Адміністративне правопорушення

процесуальної (правозастосовчий, юрисдикційний акт).

Система правових норм, які регулюють застосування адміністративних стягнень, є нормативною основою адміністративної відповідальності.

За змістом їх можна поділити на три види:

а) матеріально-правові, що закріплюють загальні питання адміністративної відповідальності (завдання і система законодавства про адміністративні правопорушення, підстави і суб'єкти відповідальності, система адміністративних стягнень та ін.); склади адміністративних проступків;

б) адміністративно-процесуальні, що закріплюють провадження у справах про адміністративні правопорушення;

в) організаційні, що закріплюють порядок створення, правове становище, підвідомчість суб'єктів адміністративної юрисдикції.

Норми, що встановлюють адміністративну відповідальність, розосереджені в різних кодексах і нормативних актах. Основним їхнім джерелом є Кодекс України про адміністративні правопорушення. Паралельно з ним діють Митний, Лісовий, Повітряний кодекси; закони " Про надзвичайний стан", "Про охорону державного кордону", "Про боротьбу з корупцією" та ін., що містять норми, якими встановлюється адміністративна відповідальність.

Так, законом "Про надзвичайний стан" встановлена адміністративна відповідальність за порушення особою режиму надзвичайного стану (ст. ЗО) і злісне багаторазове порушення цього режиму (ст. 31). Законом "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" встановлена відповідальність за адміністративні правопорушення, пов'язані з діяльністю на ринку цінних паперів (ст. 13).

Усі разом вони становлять законодавство про адміністративні правопорушення.

У 60-х і 70-х роках учені-адміністративісти провели велику роботу по розробці основних положень про адміністративну відповідальність і підготували проекти кодифікованих актів. Її результатом стало прийняття 7 грудня 1984 р. Кодексу про адміністративні правопорушення (введено в дію з 1 червня 1985 р.), що діє і сьогодні, правда, зі значними змінами і доповненнями. Він містить понад 330 статей, об'єднаних у 33 глави і 5 розділів.

Цілі, принципи, повноваження учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення закріплені в IV розділі КпАП. Тут же містяться положення про порядок здійснення адміністративного розслідування і розгляду справ, оскарження прийнятих постанов.

Останній, V розділ КпАП називається "Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень". У ньому сконцентровані норми, якими регулюється виконання кожного з існуючих стягнень.

Необхідно зазначити, що адміністративні проступки здебільшого вчиняються в один час, а розглядаються в інший. Між днем учинення діяння і днем притягнення до відповідальності за це діяння проходить певний термін, протягом якого може змінитися законодавство. Якщо стара норма скасована, виникає питання, якою нормою потрібно керуватися: тією, що діяла на момент учинення, або тією, що діє на момент розгляду справи.

Це питання вирішується по-різному, виходячи з матеріальних і процесуальних норм.

За загальним правилом, особа, що вчинила адміністративне правопорушення, підлягає відповідальності на підставі законодавства, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення (ч. 1 ст. 8 КпАП).

Тому акти, що встановлюють або посилюють відповідальність, зворотної сили не мають і можуть застосовуватись лише щодо діянь, вчинених після вступу цих актів у законну силу. Гуманізм адміністративного права проявляється у встановленому законом винятку із загального правила, відповідно до якого норми, що пом'якшують або скасовують відповідальність, мають зворотну силу, тобто поширюються і на правопорушення, вчинені до вступу таких норм у силу (ч. 2 ст. 8 КаПА).

Отже, якщо громадянин скоїв проступок, коли діяли одні процесуальні норми, а справа розглядається пізніше, коли вже набрали чинності нові процесуальні правила, провадження має бути проведене відповідно до нових норм.

У даний час виникає питання про існування адміністративної відповідальності юридичних осіб. Проте дана проблема не набула прийнятного розв'язання ні в законодавстві, ні в теорії адміністративного права.

