартості понаднормативних чи влежаних запасів. Оцінка реальної вартості дебіторської заборгованості з урахуванням ймовірності та відсотка її погашення.

Етап 4. Визначення чистого  залишку заборгованості підприємства через коригування довгострокової, середньострокової та поточної кредиторської  заборгованості на основі переоцінки вартості боргових фінансових пакетів.

Етап 5. Визначення вартості підприємства через зменшення скоригованої вартості майна підприємства на скориговану суму його зобов"язань.

Даний метод переобтяжений  такими ж недоліками, як і попередній, але отримані з його допомогою  результати вважаються більш точними, хоча й потребують більших витрат часу та ресурсів.

Метод вартості заміщення можна вважати ще однією модифікацією описаних вище витратних методик, але на відміну від методу регулювання балансу передбачає визначення вартості заміщення об"єкта оцінки.

Метод ліквідаційної вартості використовується за умови ліквідації суб"єкта господарювання чи коли грошові потоки від його операційної діяльності несуттєві (або взагалі набувають негативного значення); при фінансуванні підприємства-боржника; при фінансуванні проектів реструктуризації чи санації тощо. Він базується на визначенні суми коштів, які можуть бути отримані за умови ліквідації (продажу) підприємства (за роздільним продажем його активів) на конкретну дату. Вважається, що ліквідаційна вартість підприємства як цілісного майнового комплексу менша, ніж за роздільним розпродажем його активів.

Оцінка підприємства методом ліквідаційної (упорядкованої) вартостівключає такі етапи:

Етап 1. Розроблення календарного графіка ліквідації кожного виду активів підприємства з метою максимізації капітальних прибутків (з вирахуванням усіх зобов"язань підприємства).

Етап 2. Визначення поточної вартості активів, враховуючи витрати  на їх ліквідацію. Розрахунок проводиться  одночасно з перевіркою балансових показників через інвентаризацію майна на дату оцінки.

Етап 3. Коригування поточної вартості активів, враховуючи обов"язкові платежі та державні збори (податки). Отримана таким чином вартість активів  дисконтується на відповідну дату оцінки.

Етап 4. Визначення вартості зобов"язань (боргів) підприємства та її приведення на дату оцінки. Особливу увагу слід звертати на такі балансові статті, як «Відстрочені податкові зобов"язання» та «Поточні зобов"язання за розрахунками».

Етап 5. Вирахування з  поточної вартості активів підприємства суми витрат на ліквідацію об"єкта та приведеної вартості його боргів, а потім формування ліквідаційної вартості.

Розрахунок вартості підприємства методом чистих активів включає кілька етапів:

Етап 1. Оцінка нерухомості  підприємства щодо обґрунтованої ринкової вартості.

Етап 2. Визначення обґрунтованої  ринкової вартості машин та обладнання.

Етап 3. Ідентифікація  та оцінка ринкової вартості нематеріальних активів підприємства включає: експертизу об"єктів інтелектуальної власності, охоронних документів і прав на нематеріальні активи; застосування спеціальних методів оцінки нематеріальних активів; формування сукупної вартості нематеріальних активів.

Етап 4. Визначення ринкової вартості короткострокових і довгострокових вкладень передбачає розрахунок поточної вартості облігацій; оцінку пакета простих і привілейованих акцій.

Етап 5. Визначення поточної вартості товарно-матеріальних запасів, враховуючи прийняту практику обліку.

Етап 6. Ринкова оцінка дебіторської заборгованості залежно  від імовірності її погашення з виділенням безнадійної, перспективної та гарантованої.

Етап 7. Оцінка витрат і  доходів майбутніх періодів за умови  існування реальної можливості отримання  кінцевого позитивного фінансового  результату.

Етап 8. Приведення зобов"язань  підприємства до поточної вартості.

Етап 9. Визначення вартості власного капіталу (як вартісної оцінки підприємства) через вирахування  з обґрунтованої ринкової вартості активів поточної вартості всіх зобов"язань.

Даний метод застосовується, коли очікується, що фірма володіє  значними матеріальними активами, а також буде функціонувати у найближчому майбутньому.

