Логіка Європи в епоху Ренесансу (ХV-XVI)

 

 

Реферат на тему

«Логіка Європи в епоху Ренесансу

(ХV-XVI)»

 

 

 

                                                                                      Підготувала :

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2014

 

 

 

Зміст

1. Вступ. Основні напрямки філософії епохи Відродження 
2. Судження Гегеля про епоху Ренесансу
3. Філософія і творча діяльность Миколи Кузанського
4. Роль Галілео Галілея у становленні логіки епохи Ренесансу  
5. Висновок 
6. Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чому я обрала саме цей період розвитку логіки?

Аби ширше відповісти на це питання , мабуть, слід звернутись до самої епохи Відродження.

З-поміж усіх умовно класифікованих періодів саме епоха Ренесансу має для мене особливе значення. Вивчаючи історію та , зокрема, розвиток логіки до цього часу , я простежила одну з найбільш вагомих  рис – людина та специфіка її мислення в «до ренесансну» епоху практично не брались до уваги і були закуті в кайдани усталених норм і стереотипів. Проте епоха Відродження , маючи такі риси як : гуманізм,антропоцентризм ( система цінностей, відповідно до якої за людиною визначається творча здатність, людина визнається головною цінністю суспільного життя) та секуляризацію суспільного життя ( зменшення ролі церкви), спромоглась «звільнити» вроджену творчість людини мислити . Гадаю , немає нічого більш захопливого , аніж спостерігати за рухом думки , не скованою ні моральними принципами, ні правовими актами, ні  церковними канонами, та ті приголомшливі результати розумової діяльності людини, які часом з’являються зовсім неочікувано.

Чому ж конкретно мене зацікавила логіка відродження ?  А тому що , в цьому періоді , як на мене , можна найчіткіше простежити відношення мислення людини та його відношення щодо навколишньої суспільної атмосфери ( логіки індивіда та гуманізму в цілому). Більше того , мислителі-гуманісти епохи Відродження захищали свободу наукової думки, закликали людину стати «своїм власним скульптором і творцем», прямувати до безмежного вдосконалення своєї природи, чого більшість з нас підсвідомо прагне все своє життя.

1. Вступ. Основні напрямки філософії епохи відродження

В XV-XVI ст. в недрах феодального суспільства Західної Європи виникає капіталістичний спосіб виробництва. З’являються мануфактури, в яких використовується кооперація великої кількості робочих для створення умов для зростання виробництва. Відповідно ремесло переростає в мануфактуру, зароджуються нові суспільні класи - буржуазія і пролетаріат.

У дану епоху з’являються зміни, які призводять до ліквідації старої феодальної роздробленості, об’єднання країн Європи в національні держави. Одночасно формуються буржуазні нації, розвивається національна самосвідомість. У зв’язку з цим у народів Західної Європи з’являється тяга до створення своєї національної культури. Ці країни прагнуть звільнитися від панівного впливу римо-католицької церкви, яка сама була найбільшим феодалом.

У боротьбі проти римо-катилицької церкви і феодалізму зароджується і розвивається буржуазна ідеологія. Період формування буржуазного світогляду отримав назву епохи Відродження (французи називають цю епоху Ренесансом, а німці-Реформацією).

Розвиток нових економічних, політичних і культурних процесів найраніше відбувається в Італії, яка в той час являлась центром головних торгівельних пунктів, що зв’язували Схід і Захід. Пізніше на перше місце виходить Англія і Нідерланди, згодом- Франція, а ще пізніше естафету перехоплює Німеччина.

Нова історична епоха створює нову науку. Зароджується нове розуміння цілей і задач науки, виникає новий підхід та ідеал наукової діяльності. В епоху схоластики був відсутній критичний підхід до наукових проблем, панував догматизм. Поступово догматизм схоластичної науки починають ставити під сумнів прогресивні мислителі епохи Відродження. Але епоха Ренесансу має перехідний характер, що проявляється у тому, що старі і нові ідеї часто переплітаються між собою у одного і того ж мислителя.

(Посилання  на  «История логики» Глава VII Логика Европы в эпоху Ренессанса (XV-XVI вв.) А. О. Маковельский )

      

2. Судження Гегеля про епоху Відродження

Ф. Енгельс  справедливо назвав епоху Відродження «Найвеличніший прогресивний переворот», адже вона ознаменувала видатні досягнення в усіх сферах культури. Як сказав Ф.Енгельс:«Епоха, котра потребувала титанів і котра породила титанів» . (посилання в книжці).

Дійсно, досить назвати імена Миколи Кузанського, Леонардо да Вінчі, Мішеля Монтеня, Джордано Бруно, Томазо Кампанеллі для того , щоб уявити собі усю глибину і різноманітність філософії думки XIV-XVIстоліть.

