I етап національно-визвольна боротьби 1648 – 1657

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Національний аерокосмічний  університет ім. М.Є. Жуковського

“ Харківський авіаційний  інститут ”

 

Кафедра комп’ютерних систем та мереж

 

 

 Реферат з історії на тему:

 

I етап національно-визвольна

боротьби 1648 – 1657

 

 

 

 

 

Виконала студентка групи 515 Левченко Дар’ї Денисівни Викладач – доц. каф. Кисіль О.І.

 

 

 

 

 

Харків 2012

 

Зміст

Вступ

1. Причини революції
2. Рушійні сили
3. Богдан Хмельницький 
4. Союз з татарами
5. Період перемог
6. Становлення державної ідеї
7. Зборівський договір
8. Білоцерківська угода
9. Україно-Московський договір 1654 року
10. Події 1654 – 1657 років

 

Вступ

В історичній літературі події 1648 – 1657 рр. характеризують по-різному. Але якщо раніше ці події називали селянсько-козацькою війною або  національно-визвольною війною, то тепер  усе більше фахівців схиляється до того, що це була національна революція.

Найбільш ґрунтовано це питання аналізується в працях С. Кульчицького.

Революція є зміна державного устрою і форм власної на засоби виробництва. З поняттям революції  пов’язані очікування тих, чиє повсякденне  життя було нестерпно важким і  докорінна зміна існуючої реальності раптовим ударом здавалася їм єдиним виходом з глухого кута. Нерідко  революції пов’язані з війнами, здебільшого національно-визвольними й громадянськими.

Період з 1648 року до кінця  XVIII століття був переломним в українській історії і мав неабиякий вплив на країни не лише Східної, а й Центральної Європи. У цей час відбувалася Визвольна війна, а за сучасним визначенням – Українська революція XVIII століття, і складалася державність українського народу. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення – усе це сприяло відродженню українського народу і культурній інтеграції різних регіонів.

Доба широко масштабної національно-визвольної боротьби середини XVII століття в українських землях складалася з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна то інша тенденція. Саме ця особливість національно-визвольних змагань, певною мірою, і зумовила таку розбіжність у термінології. Зауважимо, що розбіжність відносну, оскільки між поняттям «повстання», «війна», «революція» у контексті подій XVII століття існує протиріччя, а глибинний генетичний зв'язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 року, охопивши більшу частину території  та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши корінні, глибокі якісні зміни у суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

З огляду на це термін «національна революція» є саме тим узагальнюючим  терміном, який адекватно відбиває суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь  терміна «національна революція» є  ті докорінні(революційні) зрушення, які  відбувалися у житті суспільства  у другій половині XVII століття:

• утворення та розбудова Української національної держави;
• встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;
• радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;
• скасування кріпосного права, завоювання селянам особистої свободи;
• ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;
• визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;
• втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.

Українська революція  в своєму розвитку пройшла кілька етапів:

• I етап (лютий 1648 – серпень 1657) – припадає на час найбільшого піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.
• II етап (вересень 1657 – червень 1663) – включає добу громадянської війни, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.
• III етап (червень 1663 – вересень 1676) – охоплює період боротьби за возз’єднання Української держави.

Отже, в середині XVII століття відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення Запорозької Січі,  втрата контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можливим. Народне повстання, що розпочалося 1648 року, швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася у національну революцію. Боротьба, що точилася протягом 1648 – 1676 року носила національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

 

 Причини революції

На короткий час після  придушення козацько-селянських повстань 30-х років XVII століття знекровлений народ ніби притих. Навіть польська шляхта називала 1638 – 1648 роки золотим десятиліттям спокою. Та це був лише перепочинок перед бурею. У Польщі нічого не змінилося, й українську проблему було лише відкладено, а не розв’язано. Продовжувалося різке посилення феодально-кріпосного гніту на українських землях. Селян змушували відробляти на своїх панів по 3 – 4 дні щотижня і сплачували численні податки. Це знущання відчувало на собі не лише селянство, а й середня і навіть дрібна українська шляхта.