У випадку застосування методу нагромадження активів проводиться згадана вище процедура нормалізації бухгалтерської звітності, яка має певну специфіку – коригування вноситься до статей останнього дня перед датою оцінки балансу. Після коригування показників бухгалтерської звітності слід провести загальний аналіз фінансово-економічного стану підприємства, що дає змогу внести додаткові поправки у розрахункову величину вартості підприємства. Розрахунок вартості підприємства за методикою нагромадження активів розпочинається з загального опису підприємства, що включає історію створення, форму власності, опис основного та супровідних видів діяльності, статутного фонду, цілісного майнового комплексу тощо. На цій основі проводиться вибір, оцінка та гармонізація джерел інформації, які можна підрозділити на джерела загальних і спеціальних даних. Наступним кроком є економічний огляд сфери підприємства (галузі промисловості), дослідження загальнодержавних ринків кінцевої продукції, сировини і матеріалів; визначення залежних чи причинних сфер підприємства, ділова активність у яких справляє істотний вплив на об"єкт оцінки. Потім проводиться аналіз локальних характеристик підприємства, що включає моніторинг місцевих (регіональних) ринків, перевірку портфеля замовлень та договорів постачання чи обслуговування, сформованих на підприємстві, тощо та оцінка стану підприємства за допомогою традиційних абсолютних показників і фінансових коефіцієнтів. Особлива увага приділяється вивченню систем взаємозалежних показників, що дають змогу створити комплексну картину минулого та поточного розвитку підприємства. На закінчення проводиться дослідження найістотніших факторів впливу на вартість підприємства залежно від рівня можливості управління ними, описуються активи (майно) підприємства, що передбачає створення переліку всіх видів майна і наявних майнових та суміжних прав щодо їх використання. Потім визначають вартість підприємства та формують звіти про оцінку.

Методи результатного  підходу до оцінки вартості підприємства.

На відміну від методів  витратної природи алгоритми результатного підходуреалізують протилежні постулати, що визначають вартість підприємства залежно від можливості отримання фінансових чи інших економічних результатів. Яскравим прикладом такої оцінки може слугувати методика прямої капіталізації, суть якої концентровано виражається формулою:

Даний метод використовується у процесі експрес-діагностики ринкової вартості підприємства та передбачає виявлення джерел і розмірів чистого доходу, визначення ставки капіталізації, оцінка вартості підприємства. Коефіцієнт капіталізації може бути визначений:кумулятивним методом;методом ринку капіталу;за фінансовими показниками схожих підприємств (аналогічного підприємства);на основі ринкових мультиплікаторів;на базі середньозважених витрат на залучення та використання капіталу;методом внутрішньої ставки дохідності.

Використання коефіцієнтів капіталізації дещо обмежене внаслідок значних коливань рівня прибутковості різних сфер підприємства, а також сучасних ринків, коли рентабельність діяльності підприємств всередині окремої сфери коливається сильніше, ніж між підприємствами різних галузей державної економіки.

Розрахунки за методом  прямої капіталізації передбачають:

- Аналіз фінансової  звітності, її нормалізацію та  трансформацію в міру необхідності.

- Оцінка величини прибутку, що підлягає капіталізації.

- Визначення адекватної ставки капіталізації, як правило, вирахуванням зі ставки дисконтування очікуваних середньорічних темпів зростання прибутків.

- Визначення попередньої  величини вартості підприємства  на базі наведеної вище формули,  а також внесення поправок  у розрахункову величину залежно від наявності не функціонуючих активів на балансі підприємства, недостач, ліквідності, рівня контролю за майном тощо.

Метод дисконтування  грошового потоку дає змогу оцінити вартість підприємства з огляду на перспективи його розвитку. Він базується на постулаті, що потенційний інвестор платить не за набір засобів праці, команду працівників, сукупність прав на інтелектуальну власність і т. п., а за кінцевий потік коштів (капіталу). Основні етапи оцінки вартості підприємства методом дисконтування грошових потоків:

Етап 1. Моніторинг сфери  підприємства, визначення її специфіки  та оцінка рівня системного ризику.

Етап 2. Обґрунтування  моделі формування грошового потоку підприємства.

