Земельне право України

      Зміст 

Вступ

1. Розвиток  земельного права України

2. Соціально-економічні  і екологічні передумови розвитку  земельного права України

3. Поняття,  предмет і методи земельного  права України

4. Місце і  роль земельного права в системі  національного права України.

5. Система  і принципи земельного права  України

6. Співвідношення  норм земельного права з нормами  інших галузей національного  права України

Висновки

Список використаної літератури

       Вступ

      Після проголошення незалежності в Україні  почала формуватись національна система права. Вона базується на поєднанні традицій і нового розвитку права, які відображають реалії політичних та економічних перетворень у суспільстві. Виходячи з цього, правова наука розглядає систему права як об’єктивну реальність. Система права формується з галузей права. Відмежування однієї галузі права від іншої,  віднесення норм  права і правових інститутів до певної галузі права здійснюється на підставі предмета та методу правового регулювання.

      Предметом правового регулювання нормами  земельного права є суспільні земельні відносини. Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально-правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових  норм, наприклад, порядок приватизації державних земель, вилучення земельних ділянок для державних і громадських потреб, надання земельних ділянок у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, землеустрій, порядок розгляду земельних спорів, облік тощо.

       1. Розвиток земельного права України

      Земельні  правовідносини мають свою історію. В попередні історичні періоди  земля як об’єкт права відносилась  до речового права, а земельні відносини  регулювались нормами цивільного (приватного) права, а щодо казенних земель – також і нормами публічного права. До предмета цивільного права відносились власне земельні ділянки, а також земельні ділянки разом з побудованими на них будинками, будівлями і спорудами. Такі будівлі разом із земельними ділянками називались нерухомістю і розглядались як єдиний об’єкт суспільних відносин, їх правового регулювання.

      Декретом  "Про землю", прийнятим Другим Всеросійським з’їздом рад 26 жовтня (8 липня) 1917 р., всю землю – державну, поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну, громадську і всі інші великі приватні землеволодіння – було оголошено всенародним добром: націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. Згідно зі ст. 5 декрету землі рядових селян і рядових козаків  не конфісковувалися, а передавалися їм у користування. Категорично заборонялася купівля-продаж землі, здача в заставу, дарування тощо. Цей декрет було запроваджено в Українській СРР відповідно до постанови Першого Всеукраїнського з’їзду рад. Декретом РНК РСФРР “Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах” від 20 серпня 1918 р. було скасовано приватну власність на всі без винятку земельні ділянки – як забудовані, так і не забудовані, як ті, що належали приватним особам і промисловим підприємствам, так і ті, що належали відомствам і установам у межах міських поселень.

      З того часу на всій території країни, в тому числі і в УСРР (з 1937 р. УРСР), всі землі були вилучені з  торгового обороту, земельні відносини переставали бути предметом цивільного права і бути віднесені до предмета земельного права як самостійної галузі права.

      Верховна  Рада України 30 січня 1992 р. прийняла Закон Українки “Про форми власності на землю”, за яким в Україні було визнано приватну, колективну і державну форми власності на землю. Нова редакція Земельного кодексу Українки від 13 березня 1992 р. підтвердила всі три  форми власності на землю.

      Законом України “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України” від 5 травня 1993 р. № 3180 – ХІІ статтю 14 Закону України “Про власність” було викладено в редакції, яка визначала право приватної власності громадян на землю. Громадяни Українки  тепер мають право на одержання у власність земельних ділянок для:

• ведення селянського (фермерського) господарства;
• ведення особистого підсобного господарства;
• будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);
• садівництва;
• дачного і гаражного будівництва.

      Суб’єктами  права приватної власності на землю можуть бути лише громадяни Українки. Об’єктом земельних відносин, у тому числі відносин власності, виступають земельні ділянки конкретного розміру, які надаються громадянам у власність для певної мети. 

      2. Соціально-економічні і екологічні передумови розвитку земельного права України

      Виникнувши  як земляно-правова галузь права, з  переходом країни в 1929 році до проведення суцільної колективізації в сільському господарстві, земельне право було об'єднане з колгоспним правом і отримало назву земельно-колгоспного права. Розвиток і розширення колгоспного законодавства привів до визнання колгоспного права в 1938 році за результатами першої Всесоюзної науково-практичною конференції юристів самостійною галуззю права, а земельному повернена його назва. Процес інтеграції галузей права, регулюючих використання природних ресурсів, привів до об'єднання ресурсових галузей права з природоохоронними. Радикальна реформа земельних стосунків, що почалася в 1990 році з приватизації земельного фонду країни і встановлення різноманіття форм земельної власності, поступового повернення земель в майновий цивільно-правовий оборот і введення плати за землю, підняли на новий рівень правове регулювання земельних стосунків і зумовили необхідність відновлення земельного права як самостійній галузі права. 