Оскільки Ренесанс прийшов на зміну багатовіковій панівній схоластиці, філософія ренесансу являлась своєрідним етапом у розвитку європейської філософії загалом.

           У «Лекціях по історії філософії» Гегеля епоха Відродження розглядається як заключна частина розділу «Середньовічна філософія». При цьому виявляються, що вона не має навіть того відносно самостійного значення, яке надається християнському середньовіччю й оцінюється лише як період «разложения того, что было твердо установлено в схоластической философии». Разом з тим, Гегель глибоко і чітко виділив те, що в дану епоху відмінність між теологією і філософією являє собою характерну рису переходу до нового часу, коли почали думати, що «для розуму ,який мислить, ітинним соже бути щосьтаке, що не являється істинним для теології.» (посилання :Гегель Г.В. Ф. Соч. В 14-ти томах. М.-Л., 1935, т.ХІ:Лекции по истории философии, кн.3)

У підтвердження своєї концепції історії філософії як саморозвиток духу, Гегель підкреслив, що період Відродження – це час, коли «дух ... піднявся до пред'явлення до себе вимоги , де він усвідомлює себе дійсною самосвідомістю як в надчутливому світі , так і в безпосередній природі» (посилання :Гегель Г.В. Ф. Соч. В 14-ти томах. М.-Л., 1935, т.ХІ:Лекции по истории философии, кн.3) .За трактуванням Гегеля, це пробудження свідомості духу і є головною рисою Відродження. Однак  він розглядає цю епоху лише у якості підготовчого етапу до виникнення нової філософії. При цьому, починаючи новий період Реформації, він відносить натурфілософів XVI століття до середньовіччя. Ренесансні мислителі, за оцінкою Гегеля, хоча і діяли нескінченно плідно, але все ж таки самі по собі не створювали нічого суттєвого.

(посилання : «Философия епох Возрождения» А.Х. Горфункел).

 

3. Філософія і творча діяльность Миколи Кузанського

Нові плідні наукові ідеї починають пробиватися скрізь товщу схоластичних і містичних поглядів. Типовим представником такого дивного поєднання сміливої нової наукової думки між схоластикою і містикою являється Микола Кузанський(1401-1464рр.)

За характером поставлених проблем і за способом їх вирішення Микола Кузанський належить ще до середньовічної схоластики. Центральна проблема його філософії - відношення бога до світу. У його філософському мисленні догма ще не поступилася повністю своїм місцем науковому дослідженню, вона ще стоїть на першому місці. Основний принцип його теорії пізнання, - «знання незнання» (docta ignorantia). Микола Кузанський говорить, що «поняття і слово співвідносяться тільки з залежним і обмеженим буттям, вони можуть що-небудь визначати лише у відношенні до чого-небудь іншого (в його відмінності від іншого і в протилежності йому). Абсолютність не може бути пізнаною, як і Бог» (посилання : „Про вчене незнання” (1440) М. Кузанський) . Кузанського звинувачують в агностицизмі).

      Однак, поставивши абсолютне по «той бік» всякого пізнання, Микола Кузанський  приходить до думки, що в кінцевому відбивається нескінченне і що кінцеві речі є дзеркалом нескінченного буття, яке може бути пізнане через поглиблене їх пізнання. Він користується при цьому наступним порівнянням. Величини круга і багатокутника є не порівнюваними протилежностями, але, з іншого боку, багатокутник із зростаючою кількістю сторін служить засобам для пізнання величини круга, в який він вписаний. Микола Кузанський вперше приходить до висновку: круг є не що інше, як багатокутник із нескінченним числом сторін. В теорію пізнання у нього вперше входить ідея нескінченного наближення, яке завжди залишається незавершеним, але все більше досягає кінцевої мети пізнання.

        Так виникає думка, що людське пізнання йде до своєї мети - до пізнання абсолютної істини шляхом нескінченного процесу руху вперед. І в цій безмежності руху М.Кузанський бачить не слабкість, а силу людського мислення. Саме в нескінченному поступовому русі вперед, в невичерпності пізнання і полягає сила людського мислення. Наше пізнання йде від простих фактів до відкриття причин і підстав (quia est) і від них до пізнання сутності (quid est). Разом з тим принцип «знання незнання» отримує більш глибокий зміст. Він тепер вже має не негативний, а позитивний зміст.

       Микола Кузанський говорить, що рух мислення від пізнання причин до пізнання сутності (motus mentis de «quia est» ad «quid est») є нескінченним процесом і тому він ніколи не припиниться. Саме в ньому і полягає невгасима життя людської думки, бо істина досягається в нескінченному процесі розвитку знання. Але, з іншого боку (і в цьому внутрішня суперечливість його філософії), Микола Кузанський стоїть на грунті схоластики і визнає, що в християнській догматиці закінчена абсолютна істина і ця істина нібито дана людині крім всякої діяльності його мислення і наукового дослідження.

