За змістом адміністративно-правові
відносини поділяються на матеріальні
та процесуальні.
Матеріальні адміністративно-правові
відносини виникають на основі матеріальної
норми.
Адміністративно-процесуальні відносини
— це відносини, що складаються у зв'язку
з вирішенням індивідуальних справ у сфері
управління та регулюються адміністративно-процесуальними
нормами. Типовим прикладом цього може
бути Порядок розгляду звернень громадян
у сфері управлінської діяльності (розділ
11 Закону України «Про звернення громадян»
від 2 жовтня 1996 р.). Адміністративно-процесуальні
норми цього Закону регулюють розгляд
пропозицій (зауважень), заяв (клопотань)
і скарг громадян. Адміністративно-процесуальні
відносини тут виникають між органами
державної влади, органами місцевого самоврядування,
установами, організаціями, незалежно
від форм власності, об'єднаннями громадян,
підприємствами, засобами масової інформації,
їх керівниками та іншими посадовими особами
й громадянами.
За характером дій зобов'язаного суб'єкта
адміністративно-правові відносини можуть
бути активними, тобто зобов'язаний суб'єкт
повинен вчинити певні дії (громадянин,
якому виповнилося 16 років, зобов'язаний
одержати паспорт, з отриманням повістки
з'явитися у військкомат), або пасивними
— зобов'язаний суб'єкт мусить утриматися
від вчинення певних дій (від вчинення
правопорушення: дисциплінарного, адміністративного).
Залежно від розподілу прав і обов'язків
між сторонами адміністративно-правових
відносин, вони можуть бути як односторонні,
так і двосторонні (взаємно обумовлені
права й обов'язки суб'єктів правовідносин).
За характером зв'язків між сторонами
адміністративно-правових відносин останні
поділяють на вертикальні та горизонтальні.
Вертикальні адміністративно-правові
відносини — це відносини субординаційного
характеру. Вони мають місце там, де одна
сторона підпорядкована іншій. Це взаємовідносини,
які існують між органами виконавчої влади,
що стоять вище відносно органів, які стоять
нижче (наприклад, відносини Міністерства
освіти і науки України з управлінням
освіти обласної державної адміністрації).
Вертикальні адміністративно-правові
відносини наявні й тоді, коли одна зі
сторін, наділена певним обсягом владних
повноважень, має право видавати акти,
здійснювати приписи, які є обов'язковими
для непідпорядкованої сторони. Прикладом
таких відносин може бути діяльність органів
спеціальної компетенції (санітарна, ветеринарна
та інші інспекції). Характерна особливість
вертикальних відносин полягає в тому,
що в них найвиразніше виявляється основний
метод адміністративно-правового регулювання
— метод владної підпорядкованості щодо
учасників адміністративних правовідносин.
Але адміністративно-правові відносини,
як уже було зазначено, не завжди є відносинами,
що будуються за методом влади й підпорядкування.
Ці відносини виникають і діють на засадах
як влади й підпорядкування, так і рівності
сторін. У адміністративно-правових відносинах,
як правило, правам одних суб'єктів відповідають
обов'язки інших, і навпаки, обов'язки одних
відповідають правам інших.
Горизонтальні адміністративно-правові
відносини є відносинами, що виникають
між непідпорядкованими органами державної
влади, підприємствами, установами, організаціями,
посадовими особами, громадянами. Іншими
словами, це відносини, учасники яких не
перебувають у підпорядкуванні один одного
(наприклад, відносини, що виникають між
органами виконавчої влади й громадянином
у зв'язку з призначенням пенсії, розглядом
заяви, скарги тощо).
Захист адміністративно-правових відносин
здійснюють у адміністративному та судовому
порядку. Спори розглядають і вирішують
у більшості випадків у адміністративному
порядку, тобто безпосередньо розпорядженням
уповноваженого на те органу виконавчої
влади в позасудовому порядку, в межах
адміністративної юрисдикції. Судовий
захист адміністративно-правових (як і
інших) відносин гарантується Конституцією
та законодавством України, а права і свободи
людини й громадянина захищаються судом
шляхом оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, посадових
і службових осіб.