      3. Поняття, предмет і методи земельного права України

      Земельне  право – самостійна галузь права, представляє собою сукупність правових норм, регулюючих: стосунки по використанню і охороні землі як природного ресурсу; умови і засоби виробництва в цілях організації раціонального використання і охорони землі; поліпшення і відтворення родючості ґрунтів; охорону прав і законних інтересів суб'єктів земельних стосунків. Предметом земельного права є певна група суспільних стосунків, регульована відповідними нормами права. Стосунки, що виникають у зв'язку з розподілом, використанням і охороною земель і регульовані нормами земельного права, складають предмет цієї галузі права.

      Предмет будь-якої галузі права передбачає дві складові частини, що формують ядро цього предмету. З одного боку, конкретний вид суспільних стосунків, що має внутрішню єдність і певну самостійність, а з іншого боку - система одноманітних правових норм, які повинні задовольняти вимогам цих суспільних стосунків.

      Земельне  право є системою спеціально встановлених норм, які регулюють особливий вид суспільних стосунків, – земельних. Розкриваючи зміст земельних стосунків, які регулює земельне право, виділяють наступні форми:

      а) стосунки земельної власності,

      б) стосунки в області управління земельним фондом,

      в) стосунки землекористування,

      г) землеохоронні стосунки.

      Стосунки  власності, обумовлені виробничими  стосунками, виступають, в порівнянні з рештою форм стосунків, що визначають. Правові норми, регулюючі земельні стосунки вимагають від всіх суб'єктів права землекористування використовувати надані їм земельні ділянки раціонально, ефективно і строго за цільовим призначенням.

      Земельне  право як самостійна галузь правової системи має властивий йому метод  правового регулювання земельних  стосунків. Метод земельного права є відповідні характеру земельних стосунків способи і прийоми дії на учасників цих стосунків. Він складається зі встановлених земельно-правовими нормами прав і обов'язків щодо їх здійснення, земельно-правові норми визначають модель поведінки учасників земельних стосунків. Залежно від змісту земельних стосунків їх правове регулювання здійснюється або на основі імперативної, організаційної дії за допомогою обов'язкових розпоряджень і заборон, або на основі диспозитивної дії за допомогою визначення лише меж поведінки учасників стосунків і надання ним можливості вільно і самостійно регулювати свої взаємини в рамках встановлених меж. 

      4. Місце і роль земельного права в системі національного права України.

      Всі галузі права складають систему права України. Суть системи лежить в наявності впорядкованості сукупності правових норм і правових інститутів, кожен елемент яких в цій сукупності займає певне місце.

      Земельне  право є самостійною комплексною галуззю права в правової системі України. Нормами земельного права регулюються специфічні земельні відношення, які складають предмет земельно-правового регулювання. Система земельного права є підсистемою системи права України і розглядується в сукупності з системою галузі земельного законодавства, а також з системою науки земельного права як учбової дисципліни.

      Земельне  право включає систему земельно-правових інститутів, існування яких обумовлене необхідністю правового закріплення земельних стосунків в суспільстві, що історично склалася. Систему земельного права необхідно розглядати як систему, що складається з різних по своєму характеру виконаним функціям і значущості в регулюванні земельних стосунків, інститутів. Найбільш важливі з них, які відображають суть земельного права як галузі права, утворюють загальні інститути, а ті земельно-правові норми, які покликані регулювати окремі сторони або види земельних стосунків, – спеціальні інститути. 

      5. Система і принципи земельного права України

      Під системою земельного права як галузі слід розуміти науково обґрунтовану послідовність розташування інститутів і створюючих їх норм залежно від їх значущості, ролі і змісту, обумовленого характером регульованих суспільних стосунків. Система земельного права складається із Загальної частини, яка містить правові норми і положення, що відносяться до всієї галузі в цілому (державне регулювання земельних відносин; право власності на землю, оренда землі, компетенція місцевих рад у сфері регулювання, земельний процес, юридична відповідальність за порушення земельного законодавства і так далі) і Особливій частці, що охоплює норми, регулюючі окремі види земельних відносин (правовий режим земель: - с/г призначення; - населених пунктів; - промисловості, транспорту, зв'язку; земель лісового, водного фонду і т. д.).

      Під принципами земельного права розуміють закріплені в чинному земельному законодавстві керівні начала, які виражають суть норм земельного права і головні напрями в області правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням і охороною земель.

      Виділяють спеціальні принципи земельного права:

1. Пріоритет екологічного благополуччя зовнішньої середи в процесі використання земель;
2. пріоритет інтересів українського народу як суб'єкта права власності на землю;
3. цільове і раціональне використання земель;
4. державний контроль за використанням і охороною земель;
5. встановлення особливого правового режиму земель відповідних категорій;
6. пріоритетність земель с/г призначення в порівнянні з іншими;
7. гарантованість прав суб'єктів земельних правовідносин;
8. принцип платності землеволодіння і землекористування;
9. принцип екологізації земельного права.

      6. Співвідношення норм земельного права з нормами інших галузей національного права України

      Найтісніший і обмежений зв'язок у земельного права – з конституційним правом, норми якого визначають основоположні конституційні принципи всіх галузей правової системи.

      Зв'язок земельного права з адміністративним правом має місце у сфері державного управління земельним фондом, залучення до адміністративної відповідальності осіб, винних в здійсненні адміністративно-правових порушень земельного законодавства.