Етап 3. Визначення періоду  оцінки. Як правило, за період оцінки підприємства береться термін, за який стабілізуються грошові потоки, генеровані ним.

Етап 4. Прогнозування  внутрішніх та зовнішніх факторів, що визначають грошовий потік: частки ринку підприємства та темпів її зміни; ринкових цін на емітовані акції  підприємства та темпи їх зміни; валового виторгу та динаміки; рівень інфляції та її динаміку тощо.

Етап 5. Розрахунок грошових потоків по кожному виду діяльності за кожен рік періоду оцінки.

Етап 6. Визначення ставок дисконту у розрізі видів діяльності, що дасть змогу адекватно врахувати рівень ризику щодо кожного припливу та відпливу капіталу.

Етап 7. Визначення грошових потоків у постпрогнозний період, що дасть можливість оцінити вартість підприємства до кінця його життєвого  циклу.

Етап 8. Оцінка вартості підприємства та внесення підсумкових поправок.

Метод оцінки вартості підприємства на базі опціонів – це модифікація стандартного методу дисконтування грошових потоків, але з урахуванням можливості зміни стратегічних орієнтирів та ухвалення нових управлінських рішень у міру надходження додаткової інформації. Опціони на стороні активів забезпечують гнучкість та створюють додаткову вартість підприємства тільки за умови перевищення їхніх економічних результатів над витратами щодо укладення та виконання. Опціони на стороні пасивів справляють істотний вплив на показник середньозважених витрат на капітал. З метою систематизації опціонів на стороні активів можна запропонувати таку класифікацію:

- опціони на припинення  діяльності;

- опціони на відстрочку  розвитку;

- опціони на розширення;

- опціони на скорочення;

- опціони на зміну  діяльності (диверсифікацію).

Одним з найяскравіших  прикладів результатного підходу  до оцінки вартості підприємства є метод економічного прибутку, концептуальна формула розрахунку якого має такий вигляд:

Перевага методу економічного прибутку над методом дисконтування  грошового потоку у тому, що сам  показник економічного прибутку дає  змогу оцінити результати діяльності фірми в окремо взятому році, у той час як вільний (чистий) грошовий потік не дає такої можливості.

Основні етапи оцінки вартості підприємства відповідно до методу економічного прибутку:

Етап 1. Аналіз результатів  минулої діяльності з метою визначення реальної вартості інвестованого капіталу, факторів, що її зумовлюють, визначення системи цільових орієнтирів фірми.

Етап 2. Прогнозування  майбутньої діяльності, що передбачає визначення поточного стратегічного  положення, розробка ймовірних сценаріїв розвитку, поелементний прогноз усіх сфер діяльності та використання у них усіх видів майна, перевірка достовірності сформованих прогнозів, встановлення періоду оцінки та тривалості життєвого циклу фірми.

Етап 3. Оцінка витрат на капітал включає визначення цільової структури капіталу, визначення вартості акціонерного (власного) та позикового (залученого) капіталу, визначення середньозважених витрат на використання капіталу.

Етап 4. Визначення вартості економічного прибутку за кожен рік  періоду оцінки, підбір методики та визначення вартості економічного прибутку поза періодом оцінки.

Етап 5. Визначення вартості підприємства підсумовуванням приведеної вартості потоку економічного прибутку протягом періоду оцінки та поза його межами.

Метод додаткових прибутків можна вважати модифікацією методу дисконтування грошових потоків. Він визначає вартість підприємства на основі порівняння середньої дохідності (прибутковості) в окремій галузі та дохідності участі капіталу у конкретному бізнес-проекті. Розрахункова вартість підприємства дорівнює сумі ринкової приведеної вартості середньорічного капіталу та приведеної вартості капіталізованого за певний період надлишкового доходу від діяльності підприємства. Практична реалізація даного методу може спиратися на такі етапи:

1) використовуючи методику  регулювання балансу чи методику  чистих активів, визначають попередню  вартість підприємства;

2) оцінюються додаткові  витрати покупця підприємства, пов"язані  з його придбанням, що відтворюють  вартість вибору:

3) на основі середньорічних показників визначають приведену вартість річних грошових потоків;

4) визначаються можливі  додаткові грошові надходження  як різниця між прогнозованими  чистими припливами капіталу  та додатковими витратами на  купівлю підприємства, а також  визначається остаточна вартість підприємства.

