Комплексно-статистичний аналіз зайнятості населення регіону

По мірі розвитку економіки  змінюється структура зайнятості, в  кожний даний момент частина зайнятих працівників звільняються з виробництва, разом з тим постійно, через  певний час, інша частина, що раніше вивільнилась, повертається в сферу виробництва, пройшовши підготовку і перепідготовку. Такий постійний рух контингентів працівників і визначає особливості  зайнятості в ринковій економіці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Види та форми  занятості

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями тощо. Під час їх визначення враховують: характер діяльності; соціальну належність; галузеву належність; територіальну належність; рівень урбанізації; професійно-кваліфікаційний рівень; статеву належність; віковий рівень; вид власності тощо [21,73 с.].

Зайнятість за характером діяльності — це:

 — робота в організаціях  різних форм власності і господарювання;

 — робота за кордоном  і на спільних підприємствах;

 — служба в армії;

 — навчання в денних  навчальних закладах;

 — ведення домашнього  господарства;

 — індивідуальна трудова  діяльність;

 — виховання дітей  у сім’ї;

 — догляд за хворими,  інвалідами та людьми похилого  віку;

 — інші види діяльності, встановлені законодавством.

Зайнятість за соціальною належністю:

• робітники;
• професіонали, фахівці, технічні службовці;
• керівники;
• фермери;
• підприємці.

Зайнятість за галузевою  належністю:

• у сфері матеріального виробництва;
• у невиробничій сфері;
• в окремих великих галузях (промисловість, сільське господарство, будівництво, на транспорті й у зв’язку тощо).

За територіальною ознакою зайняті в:

• окремих регіонах;
• економічних районах;
• адміністративно-господарських одиницях.

За статевовіковою ознакою:

• чоловіки та жінки;
• молодь, особи середнього та похилого віку;
• зайняті на початку трудової діяльності, в періоди створення сімї, набуття професії, в період активної трудової діяльності, підготовки до пенсії тощо.

За рівнем урбанізації зайняті в:

• міській місцевості;
• сільській місцевості.

За видами власності зайняті на підприємствах і в організаціях, які відносяться до різних видів власності:

• державної;
• приватної;
• колективної;
• змішаної.

   Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких належать:

• сезонна;
• поденна;
• тимчасова зайнятість;
• зайнятість неповний робочий день.

Сьогодні в Україні  ці види зайнятості охоплюють велику частку населення.

Зайнятість неповний робочий  час— це робота неповну робочу зміну  у зв'язку з неможливістю забезпечити  працівника роботою на повну норму  робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв'язку з модернізацією  або реконструкцією виробництва [15, 62 с.].

Тимчасова зайнятість —  це робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк.

 Сезонна зайнятість — це зайнятість, яка пов'язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу й оформляється відповідним контрактом.

Форми зайнятості – це організаційно-правові  способи праце використання. В рамках кожного виду зайнятості труд людей організовується за допомогою різних форм,  відмінностями яких є норми правового регулювання продовження та режиму робочого дня, регулярність трудової діяльності, місцем виконання роботи, статусом діяльності [20, 96 с.].

         Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.

        Повна зайнятість — це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону

розмірах.

        Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

       Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних відбіркових обстежень.

       Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і виявляється в низьких доходах населення, неповному використанні професійної компетенції або в низькій продуктивності праці. В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламентована законом. Водночас прихована неповна зайнятість у нашій країні набула загрозливих розмірів.

       Часткова зайнятість — це добровільна неповна зайнятість.

       Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона називається вторинною зайнятістю [14].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Регулювання зайнятості населення

Управління зайнятістю –  це забезпечення ефективної зайнятості працездатного населення, недопущення  надмірного безробіття та запобігання  процесам маргіналізації в суспільстві; сприяння врівноваженню попиту й  пропозиції робочої сили.

Результатом управління зайнятості є досягнення оптимальних співвідношень: між рівнем зайнятості та продуктивністю праці; між попитом і пропозицією  робочої сили, сформованих ринковими  механізмами; між зайнятістю та ростом доходів; між формами зайнятості (повна, неповна, часткова, самозайнятість); між зайнятістю у галузях і  секторах економіки; між зайнятістю та безробіттям; між чисельністю  тимчасово незайнятих і мобільним  резервом робочої сили; між зайнятістю окремих демографічних і соціальних груп.

Механізм регулювання  зайнятості населення включає такі складові: розробку загальнодержавної  та регіональних програм зайнятості; організацію і забезпечення, функціонування державної служби зайнятості; участь підприємств, установ і організацій  у реалізації, державної політики зайнятості; функціонування Державного фонду сприяння зайнятості населення; професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовки незайнятих громадян; надання компенсацій громадянам, що втратили роботу або проходять  перекваліфікацію; контроль державних  органів влади за дотриманням  законодавства України про зайнятість населення [27].

Управління зайнятістю з  юридичної точки зору є дотриманням  кодексу нормативних законодавчих або колективно-договірних актів, якими  повинні керуватись партнери при  реалізації політики зайнятості.