Справа в тому, що чинне адміністративне законодавство не дає узагальненого визначення суб'єкта адміністративного правопорушення і навіть не вживає такого терміна. У Кодексі України про адміністративні правопорушення використовується термін "особа" без чіткої вказівки на те, яка це особа: фізична або юридична. За рамками КпАП діє досить велика група норм, що встановлюють відповідальність юридичних осіб з вчинення протиправних дій. І хоча такі дії не віднесені законодавцем до адміністративних правопорушень, а відповідальність за них не названа адміністративною, вони мають багато їхніх ознак. Це, наприклад, норми, що встановлюють відповідальність об'єднань громадян (статті 28—32 Закону "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р.), норми Закону "Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину" від 5 грудня 1996 р. тощо. Більше того, у Законі України "Про насіння" від 15 грудня 1993 р. ст. 25 міститься таке положення: "Юридичні і фізичні особи, винні в порушенні за-конодавства з питань насінництва, притягаються до дисциплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності згідно із законодавством України".

Очевидно, ці обставини дозволяють деяким дослідникам вважати, що в адміністративному праві України, за аналогією з Російською Федерацією, де діє закон "Про адміністративну відповідальність підприємств, установ і організацій за адміністративні правопорушення в галузі будівництва", вже сьогодні існує адміністративна відповідальність юридичних осіб1. Гадаємо, що дана позиція більше відповідає перспективам удосконалення інституту адміністративної відповідальності, ніж реаліям сьогоднішнього дня.

Чинний на сьогодні КлАП недвозначно, хоча і побічно, визнає суб'єктом проступку тільки фізичну особу. Про це, зокрема, свідчать закріплені нормативне його ознаки.

Так, ст. 12 встановлює вік, з досягненням якого настає адміністративна відповідальність (16 років); ст. 20 передбачає як обов'язкову ознаку суб'єкта його осудність; ст. 33 вимагає при накладенні стягнення враховувати особу правопорушника; ст. 256 вимагає, щоб у протоколі про адміністративне правопорушення в обов'язковому порядку були відомості про особу правопорушника, а також зобов'язує правопорушника підписати протокол; ст. 268 закріплює за особою, що скоїла проступок, право виступати рідною мовою тощо. Важко уявити, що перелічені норми розраховані на юридичних осіб. Більш того, ст. 27 КпАП абсолютно точно визначає, що штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення.

Характеристика адміністративних стягнень. Сутність і мета адміністративного стягнення зафіксовані в ст. 23 КпАП. У ній підкреслюється, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, а також запобігання вчинення нових правопорушень.

До осіб, які не є громадянами України, може бути застосоване адміністративне видворення за межі України (ст. 24 КпАП і ст. 32 Закону "Про правовий статус іноземців").

Усі названі стягнення тісно пов'язані між собою й утворюють єдину систему. Їх насамперед об'єднує загальна мета: захист правопорядку, виховання осіб, що учинили адміністративні проступки, у дусі дотримання законів, а також попередження вчинення нових проступків як самими правопорушниками, так і іншими особами.

Кожне стягнення є покаранням, мірою відповідальності, призначеної за проступки, а застосування будь-якого стягнення означає настання адміністративної відповідальності і тягне для винного несприятливі юридичні наслідки.

Адміністративне стягнення заподіює винному певні страждання, обмеження. Проте покарання не є самоціллю, воно тільки необхідний засіб виховання і попередження правопорушень. Стягнення є запобіжним заходом на шляху вчинення нових правопорушень з боку винного (приватна превенція) і правопорушень з боку інших осіб (загальна превенція). Завдання попередження правопорушень деякі покарання розв'язують не тільки своїм виховним впливом, а й позбавленням правопорушника можливості знову порушити закон.

Адміністративні стягнення накладаються компетентними органами і посадовими особами шляхом видання спеціальних індивідуальних актів управління, що мають примусовий характер. Примусовий вплив повинен бути справедливим, відповідати характеру проступку й особи правопорушника. Його тяжкість залежить від тяжкості проступку.

Кожне з наведених у статті стягнень не рівнозначне іншому за об'єктом стягнення, усі вони не збігаються за обсягом і вагою впливу. Ця розмаїтість відбиває множинність об'єктів адміністративних правопорушень і засобів зазіхань на них, а також нерівномірний ступінь небезпеки правопорушень.

За характером впливу стягнення поділяються на особисті, майнові, особисто-майнові. Так, попередження й адміністративний арешт спрямовані безпосередньо на особу правопорушника. До майнового належать штраф, виправні роботи, вилучення і конфіскація предмета. Особисто-майновим стягненням є позбавлення спеціального права. Це стягнення в тому або іншому обсязі впливає на особистість через його майнові інтереси.