- Суб’єкти адміністративних
правовідносин
Суб’єктом адміністративно-правових
відносин можуть бути як фізичні особи
(громадяни України, іноземці, особи без
громадянства), та юридичні особи (органи
державного управління, органи місцевого
самоврядування, підприємства, установи,
організації незалежно від форми власності,
суспільні організації, політичні партії,
релігійні організації).
В адміністративному праві
під суб'єктом розуміють носія (власника)
прав і свобод у сфері державного управління,
що передбачені адміністративно-правовими
нормами, що здатен надані права реалізувати,
а покладені обов'язки виконувати.
Суб'єкт адміністративних правовідносин
– це фактично учасник правових зв'язків
у сфері управління, тобто він обов'язково
приймає в них участь.
Суб’єктами адміністративних
правовідносин є органи держави, насамперед
органи виконавчої влади, а також внутрішні
частини їх апарату, органи громадських
організацій, діяльність яких регулюється
правом, адміністрація підприємств, установ,
організацій, а також органи місцевого
самоврядування. Суб’єктами цих відносин
треба визнати і структурні підрозділи
підприємств, установ, організацій (наприклад,
цех, факультет, відділення в лікарні,
тощо).
Різноманітні господарські
структури також є суб’єктами адміністративно-правових
відносин. Зокрема, на них, як і на всі інші
організації, нормами адміністративного
права покладено обов’язок додержуватись
пожежних, санітарних та інших загальнообов’язкових
норм і правил (витрата електричної енергії,
сплата оренди та інші).
Щодо адміністративної правосуб’єктності
юридичних осіб слід зазначити, що вона
наступає з моменту реєстрації суб’єкта
або його створення у встановленому нормативно-правовими
актами порядку. Його повноваження визначаються
законом, положенням, статутом.
Необхідно розмежувати поняття
“суб’єкт адміністративного права”
і “суб’єкт адміністративно-правових
відносин”. Суб’єкт адміністративного
права має потенційну здатність вступати
в адміністративні правовідносини. Якщо
громадянин не чинить адміністративних
правопорушень, то він не є суб’єктом
адміністративно-деліктних відносин.
Громадянин України, що перебуває за її
межами, може теоретично ні в яких адміністративно-правових
відносинах не брати участі, тобто не бути
їх суб’єктом, однак суб’єктом адміністративного
права він є, оскільки його, як громадянина
адміністративно-правові норми наділили
комплексом прав та обов’язків.
Учасники адміністративно-правових
відносин мають конкретні права та обов’язки
і є суб’єктами правовідносин
Суб’єкт адміністративно-правових
відносин – це фактичний учасник правових
зв’язків у сфері управління, тобто він
обов’язково в них бере участь.
Людину в системі суспільних
зв’язків прийнято називати фізичною
особою. Термін “фізична особа” має узагальнююче
значення. Під фізичною особою в Україні
розуміють громадян України, іноземців
та осіб без громадянства.
Зміст адміністративно-правового
статусу фізичної особи, в тому числі громадянина
України, становить комплекс її прав і
обов’язків, закріплених нормами адміністративного
права, реалізація яких забезпечуються
певними гарантіями.
Адміністративно-правовий статус
громадян є частиною їх загального правового
статусу, визначеного Конституцією і законами
України, зокрема Законом України “Про
громадянство”, міжнародними договорами,
а також іншими актами законодавства України.
Основою адміністративно-правового
статусу громадян України є їхня адміністративна
правоздатність, тобто здатність мати
права і виконувати обов’язки адміністративно-правового
характеру. Вона виникає в момент народження
громадянина і припиняється з його смертю.
Адміністративна правоздатність
не може бути відчужена. Громадянин не
може навіть добровільно відмовитися
від своєї правоздатності, така відмова
не має законної сили. І лише на основі
вироку або постанови суду адміністративна
правоздатність може бути обмежена при
вчиненні злочину або адміністративного
проступку.
Підприємства і установи є різновидами
організацій, що здійснюють економічні,
соціально-культурі та інші функції з
метою задоволення матеріальних, духовних
та інших потреб громадян, суспільства,
держави. Вони не є суб’єктами державного
управління і не мають юридично владних
повноважень.
