Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 31 Октября 2013 в 16:37, статья

Краткое описание

Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих же напрямках, що і в інших регіонах і заселення сталось близько 1,5 млн років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік - мідно-кам'яний (енеоліт).

Прикрепленные файлы: 1 файл

Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України.docx

— 262.93 Кб (Скачать документ)

 

 

 

9. Виникнення українського  козацтва. Політико-соціальний та  військовий устрій Січі

 

Характерною рисою заселення  території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала  на здавна обжитих землях — Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня  Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище — козацтво.

 

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних  земель Дикого поля); політичні (прагнення  польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних  кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

 

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам  боротися з татарами.

 

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні  були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь  спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі  захисні містечка — прообрази  Січі. Головними справами козаків  були організація походів проти  татар і заготівля дичини та риби.

 

У 1556 р. на о. Мала Хортиця  черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

 

Своє місцеположення Січ  періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської  обл.), у 90-ті роки — на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася  на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

 

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.

 

Козацтво поділялося на полки  чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у  свою чергу складали курінь. Усе  козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне — з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки — джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків — нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.

 

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати  цілком демократичним, оскільки соціальне  розшарування серед козаків визначало  й їхню політичну нерівність.

 

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу  виконавчу репрезентували кошовий  отаман і старшина. Характерною рисою  формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними  країнами, розподілу землі тощо.

 

Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

 

Своєрідною у Запорізькій  Січі була правова система. На відміну  від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади  і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які  писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало  стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну  організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

 

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності  з усіма ознаками демократичної  республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і  феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити  і внутрішньополітичних суперечностей  — майнова нерівність, соціальне  розшарування, конфронтаційні настрої.

 

При цьому козацька державність  мала цілий шерег особливостей, які  не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім  підвалини її створення були скоріше  моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою —  фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо — уваги  практично не приділялося.

 

Однак існування Запорізької  Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш  Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою  окремі держави і коаліції.

 

Надзвичайно докучало Запоріжжя  Польській державі. Адже масові втечі  селян позбавляли феодалів робочих  рук, а козацькі походи на Крим і  Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй і володарюй», польський  уряд брав до себе на службу заможну  частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання — охороняти  південні кордони держави.

 

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися  у спеціальний список — реєстр. Реєстровим козакам була встановлена  виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади  — клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

 

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ  також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під  свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 — вже тисячу. Але наприкінці XVI — на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з  запорожцями все частіше виступало  не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи  селянство.

 

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу  роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського  князівства етап поступового формування української етнічної держави.

 

 

 

10. Українські землі під  владою Речі Посполитої

 

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім  бажання Польщі, визрівали ще й  об'єктивні умови для унії між  Польським королівством і Литвою.

 

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція  української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена  Лівонською війною Литва. Польща для  українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані  політичні свободи. Не останнє місце  тут посідала й проблема військової повинності — адже у Польщі домінувало наймане військо.

 

Не можна було скидати  з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною  Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське  гребувало значної військової та фінансової допомоги.

 

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів  сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у  Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі — Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих  земель у правах і привілеях з  польською шляхтою. Повстанці змушені  були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали  акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови —  спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина  зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася  лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у  правничій сфері. Українські землі  навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських  воєводств — Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.

 

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у  долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім  вона сприяла посиленню польської  соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж  возз'єднала українські землі, забезпечила  зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською  культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну  активність різних верств українського населення в боротьбі за національне  виживання.

 

Після 1569 р. більшість українських  земель було зайнято найбільшими  польськими магнатськими родинами, які  стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які  прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина  і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

 

Основою економіки українських  земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний  характер, тобто забезпечувало потреби  передусім власника маєтку. Але поступово  з'являються фільварки — феодальні  господарства, які базувались, як і  раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися  з ринком. Окрім землеробства і  тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла — млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало  господарям фільварків значний прибуток.

 

Розвиваються міста —  і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права — виборного місцевого  самоврядування, — з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

 

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював  умови для поширення ідеї церковної  унії в українському суспільстві  й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед  православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи  національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

 

На захист православ'я  виступили братства — міщанські  організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське  Успенське братство, яке мало функції  контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського  патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається  релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність  церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.

 

У 1590 р. львівський єпископ  Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися  у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини —  уніатську та православну.

 

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні  догмати католицької церкви, але  мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське  духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця  у сеймі. Уніатська шляхта могла  претендувати на державні посади.

 

Таким чином, ватиканська  ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.

 

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність  рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Информация о работе Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України