Публічне адміністрування

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП   ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ЯК ВАЖЛИВА СКЛАДОВА ЧАСТИНА СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ   ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ ЯК ПРОЦЕС ВИРОБЛЕННЯ, ПРИЙНЯТТЯ ТА ВИКОНАННЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ   СУЧАСНІ ІНСТИТУТИ БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ ДЕМОКРОТІЇ В ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ   ВИСНОВОК                                                                                                           СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

   Публічне адміністрування – академічна дисципліна, що вивчає мистецтво і науку управління, що застосовується у публічному секторі.

У першому офіційному американському виданні „Вступ до вивчення публічного адміністрування” (Леонард Уайт, 1926 р.) наведені чотири вирішальних припущення, які формують основу публічного адміністрування:

· Адміністрування є процесом, який безперервно здійснюється на федеральному, державному та локальному рівнях.

· Основа для вивчення менеджменту, не права.

· Адміністрування залишається мистецтвом, але ідеал перетворення на науку є реалістичним і вартим.

· Адміністрування стає і буде продовжувати бути серцевиною проблем сучасного уряду.

Актуальність

Об’єкт

Предмет

Задачи:

1. Рассмотреть государственное  и муниципальное управление —  публичное управление.

2. Рассмотреть государственное  и муниципальное управление как отрасль знания и учебную дисциплину.

 

 

1 ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ЯК ВАЖЛИВА СКЛАДОВА ЧАСТИНА СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

 

Традиційна модель публічного адміністрування може бути охарактеризована як адміністрування, що здійснюється під формальним контролем політичного керівництва, базується на бюрократичних принципах управління і наявності в органах публічного адміністрування постійних, нейтральних та безособових співробітників, котрі мотивуються тільки суспільними інтересами, однаково служать будь-яким правлячим суб´єктам і реалізують політику, обумовлену цими суб´єктами, не привносячи в неї нічого свого.

Дослідження публічної політики в країнах Заходу конституювали її в самостійну наукову дисципліну як «держава в дії». Публічна політика трактується як наука про «публічну дію», тобто вирішує завдання публічного менеджменту. Вивчення публічної політики розпочинається від вже загально визнаної відмінності між двома поняттями: policy (політика як програма діяльності) і politics (політика як система поглядів). Проблема публічної політики розглядається в аспекті зростаючої нездатності сучасної держави вирішувати соціальні проблеми населення. Поняття «публічна політика» в буденному сприйнятті тісно пов’язане з політично активно функціонуючим «демократичним суспільством». Завдання публічної політики – досягнення консенсусу, тобто суспільної згоди щодо зафіксованих проблем.

Публічна політика включає в себе як сукупність об’єктивних соціальних структур (форма розподілу ресурсів), так і сукупності суб’єктивних структур (легітимних практичних схем та понять). Публічна політика як дійсність об’єктивного порядку «оформлюється» легітимними практичними схемами, які є дійсністю суб’єктивного порядку.

Публічну політику можна представляти як програму дій. Спрямовану на розв’язання певної проблеми чи комплексу проблем, досягнення певної мети.

Характерні риси публічної політики:

1. Публічність політики  – виражає інтереси всієї нації. Для її успіху потрібна добровільна  підтримка всіх дійових осіб  цієї політики. Реалізація політики – процес, спрямований як по горизонталі, так і по вертикалі. Відсутність горизонтальної складової публічної політики в посткомуністичних країнах суттєво знижує її ефективність і збільшує ризик невдачі, оскільки публічна підтримка реалізації політики та партнерство з дійовими особами поза управлінською вертикаллю замінена на двостороннє спілкування між окремими (переважно державними) агенціями та органами прийняття рішень. Це призводить до обмеження ресурсів та інструментів здійснення, знижує об’єктивну оцінку результатів здійснення політики, підвищує ризик хибності в послідовності виконавчих дій та розподілі ресурсів, закладає помилки в реалізації наступних планів і політик.

2. Прозорість політики. Обмеження  участі інших дійових осіб  у публічній політиці спілкуванням з органами прийняття рішень призводить до фільтрації інформації. Зумисна фільтрація інформації можлива в випадках прагнення органів прийняття рішень подати свою діяльність у вигідному для себе світлі, а ненавмисна може бути пов’язана з відсутністю в інших дійових осіб чіткого бачення всієї політики і небажання витрачати час та ресурси на збір повної інформації.

3. Безперервність політики. Будь-яка публічна політика має  початок, але не має кінця. Публічна  політика є ланкою загального стратегічного плану розвитку нації в цілому чи окремих її складових, реалізація якої здійснюється в межах певної системи, розвивається та трансформується разом з нею. Наявність горизонтальної складової додає певної свободи для трансформування цієї системи, а брак її робить систему мало гнучкою. Внаслідок цього зміна політичного керівництва держави не рідко призводить до деформації чи руйнування попередньої системи здійснення публічної політики, і відповідно, до призупинення чи викривлення самої публічної політики. Постає необхідність докладання значних зусиль щодо формулювання і реалізації нової публічної політики, спрямованої не лише на розв’язання проблеми, а й на подолання наслідків попередньої публічної політики.

4. Залучення та використання  ресурсів для реалізації публічної політики. Горизонтальна складова публічної політики автоматично передбачає залучення ресурсів усіх дійових осіб, зацікавлених у результатах політики. Брак горизонтальної складової змушує органи прийняття рішень обмежуватися лише доступними для державних органів управління ресурсами або зважуватись на різну конфіскацію ресурсів, втрачаючи партнерів реалізації публічної політики.