Методи оцінки вартості підприємства, що базуються  на порівняльному підході.

Порівняльний  підхід дає можливість визначити вартість підприємства відповідно до представлених на вільних ринках аналогічних об"єктів, враховуючи сучасні умови. Основний постулат за такої оцінки – схожі економічні інтереси (вигоди) повинні оцінюватися приблизно однаково.

Найбільшого поширення  в рамках даного підходу набув метод мультиплікаторів, під якими слід розуміти коефіцієнти, що відображають взаємозв"язок між ринковою вартістю підприємства та певною фінансово-економічною базою. Найбільшого поширення набули цінові мультиплікатори, які можна підрозділити на інтервальні та одномоментні.

Мультиплікатори оцінки вартості підприємства:

1.Інтервальні мультиплікатори:

- Ціна / Прибуток. Відтворює  зв"язок вартості підприємства  з фінансовими результатами його  діяльності.

- Ціна / Грошовий потік.  Характеризує зв"язок вартості  підприємства з розміром грошового  потоку, генерованого ним.

- Ціна / Виторг від  реалізації. Характеризує залежність вартості підприємства від виторгу віл реалізації. Даний мультиплікатор не залежить від методів бухгалтерського обліку та має універсальний характер.

- Ціна / Дивіденди. Описує  зв"язок вартості підприємства  та суми дивідендів, виплачених чи потенційних.

2. Одномоментні мультиплікатори:

- Ціна / Балансова вартість. Описує зв"язок вартості підприємства  та балансової вартості аналогічних  компаній (проектів). Під час розрахунків  використовуються балансові показники  чи аналітичне визначена величина скоригованих активів підприємства.

- Ціна / Чиста вартість  активів. Характеризує залежність  вартості підприємства від суми  його чистих активів.

3. Фінансові мультиплікатори:

- Прибуток / Інвестований  капітал. Відображає залежність  вартості підприємства від рівня прибутковості використання інвестованого капіталу.

- Прибуток / Виторг від  реалізації. Характеризує залежність  вартості підприємства від рентабельності  продаж (операційної діяльності).

- Власний капітал / Позиковий капітал. Описує залежність вартості підприємства від структури його капіталу.

Метод галузевих  співвідношень базується на використанні емпірично визначених і рекомендованих співвідношень між вартістю підприємства та окремими фінансово-економічними параметрами. Він є ніби спрощеним варіантом методу мультиплікаторів, тому що передбачає визначення вартості підприємства за вже встановленими спеціалізованими коефіцієнтами.

Метод галузевих співвідношень, на жаль, не набув достатнього поширення  у вітчизняній оціночній практиці через відсутність мінімально необхідного масиву статистичної інформації чи її закритого характеру. Тому з огляду на це можна рекомендувати досвід іноземних оцінювачів:

- бухгалтерські фірми  та рекламні агентства продаються  відповідно за 0,5 та 0,7 річної валового виторгу;

- салони краси –  за 0,25-0,7 суми річної валового  виторгу, вартості обладнання  та запасів;

- ресторани і туристичні  агентства – відповідно за 0,25-0,5 та 0,04-0,1 річного валового виторгу;

- автозаправні станції  – за 1,2-2,0 місячного валового виторгу;

- підприємства роздрібної  торгівлі – за 0,75-1,5 суми чистого  прибутку, обладнання та запасів;

- машинобудівні підприємства  – за 1,5-2,5 суми чистого прибутку  та виробничих запасів.

Метод аналогових продаж (ринку капіталу) базується на використанні інформації щодо ринкової вартості пакетів акцій схожих компаній, на основі чого робиться висновок щодо вартості оцінюваного підприємства. Основною перевагою цього методу є використання фактичної ринкової інформації, а не прогнозних даних. Процес визначення вартості підприємства з використанням цього методу передбачає виконання таких етапів:

Етап 1. Збір ринкової інформації, її аналітичне опрацювання та відбір необхідної, допоміжної й довідкової.