Згідно Закону України “Про
підприємства в Україні”, підприємство
– це самостійний статутний господарюючий
суб’єкт, який має права юридичної особи
та здійснює виробничу, науково-дослідницьку
і комерційну діяльність з метою одержання
прибутку.
Підприємства можуть бути унітарними
або корпоративними; приватними, державними
або комунальними; підприємства торгівлі,
промислові, сільськогосподарські, будівельні,
транспортні; мати різну організаційно-правову
форму.
Установа є некомерційною організацією,
що виконує соціально-культурні або адміністративно-політичні
функції. Установами створюються цінності,
загалом, невиробничого характеру. Установи
можуть бути державними і комунальними.
Адміністративно-правовий статус
підприємств та установ - це комплекс прав
та обов’язків, які підприємство або установа
набуває та реалізуєу процесі здійснення
таких дій:
Створення підприємства або
установи
Державна реєстрація підприємства
або установи
Отримання ліцензії на зайняття
певними видами діяльності
Визначення кола питань та повноважень
держаних органів по відношенню до підприємства
Введення та надання бухгалтерської
та статистичної звітності.
Норми права, що встановлюють
адміністративно-правовий статус підприємств
та установ, можна поділити на три основні
групи:
1. Норми, що стосуються
підприємств усіх форм власності.
Дана група норм встановлює
принципи взаємодії підприємств та установ
з органами державної виконавчої влади,
які закріплюють невтручання держави
у господарську діяльність суб’єктів,
державну реєстрацію підприємств та установ,
обов’язковість ведення ними бухгалтерського
та статистичного обліку, надання державним
органам інформації, необхідної для оподаткування.
2. Норми, що стосуються
державних підприємств та установ.
Особливістю цієї групи норм
є те, що вони встановлюють права та обов’язки
державних підприємств та організацій,
власником яких є держава. До повноважень
державних органів віднесене створення
таких підприємств, визначення предмету
та цілей діяльності, затвердження статуту,
управління організацією, їхня реорганізація
та ліквідація.
3. Норми, що адресуються
недержавним підприємствам та
організаціям.
Остання група норм встановлює
права та обов’язки для недержавних підприємств
та організацій. Роль держави проявляється
тут у встановленні правових норм та контролі
за їх дотриманням. Вплив держави більш
обмежений, вона не вирішує конкретних
питань їх заснування, визначення предмету
діяльності, організації управління. Ці
та інші питання вирішують засновники
підприємства або уповноважені ними органи,
підприємці. Значення таких рішень для
державних органів полягає у їх правомірності
або неправомірності як юридичних фактів.
Особливість адміністративно-правового
статусу органів місцевого самоврядування
в основному, визначається тим, що вони,
здійснюючи місцеве самоврядування, одночасно
здійснюють державне управління в межах
делегованих органами державної виконавчої
влади повноважень.
Правові засади органів місцевого
самоврядування визначають Конституція
України та Закон України “Про місцеве
самоврядування в Україні” від 21травня
1997 року. Відповідно до чинного законодавства
місцеве самоврядування – це гарантоване
державою право та реальна здатність територіальної
громади самостійно або під відповідальність
органів та посадових осіб місцевого самоврядування
вирішувати питання місцевого значенні
в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється
територіальними громадами сіл, селищ,
міст, як безпосередньо, так і через сільські,
селищні, міські ради та їх виконавчі органи,
а також через районні та обласні ради,
які представляють спільні інтереси територіальних
громад сіл, селищ, міст.
Адміністративно-правовий статус
органів місцевого самоврядування характеризується
тим, що вони відділені від держави не
входять в систему органів державної влади
і взаємодіють з ними на підставі норм
права. Їх загальний статус, систему та
гарантії діяльності, принципи організації
та повноваження визначаються правом.
Вони можуть наділятися делегованими
державними повноваженнями (повноваження
органів виконавчої влади, надані органам
місцевого самоврядування законом а також
повноваження органів місцевого самоврядування,
які передаються відповідним місцевим
адміністраціям за рішенням районних,
обласних рад)