Найголовнішими причинами  національно-визвольних змагань українців  проти польсько-шляхетського режиму в Україні були такі:

1. «Ординація» 1638 року, у результаті якої правлячі кола Речі Посполитої обрали курс на обмеження прав, а в перспективі – на ліквідацію козацтва як стану українського суспільства. Реєстрове військо втратило давню самоуправу: на чолі мав стояти не виборний гетьман, а польський комісар. Реєстр було зменшено до 6 тис. чол., а решта мала повернутися в підданство до своїх панів. Міщанам і селянам заборонено зватися козаками і віддавати своїх доньок заміж за козаків. На Запоріжжя можна було переходити лише за окремим дозволом. Так козаччина дійшла до критичного моменту – бути чи не бути.
2. Економічний чинник. Після великих географічних відкриттів у Європу ринули величезні запаси американського золота , що призвело до так званої «революції цін». Ціни на збіжжя багатократно зросли. В цій ситуації польське панство започаткувало на українському чорноземі власне фільваркове господарство і стало експортувати зерно через Балтійські порти. Фільварки могли існувати тільки за рахунок підневільної праці селян. Із середини XVI століття власники великих маєтків почали зганяти селян із землі й покріпачувати їх. Панщина була нестерпною. За свідченням Г. Боплана «шляхтичі мають необмежену владу не тільки над їх майном, а навіть і над їх життям. Така велика свобода польської шляхти (вона живе як у раю, а селяни – як у чистилищі), і тому, коли селянам траплялося попасти в неволю до лихого пана, становище їх стає гіршим, ніж галерних невільників».
3. Важливим чинником серед тих, які призвели до революції, було релігійне протистояння. Після Берестецької унії польські магнати силою насаджували в Україні католицизм і уніатство, утискували православних і їхню віру, проводили дискримінаційну політику у сфері мови, освіти, культури. Православні українці послідовно усували від участі в міському самоуправлінні, їм чинилися постійні перешкоди при вступі до цехів, у заняттях ремеслах, промислами, торгівлею.

Таким чином, національно-визвольна  революція була викликана жорстким соціальним, національним і релігійним гнітом польсько-шляхетських магнатів і католицької церкви.

 

Рушійні сили

Рушійними силами виступили, з одного боку, українські селяни, козаки, міщани, а з другого – козацька старшина, дрібна шляхта, міська верхівка і духовенство.

 

Богдан Хмельницький

Очолив революцію державний  діяч, воєначальник і дипломат Богдан (Зиновій) Хмельницький. Народився Богдан Хмельницький близько 1595 року в сім’ї чигиринського сотника Михайла Хмельницького, шляхтича, що походив з давнього литовського роду, який згодом став литовсько-польсько-українським. Спочатку навчання в елітарній Київській братській школі. Далі вчився в польській єзуїтській школі (колегіумі). Окрім української вільно розмовляв польською, латинською, турецькою, а згодом і російською мовами. В єзуїтському колегіумі набув ґрунтовних знань із психології, етики, основ дипломатії.

В 1620 році разом з батьком  брав участь у польсько-турецькій війні. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив у полон до турків, де пробув понад два роки. Опинившись на волі, Б. Хмельницький вписався в реєстр черкаського полку, брав участь у походах запорожців на Крим і Туреччину. Освіченість, природний розум і особиста відвага швидко принесли йому авторитет у козацькому війську і високе становище військового писаря, яке він посідав уже на час козацько-селянського повстання 1637 – 1638 роки. Б. Хмельницький був повідною особою з боку козацького війська під час укладання миру після поразки повстання.

Безпосереднім приводом до вступу Хмельницького проти Польщі була особиста образа. Зі схваленням чигиринського  та корсунського старости О.Конєцпольського  підстароста Д. Чаплинський нападає  на хутір Суботів намагаючись  захопити і відібрати власність  у господаря. На хуторі шляхтичі Хмельницького  не застали, і напад закінчився пограбуванням  хутора, побиттям канчуками його меншого  сина, який після розправи помер, і  викраденням другої дружини сотника. Як на той час, це була доволі звичайна подія. Польські магнати силоміць забирали у селян землю, маєтність, не рахувалися навіть і правами українських  шляхтичів. Намагання Хмельницького знайти управу на Чаплинського в польському суді не дали ніяких результатів. А на письмову скаргу на свавілля польських магнатів в Україні король відповів словами: «Оскільки ви – воїни і маєте мушкети та шаблі, то що не дає вам обстояти себе та волю? Видно, така ваша доля – все добувати мечем. Я ж допомогти вам не можу – мене здолали партії та фракції».