Етап 2. Формування переліку схожих (аналогічних) компаній, що передбачає:

- визначення максимального  переліку компаній, схожих чи  пов"язаних з оцінюваною;

- відбір на базі  попереднього пункту компаній-кандидатів, які мають найбільшу схожість  з оцінюваним за ключовими  критеріями успішності функціонування  підприємства;

- визначення остаточного  переліку схожих (аналогічних) компаній  за галузевою ознакою, розміром  та обсягами виробництва, перспективами  росту, господарськими ризиками, якістю менеджменту тощо.

Етап 3. Фінансово-економічний  аналіз компаній зі списку на базі таких вимог:

- аналітичні розрахунки  даного етапу повинні базуватися  на інформації останніх п"ять  років діяльності компаній;

- аналіз повинен мати  проблемно орієнтований характер  і базуватися на системному  підході;

- розрахунки повинні  давати можливість визначати рейтинг компаній на основі системи цільових орієнтирів оцінювача (замовника).

Етап 4. Розрахунок оціночних  коефіцієнтів (мультиплікаторів) і  визначення їх нормативного значення на базі результатів попереднього етапу. Як базу оціночних коефіцієнтів використовують попередньо визначені ключові (критичні) показники виробничо-комерційної діяльності підприємств, які суттєво впливають на вартість підприємства.

Етап 5. Визначення розрахункової  вартості підприємства, зважування проміжних  результатів і внесення остаточних коригувань (поправок) у розрахункову вартість підприємства.

Різновидом методу аналогових продаж є також метод угод чи продаж, який орієнтується на використанні комерційної інформації щодо купівлі-продажу схожих цілісних майнових комплексів у найближчому минулому.

З метою попереднього аналізу підприємства можна рекомендувати  такі загальноприйняті методи його аналізу, які вже реалізовані у програмному  вигляді.

Основні аналітичні методи аналізу підприємства:

1.Функціонально-вартісний  аналіз:

ABC – метод визначення  вартості та інших характеристик  товарів на основі функцій  і ресурсів, що притаманні бізнес-процесу.  Досліджує бізнес як сукупність  операційно орієнтованих послідовних  операцій і функцій, кожна з  яких робить свій внесок у  ринкову вартість підприємства.

ABB – метод планування  бюджету на основі функцій  підприємства, використовується при  плануванні бюджету компанії  чи інвестиційного проекту та  базується на принципах АВС-аналізу.

ARP – метод планування  ресурсів підприємства па основі  дослідження бізнес-процесів (за методологією АВС-аналізу).

ABM - метод оперативного  управління, який описує способи  та засоби управління підприємством  для вдосконалення бізнес-процесів  і підвищення прибутковості на  основі інформації АВС-аналізу.

2. Структурно-функціональний аналіз:

IDEF0 – метод функціонального  моделювання. За допомогою наочної  графічної мови IDEF0 досліджувана  система розглядається аналітиками  у вигляді набору взаємозалежних  функцій (функціональних блоків  — у термінах IDEF0). Як правило,  моделювання засобами IDEF0 є першим етапом вивчення будь-якої системи.

IDEF1 – метод моделювання  інформаційних потоків усередині  системи, що дає змогу відображати  й аналізувати їхню структуру  і взаємозв"язки.

IDEF1X – метод побудови  реляційних структур. IDEF1X відноситься до типу методологій «Сутність-взаємозв"язок» і, як правило, використовується для моделювання реляційних баз даних, що мають відношення до підприємства.

IDEF3 – метод документування  процесів системи, що використовується, наприклад, під час дослідження технологічних процесів на підприємствах. За допомогою IDEF3 описуються сценарій та послідовність операцій для кожного процесу, і IDEF3 має прямий взаємозв"язок із методологією IDEF0 — кожна функція (функціональний блок) може бути подана у і вигляді окремого процесу засобами IDEF3.

IDEF4 – метод побудови  об"єктно орієнтованих систем. Засоби IDEF4 дають змогу наочно  відображати структуру об"єктів  і закладені принципи їхньої  взаємодії, тим самим дозволяючи  аналізувати й оптимізувати складні  системи.