Система стягнень суворо формалізована: ними є тільки ті заходи примусового впливу, які законодавець визначив як адміністративні. Будь-які інші засоби примусу, навіть якщо вони подібні до стягнення за метою, змістом, назвою, до таких не належать. Так, треба відрізняти такі стягнення, як адміністративний арешт (ст. 32), сплатне вилучення предмета (ст. 28) і конфіскацію предмета (ст. 29), позбавлення спеціального права (ст. ЗО) від таких заходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення, як адміністративне затримання (ст. 261), вилучення речей і документів (ст. 265), відсторонення водіїв від керування транспортними засобами (ст. 266).

Види адміністративних стягнень. Попередження (ст. 26 КаАП) застосовується як самостійна міра покарання за вчинення незначних адміністративних порушень, а також щодо осіб, які вперше вчинили проступок і при цьому мають добрі характеристики. Зміст попередження як міри адміністративного стягнення полягає в офіційному, від імені держави, осудженні протиправного діяння органом адміністративної юрисдикції й у попередженні правопорушника про неприпустимість таких дій надалі.

Попередження про припинення протиправної поведінки провадиться, коли правопорушення ще не закінчене, з метою припинення протиправної поведінки й у встановлених законодавством випадках є обов'язковим першим примусовим заходом.

Таким чином, даний запобіжний захід відрізняється від попередження як адміністративного стягнення тим, що стягнення накладається за певний проступок компетентним державним органом шляхом винесення спеціальної постанови.

Попередження-стягнення необхідно також відрізняти від попередження як заходу впливу щодо неповнолітніх (від 16 до 18 років), що застосовується в порядку ст. 24'

Штраф — адміністративне стягнення накладається на правопорушників або в адміністративному порядку (органами адміністративної юрисдикції, повноваження яких визначені статтями 218—2201 і 222—2447), або в судовому (адміністративне-юрисдикційні повноваження міських і районних судів визначені ст. 221). Це винятково грошове стягнення. Чинному законодавству про адміністративні правопорушення не відомі інші форми штрафу (наприклад, натуральний штраф).

У адміністративно-юрисдикційній практиці штраф — домінуючий вид стягнення. Насамперед це пояснюється тим, що він передбачений як єдиний або альтернативний захід за більшість адміністративних правопорушень.

У випадку несплати штрафу у встановлений термін постанова про накладення стягнення направляється для утримання відповідної суми з грошових прибутків правопорушника. Якщо утримати штраф із цих прибутків не має можливості, посадовою особою виноситься постанова про накладення штрафу судовим виконавцем при районному (міському) суді. Судовий виконавець спрямовує стягнення штрафу на особисте майно правопорушника.

Мета сплатного вилучення — виключити володіння предметом, забороненим до використання або ж використовуваним з порушенням установлених правил. Дана міра більш м'яка порівняно з конфіскацією і відрізняється від неї сплатним характером.

За цільовою спрямованістю дане стягнення відрізняється від такої міри, як реквізиція. Реквізиція (від лат. reguisitum — необхідне) — це вилучення державного майна у власника в державних або громадських інтересах з виплатою власнику вартості реквізованого майна.

Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеціальною (має спеціальний характер). Це означає, що конфіскується не все майно і не будь-які предмети. Конфіскація провадиться тільки щодо речей, безпосередньо зв'язаних із проступком і прямо названих у законі (рушниць та інших знарядь полювання, предметів спекуляції тощо).

До осіб, для яких полювання є основним джерелом існування, не може застосовуватися конфіскація вогнепальної зброї і боєприпасів до неї, а також інших знарядь полювання.

Вилучення як запобіжна міра провадиться у зв'язку з реальним, а не можливим правопорушенням, проте покарання правопорушника не є її метою. Мета даної міри — припинення правопорушення.

Вилучені в порядку припинення правопорушення предмети зберігаються до розгляду адміністративної справи. Після розгляду справи щодо цих предметів приймається рішення або про їх конфіскацію, або повернення власнику, або про їх сплатне вилучення.