Так Хмельницький одержав  неформальну санкцію на самочинну  розправу. Та це обернулося ще більшою  бідою: Чаплинський цілком заволодів маєтком, а Б. Хмельницький опинився у в’язниці, звідки йому вдалося вибратися лише завдяки втечі, організованій друзями. Б.Хмельницький разом із старшим сином Тимошем і невеликою групою козаків тікає на Запорожжя і піднімає козаків на боротьбу проти польського керівництва Січі. Навколо Б.Хмельницького згуртувалися група козацької старшини, яка домагалася відновлення козацьких прав і привілеїв.

 

Союз з татарами

Здобуття Січі та звільнення Запорожжя від польсько-шляхетських  залог стали першими перемогами Б.Хмельницького, які ознаменували початок національно-визвольної революції  українського народу. Б.Хмельницький розумів, що для переможної війни зі шляхтою  потрібна зовнішня допомога. До середини березня йому вдалося завершити  переговори з Кримським ханством(Бахчисарайський  договір). Пред’явлені хану Ісламу-Гірею  ІІІ листи польського короля щодо приготування Польщі до війни з Кримом зробили його зговірливим. Він зобов’язався надати допомогу проти поляків, причому татари обіцяли не чинити шкоди українцям, зокрема не палити їхніх міст і сіл. Зі свого боку українці обіцяли платити упоминки й не допускати морських походів. На допомогу повстанцям було направлено 3 – 4 тис. татар під керівництвом Тугай-бея.

Уклавши військовий союз із Кримським ханством, Хмельницький посилив  свою армію татарською кіннотою. Оскільки поляки не мали піхоти, рівнодійної  козацькій, а польська кіннота явно поступалася татарській у маневреності, союз козаків із татарами мав для  польської армії величезну небезпеку. Крім військової допомоги Україна захищала себе від татарських нападів з  півдня. Уклавши цей союз, Б. Хмельницький нейтралізував кримських татар, інакше вони неминуче стали б ворогами.

 

Період перемог

Вже на початковому етапі  революції Б.Хмельницький висунув  політичну програму, яка передбачала  широкої автономії тій частині  України, де проживали козаки і формувалися  елементи української держави.

Перша вдала для козаків  битва між українськими повстанцями  і польсько-шляхетськими військами  відбулася під Жовтими Водами 5 – 6 травня 1648 року.  Наприкінці квітня розпочався наступ польського війська  під командуванням коронного гетьмана М. Потоцького для розгрому Запорозької Січі й приборкання повстанців. Їхнім завдання було робитися на Запорожжя, атакувати Запорозьку Січ із суші та Дніпра, оволодіти нею і придушити повстання ще у початковій стадії. Перетягнувши на всій бік вислане супроти нього реєстрове козацтво, спираючись на татарську кінноту Тугай-бея, повстанці повністю розгромили польські війська. У цій битві важливу роль відіграли татари. Їхня кіннота блокувала противника з усіх боків, не давала йому змоги відірватися від основних повстанських сил і переважала ворожу піхоту у відкритому бою. Крім того, їхня присутність справляла деморалізуючий вплив на поляків.

Дізнавшись про поразку  на Жовтих Водах, гетьман М. Потоцький  почав відступати, сподіваючись на об’єднання з 6-тисячним військом Я.Вишневецького, 26 травня полки Потоцького потрапили  неподалік від Корсуня в заздалегідь  приготовлену пастку. У результаті польське військо зазнало поразки. Близько 8,5 тис. потрапило у полон; поляки втратили всю артилерію, обоз і прапори.

Тим часом польська шляхта прагнула реваншу. Але його не сталося. У битві, яка відбувалася 21 – 23 вересня  під Пилявцями, 80 – 90-тисячна армія  поляків зазнала нищівної поразки  від близько 100-тисячного українського війська та 5 тис. татар. Було захоплено  всю ворожу артилерію та величезний обоз із матеріальними цінностями. Перемога в битві під Пилявцями відкрила шлях до визвольного походу на західноукраїнські землі. 26 вересня 1648 року Б.Хмельницький почав облогу Львова. Проте гетьман не хотів руйнувати старовинне місто, натомість узяв 200 тис. талярів викупу і зняв облогу.

Польський уряд змушений був  запропонувати Б.Хмельницькому укласти  перемир’я, визнавши його гетьманом  України. Восени 1648 року козацьке військо, виснажене боями і походами, терплячи великі труднощі, негоду і наступ епідемії чуми було відведене Б.Хмельницьким до Києва. Козаки поверталися додому з перемогою. Б.Хмельницького в  Києві зустрічали як «українського  Мойсея», визволителя від «лядської  неволі».