IDEF5 – метод онтологічного дослідження складних систем. IDEF5 дає можливість описати онтологію системи за допомогою словника визначених термінів і правил, на підставі яких можуть бути сформовані достовірні твердження про стан аналізованої системи в певний момент. На основі цих тверджень формуються висновки про подальший розвиток системи і провадиться її оптимізація.

3. Моделювання:

ERD – метод ідентифікації  інформації та взаємозв"язків  між її складовими чи об"єктами, що забезпечує деталізоване зберігання  даних, ідентифікацію об"єктів аналізу, визначення властивостей цих об"єктів та опис зв"язків між ними.

IDEF2 – метод динамічного  моделювання розвитку систем. У  зв"язку зі складностями аналізу  динамічних систем від цього  стандарту практично відмовилися,  і його розвиток призупинився на самому початковому етапі. Проте в даний час існують алгоритми та їхні програмні аналоги, що дають можливість перетворювати набір статичних діаграм IDEF0 у динамічні моделі, побудовані на базі «розфарбованих мереж Петрі».

STD - метод моделювання перспективного розвитку підприємства на основі минулого досвіду господарювання та 1 поточної ситуації.

У світовій практиці здійснюються розрахунки репутації фірми, що виступає ніби інтегрованою характеристикою  вартості підприємства. Існує кілька методів розрахунку вартості репутації. Так, німецький метод можна виразити такою формулою:

де - вартість репутації; - вартість майна підприємства, що складається з перелічених вище складових; - дисконтована величина майбутніх прибутків, яка дає змогу визначити сучасну вартість або фінансовий еквівалент майбутньої грошової суми, тобто зменшити його на дохід, який наростає за певний строк за правилом складних процентів.

Швейцарський  метод визначення вартості репутації передбачає використання тих самих показників:

де- коефіцієнт загального дисконту річної ренти від вартості репутації (ставки) для облікового процента по п років.

Існує дисконтний метод визначення вартості репутації на підставі вищого облікового процента (ставки). Основними показниками в цьому випадку є офіційний обліковий процент або облікова ставка банку і комерційна облікова ставка або зміна ставки протягом певного часу. За цим методом вартість репутації визначається так:

де - вища облікова ставка.

Застосовується метод щорічного визначення:

де n – кількість років.

У цьому випадку, як правило, враховують амортизацію або зростання  вартості репутації протягом часу. У наведеній формулі виходять з того, що вартість репутації фірми з часом зростає.

За методом  Грефа визначення вартості репутації підприємства здійснюється так:

де m – кількість років  амортизації репутації фірми.

У разі застосування комбінованого  методу виходять з процентної ставки амортизації або реновації капіталу, прибутку підприємства, періоду амортизації  майна (реновації капіталу):

де - процентна ставка амортизації (реновації капіталу); - річний прибуток; п — кількість років амортизації майна (реновації капіталу).

У перелічених вище методах  визначення вартості репутації використовується вартість підприємства, розрахована  через його майно і здатність  цього майна приносити дохід. Кожний з методів у той чи інший спосіб визначає можливість підприємства отримувати прибуток. Комбінований метод найбільш прийнятний в умовах України, оскільки передбачає аналіз активів з урахуванням прибутковості підприємства.

Висновки

З даної курсової роботи ми можемо зробити такі висновки:

1. Ми визначили поняття  потенціалу, яке має не тільки  важливе наукове, а й практичне  значення, оскільки уявлення про  його зміст визначає підхід  до його оцінки вимірювання  і управління. Також розглянули еволюцію наукового розуміння терміна „потенціал”, його класифікацію, загальні характеристики і структуру. Найбільш повне визначення потенціалу підприємства дав 0.І. Олексик „Потенціал підприємства – максимально можлива сукупність активних і пасивних, явних і прихованих альтернатив якісного розвитку соціально-економічної системи підприємства у певному середовищі господарювання з урахуванням ресурсних, структурно-функціональних, часових, соціокультурних та інших обмежень”.

2. Дослідили методичні  та організаційно-економічні засади формування потенціалу. Визначили, що формування потенціалу підприємства – це процес ідентифікації та створення спектра підприємницьких можливостей, його структуризації та побудови певних організаційних форм задля стабільного розвитку та ефективного відтворення. Також розглянули властивості потенціалу підприємства.