Метою державної політики зайнятості в Україні є створення  умов для повної, продуктивної і  вільно обраної зайнятості та зменшення  безробіття.

Основними напрямами державної політики зайнятості є:

· сприяння зайнятості населення  шляхом збереження ефективно функціонуючих  та створення нових робочих місць  на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

· сприяння підготовці робочої  сили, професійний склад і кваліфікаційний  рівень якої відповідає потребам ринку  праці;

· підтримка самостійної  зайнятості населення, розвитку підприємництва;

· сприяння підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів упродовж усього життя  з урахуванням потреб ринку праці;

· посилення мотивації  до легальної продуктивної зайнятості;

· підтримка громадян, які  не здатні на рівних умовах конкурувати  на ринку праці;

· соціальна підтримка  безробітних, зареєстрованих у державній  службі зайнятості, з метою повернення їх до продуктивної зайнятості;

· забезпечення соціального  захисту громадян України, які працюють за кордоном;

· сприяння розвитку системи  колективно-договірного забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної  зайнятості [9,109 с.].

Державна політика зайнятості базується на таких основних принципах:

• пріоритетності забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості в процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави;
• відповідальності держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення;
• забезпечення рівних можливостей громадянам, які проживають на території України, у реалізації їх конституційного права на працю;
• ефективного використання робочої сили та забезпечення соціального захисту громадян від безробіття;
• співробітництва уряду України, організацій працівників і роботодавців у сфері зайнятості населення на основі паритетності та рівності сторін соціального партнерства;
• пріоритетності норм чинних міжнародних договорів у сфері зайнятості населення, згода на обов'язковість дотримання яких надана Верховною Радою України.

Управління зайнятістю на державному рівні здійснюється за двома  напрямами: активним і пасивним. В  рамках активної політики пріоритетними  напрямами є:

• сприяння працевлаштуванню через удосконалення діяльності центрів зайнятості;
• організація професійного навчання, консультації та профорієнтація незайнятого населення;
• застосування гнучкої форми зайнятості, регулювання вивільнення працівників, надання кредитів для збереження робочих місць та створення додаткових робочих місць на діючих підприємствах;
• створення малих підприємств;
• сприяння самозайнятості безробітних і незайнятих;
• організація оплачуваних громадських робіт;
• квотування робочих місць;
• регулювання трудових міграцій.

Пасивна політика зайнятості включає в основному такі заходи:

• виплата допомоги по безробіттю громадянам, які зареєстровані у центрах зайнятості як безробітні; вони отримають виплату на період тривалості безробіття. Розмір її визначається залежно від зарплати за останній місяць роботи, стажу, кваліфікації;
• оформлення дострокового виходу на пенсію за умови наявного трудового стажу, що дає право на одержання пенсії;
• підтримка безробітних, які відкривають власну справу; соціальний захист;
• страхування від безробіття.

Аналіз особливостей формування ринку праці в Україні свідчить про те, що механізм його регулювання  має враховувати, з одного боку, загальні закономірності організації ринку, властиві ринковій економіці, а з  іншого – соціально-економічні й  політичні особливості розвитку нашої держави.

Процеси зайнятості населення  регулюються на трьох рівнях: державному, регіональному та на рівні підприємства. Для того, щоб політика регулювання  процесів зайнятості була ефективною, необхідна максимальна узгодженість дій на всіх рівнях. На державному рівні  визначаються мінімальні необхідні  нормативи функціонування ринку  праці, його загальні межі. Держава  забезпечує уніфікацію системи соціального  і трудового законодавства, визначає обсяг прав роботодавців і найманих працівників, можливості їхньої участі в управлінні виробництвом, межі компетенції  місцевих органів управління ринком праці.

На регіональному рівні  складається програма зайнятості населення, вивчається стан ринку праці, співвідношення попиту і пропозиції робочої сили з урахуванням специфіки кожного регіону.

Третій рівень регулювання  ринку праці – підприємства. На цьому рівні регулюванню підлягають такі моменти: робочі місця і трудові  процеси; планування у сфері кадрів, професійне навчання та соціальний захист.

Механізми державного регулювання  зайнятості є ефективними лише тоді, коли вони ґрунтуються на правовій базі, гарантуючи забезпечення прав громадян на працю, регулювання та організацію  зайнятості населення, компенсації  при втраті роботи.

В Україні прийнято ряд  законодавчих актів у галузі удосконалення  використання робочої сили, працевлаштування та зайнятості населення. Зокрема, закони України: „Про зайнятість населення”, „Про підвищення соціальних гарантій для громадян”, „Про охорону праці”, „Про організацію оплачуваних громадських  робіт”, „Про інспекцію з контролю за виконанням законодавства про  зайнятість населення”, „Про порядок  реєстрації громадян як безробітних, виплати  допомоги членам їх сімей”, „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді України”. Існуюче законодавство в галузі зайнятості відіграє позитивну роль у механізмі регулювання ринку праці.