У зв'язку з принципом «знання незнання» у Миколи Кузанського виникає і його вчення про «кон'єктури» (здогадаки).

      Кон'єктури вказують на можливий характер людського знання, означають відносність істин внаслідок невичерпності змісту предметів зовнішнього світу і їх мінливості. При цьому наголос робиться не на тому, що абсолютна істина недосяжна, а на тому, що ми безперервно до неї все більше наближаємося. Людському розуму дане не володіння знанням, а здатність набувати знання.

       На чуттєве пізнання і мислення Микола Кузанський дивиться як на різнорідні за своїм походженням і своєю природою здібності: чистий розум сам із себе розвиває все своє утримання, і він не потребує нічого стороннього для логічного обґрунтування своїх положень. Вся повнота знання вже міститься в перших чисто інтелектуальних принципах. Чуттєве пізнання, за вченням Миколи Кузанського, ми розуміємо лише коли ми в ньому відкриваємо категорії власного мислення. Чому людина настільки жадібно прагне до виміру речей? Тому, що людський розум є жива міра (viva mensura). Адже у людському дусі лежить фундамент, на якому будується лінія, число, час. Людський інтелект є, з одного боку, відображення абсолютного, образ божества (dei imago), а з іншого - він є зразок і прообраз всього емпіричного буття. Людина є мікрокосм (parvus mundus).

        Дискурсивне мислення, за вченням Миколи Кузанського,містить у своїй основі впорядкування та класифікацію даних чуттєвого сприйняття. Усяке знання емпіричного змісту затемнено матерією, і тому всі поняття, що відносяться до чуттєвого світу, суть скоріше кон'єктури, ніж істини. Вони не володіють достовірністю (sunt incertae). Таким чином, Микола Кузанський скочується до агностицизму, до вчення про неможливість пізнання матеріального світу. Вченню про кон'єктури він присвячує спеціальний твір («De conjecturis»).

         Свій ідеалістичний погляд на пізнання як на продукт чистого мислення Микола Кузанський намагається обгрунтувати посиланням на математику. Він каже, що, «створюючи поняття кола, людський дух вигадує лінію, всі крапки якої однаково відстоять від однієї загальної центральної точки. Образ, який виникає таким шляхом, ніколи не зустрічається в матеріальному світі, бо там не може бути точної рівності відстаней внаслідок нескінченного різноманіття ліній в ньому. «Круг в дузі» є зразок і міра всіх кіл, які ми креслимо» (посилання : „Про вчене незнання” (1440) М. Кузанський). Логічну необхідність точного поняття круга він протиставляє випадковості безлічі кіл в конкретному матеріальному світі.

Згідно з вченням Миколи Кузанского, знання незліченної безлічі емпіричних кіл засноване на єдиній чистій математичній дефініції кола. Мислення розвиває ті «абстрактні форми», які воно знаходить в собі і таким чином створює математичні науки. «На цьому шляху досягається повна достовірність знання, тоді як на шляху чуттєвого пізнання ми приходимо тільки до кон'єктури» (посилання : „Про вчене незнання” (1440) М. Кузанський) .Так тлумачить Микола Кузанський процес пізнання.

         Микола Кузанський - номіналіст. Відповідно до його навчання, наше пізнання оперує іменами, але імена речей не довільні: вони виникають закономірно.

          Розвиваючи своє вчення про пізнання, Микола Кузанський говорить про відмінність між чуттєвим сприйняттям і розумовим сприйняттям геометричних фігур. Будь-який даний кут не дає істинного знання про кути взагалі, бо він є більшим чи меншим кутом, отже, кут може бути й іншим, відмінним від даного кута. У кожному даному визначенні мається і необхідно істинне, притаманне всім кутам, і випадкове, притаманне тільки йому одному. Те, що відрізняє кут взагалі від усіх інших геометричних фігур і робить його кутом. Різноманітних кутів може бути незліченна кількість. Коли відкидаються всі випадкові відмінності величини кутів, тоді розкривається раціональна основа всіх окремих кутів. Так ми пізнаємо сутність кута, кола чи трикутника, що недоступно для чуттєвого пізнання, яке пов'язане з одиничним прикладом і з його довільно взятою величиною. У цих своїх міркуваннях Микола Кузанський підходить і до поняття «нескінченно малого».

        Він каже, що не слід зупинятися на кінцевих і подільних величинах, але слід йти далі до неподільних моментів лінії, часу тощо. І аналогічно як мить є субстанція часу, так спокій є субстанція руху. Коли точка змінює своє місце в просторі, то це є не що інше, як закономірна послідовність нескінченно багатьох різних положень спокою. Тут Микола Кузанський передбачає думки Декарта і Лейбніца.