3. Визначили, що конкурентоспроможність  потенціалу підприємства – комплексна  порівняльна характеристика, яка  відображає рівень переважання  сукупності показників оцінки  можливостей підприємства, що визначають його успіх на певному ринку за певний проміжок часу стосовно сукупності аналогічних показників підприємств-конкурентів. Розглянули методи оцінки конкурентоспроможності підприємства.

4. Розглянули теоретичні  основи оцінки потенціалу підприємства. Визначили, що оцінка вартості потенціалу підприємства – це упорядкований, цілеспрямований процес визначення в грошовому виразі вартості об"єкта з урахуванням потенційного і реального доходу, який має місце в певний проміжок часу за умов конкретного ринку. Дослідили принципи та основні етапи оцінки потенціалу підприємства.

5. Були досліджені  методичні підходи до оцінки  потенціалу підприємства. Визначили  методологію визначення вартості  потенціалу підприємства. Розглянули  детально кожний з підходів. Витратний підхід базується на постулаті, що потенційний власник-користувач не погодиться витратити на формування та реалізацію власних внутрішніх чи зовнішніх можливостей більше, ніж вартість очікуваного фінансово-майнового результату. Порівняльний підхід базується на інформації про недавні ринкові угоди з аналогічними об"єктами та її використання як бази визначення вартості об"єкта оцінки. Результатний підхід базується на залежності вартості об"єкта оцінки від можливостей його ефективного використання. тобто можливих результатів.

6. Розглянули оцінку  вартості земельних ділянок, будівель  і споруд, зокрема теоретичні  аспекти визнання земельних ділянок  та інших об’єктів складовими  потенціалу підприємства, особливості  оцінки земельної ділянки, будівель і споруд, методичні основи оцінки вартості земельних ділянок, будівель і споруд. З’ясували, що оцінка вартості земельної ділянки, будівель, споруд визначається їхньою специфічністю, корисністю унікальністю, довговічністю, місцем розташування, та кількістю ринкових пропозицій.

7. Визначили об’єкти,  цілі та особливості оцінки  машин і обладнання. Дослідили  класифікацію й ідентифікацію  машин і обладнання, вплив зносу  на вартість машин і обладнання, а також методичні особливості  оцінки машин і обладнання. З’ясували, що уживаний у практиці господарювання термін «машини та обладнання» має широке значення і не обмежується тільки четвертою групою типової класифікації основних фондів, що використовується чинними системами бухгалтерського обліку та статистики. До складу машин та обладнання нерідко включають такі об"єкти, як транспортні засоби, окремі види інструмента та виробничо-господарського інвентарю, деякі передавальні пристрої.

8. Розглянули оцінку  нематеріальних активів і виявили,  що нематеріальні активи – принципово новий об"єкт фінансового обліку, що інтегрує в собі всі особливі види вкладення капіталу підприємства, а також характеризує його економічний потенціал і фінансову стабільність. Саме поняття «нематеріальний актив» трактується по-різному. В існуючих на сьогодні визначеннях під нематеріальним активом підприємства розуміють як умовну вартість об"єктів інтелектуальної власності, так і витрати на нематеріальні об"єкти. Були визначені основні ситуації, в яких облік та оцінка вартості нематеріальних активів просто необхідна, принципи та види оцінки нематеріальних активів.

9. Була розглянута  оцінка трудового потенціалу, зокрема  його роль та значення в  економічних відносинах, методологія  і види оцінки трудового потенціалу  підприємства, а також основи  управління трудовим потенціалом підприємства. З’ясували, що трудовий потенціал дещо відрізняється від таких понять як „трудові ресурси”, „персонал” і визначається як всі існуючі сьогодні та передбачувані трудові можливості, які визначаються чисельністю, віковою структурою, професійними, кваліфікаційними та іншими характеристиками персоналу підприємства.