Ідея громадської думки передує поняттю публічної політики в її сучасному сенсі, хоча її сучасне значення тісно пов’язане з розвитком більш колективних моделей політичного життя. Громадська думка була поняттям, яке розвивалось разом з розвитком політичних інституцій і способів її поширення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ ЯК ПРОЦЕС ВИРОБЛЕННЯ, ПРИЙНЯТТЯ ТА ВИКОНАННЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ

 

Публічне адміністрування є важливим інструментом здійснення державного управління, а його системний розвиток правомірно розглядати як одну з ключових умов вдосконалення функціонування всіх органів влади.

Державне управління, як вид діяльності – це перманентний процес прийняття управлінських рішень на всіх рівнях. Від якості цих рішень залежить ефективність державного управління, поступальний розвиток держави чи регіону, раціональне використання всіх видів ресурсів.

Сучасні умови розвитку України, яким притаманні поглиблення демократизації, спрямованість на європейську інтеграцію, інформатизація всіх сфер життєдіяльності людини, потребують існування ефективних та результативних механізмів державного управління. У будь-якій системі управління основним компонентом є управлінське рішення, від якого залежать структура, функції та результати роботи системи.

Процес прийняття управлінського рішення та його впровадження – це два складники безперервного процесу аналізу державної політики. Процес вироблення управлінського рішення складний і багатогранний. Практика прийняття управлінських рішень в Україні та інших країнах свідчить про прийняття їх не за принципом оптимальності, а скоріше за принципом вимушеної раціональності. Тому визначальним критерієм для технології прийняття рішень є якість вирішення проблеми та кількість якісно вирішених проблем публічними органами влади. Аналітичні ж методи залишаються оптимальними для технологічних процесів прийняття управлінських рішень.

Особливістю прийняття управлінських рішень у сфері державного управління та місцевого самоврядування є те, що вони стосуються широких верств населення, приймаються в умовах невизначеності, дефіциту часу та ресурсів, суперечливості цілей, нечіткості критеріїв і значної кількості обмежень. При прийнятті необґрунтованих рішень зростають витрати. Тому, економія на якості управлінського рішення є неприпустимою через високу ціну помилок. Оптимізація управління загалом і його важливої ланки – процесів управлінського вибору – є вагомим аспектом забезпечення ефективного функціонування не лише окремих суб’єктів, але й великих організаційно-професійних структур.

Прийняття рішень, так само як і обмін інформацією - складова частина будь-якої управлінської функції. Цикл управлінської діяльності складається з цілепокладання, планування, організації, координації, контролю і корегування цілей та представлений у вигляді двох елементів управління: підготовки і здійснення управлінських рішень.

Управлінське рішення - це свідомий вольовий акт суб’єкта управління, прийнятий ним відповідно до закріпленої компетенції у процесі управлінської діяльності і спрямований на врегулювання підвідомчих відносин. Управлінське рішення - основний інструмент дії державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування на керований об’єкт.

Основні ознаки управлінських рішень:

1) суб’єкт управління  приймає рішення виходячи не  з власних потреб, а в цілях  врегулювання конкретної ситуації  або проблеми;

2) розробка, прийняття та  реалізація управлінських рішень здійснюється суб’єктами управління в межах закріпленої законом компетенції;

3) для прийняття управлінського  рішення необхідні наявність  професіоналізму, спеціальних знань, компетентності;

4) поділ праці полягає  в тому, що вирішення виникаючих  проблем, розробку та прийняття управлінських рішень здійснюють керуючі суб'єкти (керівники, менеджери), а їх реалізацію покладено на виконавчі структури.

Слід відзначити, що управлінські рішення мають свою специфіку:

- рішення та їх наслідки  стосуються багатьох людей та можуть зберігати силу впливу на досить тривалий час;

- ухвалення рішень є  особливою функцією керівника, який  повинен її виконувати в процесі  управлінської праці та нести  відповідальність за наслідки  рішень;

- рішення займає в процесі  управління центральне місце.

Отже, від ефективності прийняття управлінських рішень органами публічної влади залежить забезпечення високих стандартів якості життя, надання якісних послуг, сталий розвиток громадянського суспільства та добробут держави в цілому.

Діяльність з управління, застосування різних його засобів утворюють управлінський процес. Він починається з надходження ззовні інформації в рецептори (до органів публічного колективу, посадовим особам). Вони сприймають інформацію, відбирають, відстежують і частково оцінюють її. На цій основі регулюючі органи роблять остаточну оцінку інформації, приймають рішення і видають управлінські команди, які підтримують стабільність публічного колективу або, навпаки, змінюють його.

Управлінський процес - це система різних відносин. В ньому є прямі і зворотні зв'язки. Вплив керуючого суб'єкта (органу, посадової особи і т.д.) на об'єкт - це встановлення прямих зв'язків з об'єктом. Такий вплив може бути постійним (наприклад, підпорядкованість по службі), епізодичним або тимчасовим (наприклад, введення надзвичайного стану на термін 30 діб в певному регіоні Росії, що поширюється на всіх осіб, що знаходяться на території регіону). Вплив може бути досить активним, навіть силовим (заходи державних органів з припинення страйку, визнаного судом незаконним), а може бути м'яким «управлінням диригента» або зовсім зовні непомітним. Для добре налагодженого управління характерно саме останнє. Чи не аврали і штурми, надзвичайні і екстрені заходи, а поточна, непомітна на перший погляд управлінська робота завжди дає найкращий ефект. Звичайно, в надзвичайних ситуаціях необхідні і надзвичайні заходи, коли форми прямого управління різко змінюються. Однак застосовувати їх слід вкрай обережно, оскільки вони можуть зруйнувати управлінський механізм.

2. СУЧАСНІ ІНСТИТУТИ БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ ДЕМОКРОТІЇ В ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ

 

Інститути демократії — це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.

Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності — його юридичне оформлення, узаконення.