10. Була досліджена  оцінка вартості підприємства, зокрема  особливості методів оцінки вартості  підприємства. Визначили, щооцінка  вартості підприємства – це  акт чи процес формування умовиводу оцінювача та підрахунку вартості підприємства, цілісного майнового комплексу або пов"язаних з ним прав. Головна складність визначення ринкової вартості підприємства полягає у необхідності проведення системних розрахунків і узгодження таких основних складових: ринкової вартості всіх активів підприємства, ефективності розподілу та використання виробничих ресурсів, якості господарських процесів, ринкової позиції та конкурентоспроможності підприємства тощо. Також були розглянуті витратні, результатні і порівняльні підходи до оцінки вартості підприємства.

12.05.2008

Використана література:

1. Внутрішній економічний  механізм підприємства: навч. посібник./ За редакцією М.Г.Грещака –  К.:КНЕУ, 2001.

2. Голов С. Принципи  і проблеми обліку ділової репутації фірми (гудвіл) // Бухгалтерський облік і аудит.— 1995.— №3.—С. 14—16.

3. Економіка виробничого  підприємництва. Навчальний посібник./ За ред. Й.М. Петровича. 3-тє вид., випр. — К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002. — 405 с.

4. Економіка підприємства: Структурно-логічний навч. посібник / За ред. д-ра екон. наук, проф. С. Ф. Покропивного.—К.:КНЕУ,2001.—С.95—110.

5. Економічний аналіз  господарської діяльності: Навч. посіб.  для ВНЗ / Іващенко В.І., Болюх  М.А. — К., 1999. — 204 с.

6. Економічний аналіз діяльності суб’єктів господарювання: Підруч. для ВНЗ. Рекомендовано Мін. освіти і науки України / Попович П.Я. — Т., 2001. — 456 с.

7. Економічний аналіз. Збірник завдань і тестів: Навч. посіб. для ВНЗ. Рекомендовано  Мін. освіти і науки України  / Мец В.О. — К., 2001. — 236 с.

8. Коробов М.Я. Фінансово-економічний  аналіз діяльності підприємств:  Навч. посіб. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. — 378 с.

9. Кононенко І. Метод  експрес-аналізу рівня конкурентоспроможності  продукції // Економіка України.—  1998.—№2.—С. 80—83.

10. Міжнародні стандарти  оцінки: принципи, стандарти та правила/  За ред. О. Драпіковського, І.  Іванової.— К.: УКРелс, 1999.—105с.

11. Олексюк О. І. Управління  потенціалом акціонерних товариств  // Автореф. дис. . канд. екон. наук. —  К., 2001.

12. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність./Під ред. С.Ф.Покропивного, К:КНЕУ, 1998, С.24

13. Портер М. Стратегія  конкуренції / Пер. з англ. А.  Олійник, Р. Скільського. —  К.: Основи, 1997. — 390 с.

14. Приватизація земель  несільськогосподарського призначення підприємствами України: Практ. посібник. Ч. І.— К.: УКРелс, 1999.—89с.

15. Примак Т. О. Економіка  підприємства. Навчальний посібник. 2-ге вид., стер. — К.: Вікар, 2002. —  176 с.

16. Рєпін С. А., Рєпіна  І. М. Рейтинговий метод оцінки  фінансового потенціалу підприємства // Реформа фінансово кредитної системи перехідної економіки: 36. наук.праць.— Луцьк: Ред.-вид. відд. Волин. ун-ту, 1997.— С.143—146.

17. Рєпіна І. М. Підприємницький  потенціал: методологія оцінки  та управління // Вісник Української академії державного управління при Президентові України. — 1998. — № 2.-С. 262—271.

18. Рєпіна І. М. Визначення  конкурентоспроможності потенціалу  підприємства / Стратегія економічного  розвитку України: Наук. зо. —  Вип. 4(11) / Голов. ред. О. П. Степанов. — К.: КНЕУ, 2002. — С. 114—117.

19. Симененко Б. А., Теліженко  О. М., Соколов М. О. Приватизація  та оцінка міських територій.—  суми: Мрія-1, 1995.—250с.

20. Федонін О.С., Рєпіна  І.М., Олексюк О.І. Потенціал підприємства: формування та оцінка: Навч. Посібник. – Вид. 2-ге, без змін. – К.: КНЕУ, 2006. – С. 168-195.

Банк рефератів: http://referatbank.com.ua  
 
Завантажено з http://referatbank.com.ua/referat2.php?id=5204