Антична філософія

Процес розповсюдження фiлософських знань у стародавньому Римi характеризується могутнiми процесами зближення фiлософських вчень та шкiл. Вони почались ще у Грецiї приблизно в II ст. до н.е. Теоретичною пiдвалиною цього явища став скептицизм, котрий проголосив, що всi фiлософськi школи мають рiвне право на iснування, тому що всi вони не вiрнi. Скептики на цей час були домiнуючою течiєю у Академiї, мали значний вплив на свiдомiсть спiввiтчизникiв. Саме в умовах Риму, коли рiзнi течiї, якi виникали iсторично в рiзний час, але прийшли одночасно як рiвнi мiж собою, почався процес зближення та взаємопроникнення рiзних напрямкiв фiлософiї. Цьому сприяло те, що римляни самi не належали до родоначальникiв тiєї чи iншої школи i мали змогу споглядати суперечностi рiзних напрямкiв зi сторони. Недаремно бiльшiсть тих, хто сповiдував еклектицизм, були не фiлософами, а державними дiячами, ораторами, дiячами мистецтва.

Найбiльш вiдомим римським еклектиком був Марк Туллiй Цiцерон (106-43 рр. до н.е.), славетний оратор та полiтичний дiяч, який отримав фiлософську освiту. В Грецiї вiн вiдвiдував диспути провiдних фiлософiв рiзних напрямкiв. Пiзнiше Цiцерон написав ряд фiлософських праць, в яких намагався зробити популярний навчальний посiбник для римських громадян, котрi вивчали основи рiзних фiлософiй. Йому належить заслуга створення фiлософської термiнологiї на латинi.

У питаннях пiзнання та вченнi про буття Цiцерон був близький до скептицизму. Полiтичнi погляди досить консервативнi. Влада, за визначенням Цiцерона, є надбанням шляхетних народiв, шляхетної верхiвки народу, а простому людовi досить i видимостi свободи. Iмовiрно тому однiєю з головних цiлей фiлософiї вiн вважав утiшання людини.

Значним представником  еклектицизму був також Марк Теренцiй Варон. Вiн був послiдовником Антiоха з Аскалону, вiдомого грецького еклектика. У своїх фiлософських дослiдженнях наближався до стоїцизму.

Iмператор Марк Аврелiй,  спираючись на сенекiвську школу  моралiзаторства, створив свою  систему еклектичної фiлософiї,  котра опиралася на вiдношення  до життя, розроблене грецькими  кiнiками. Його спосiб мiркувань дуже нагадує проповiдь, одкровення пророка. В його фiлософському вченнi вiдчувається дуже сильна релiгiйна тенденцiя розвитку свiтогляду.

 

5.4 Неоплатонiзм.

Побудова Римської iмперiї  супроводжувалася дуже сильними змiнами у свiдомостi людей того часу. Посилювалося тяжiння до суто релiгiйного способу самоусвiдомлення. Це вiдбилося i на фiлософiї III-IV ст. н.е., яка все бiльше набувала рис теософського вчення.

Неоплатонiзм виникає  в античнiй фiлософiї як остання  спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на пiдставах платонiвської фiлософської традицiї. Плотiн, Порфирiй, Прокл - найбiльш вiдомi представники цього завершального в античнiй фiлософiї напрямку думки.

Неоплатонiки конструюють  вчення про iєрархiчнiсть будови дiйсностi. Основою буття є божественне (але безособове, на вiдмiну вiд прийнятого у християнствi) ‘‘Єдине’‘ як оcтання пiдстава iснування будь-якого буття. Все iнше iснує, як i Єдине, вiчно, тому питання про походження всього замiнюється в неоплатонiзмi питанням про залежнiсть одного буття вiд iншого. I в цьому розумiннi ‘‘Єдине’‘ шляхом поступового послаблення в низхiдному порядку обумовлює ‘‘розум’‘, потiм ‘‘душу’‘, ‘‘Космос’‘, ‘‘матерiю’‘ (пiд якою розумiється, як i у Платона, небуття). Чуттєвий свiт у неоплатонiкiв - це єднiсть iдей розуму, душi та матерiї. Цей свiт протяжний, тривалий, неiстинний. Душа людини неречовинна, безтiлесна, вона пов’‘язана не тiльки з тiлом, але й з божественною душею. Мета земного життя - звiльнення вiд тiлесностi, чуттєвостi через вдосконалення морального життя i наступного пiсля смертi злиття з божеством. Саме в неоплатонiзмi вперше проводиться iдея трiадичного, низхiдного розвитку будь-якого предмета, навiть Бога. Це: перебування в собi-вихiд з себе-повернення в себе. Найбiльш детально цю iдею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Iдеї неоплатонiзму  про наявнiсть iдеального свiту, про втiлення iдеї в матерiю,про  безсмертя душi, про пантеїстичний зв’‘язок божественного та свiтського не загинули разом з розпадом античного суспiльства. Вони мали значний вплив на християнську теософiю середньовiччя та на фiлософiю епохи Вiдродження та Нового Часу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6. Висновок.

Якщо розглядати філософію  стародавнього світу в цілому, слід оцінити величезне значення античної філософії. Духовна цивілізація Заходу виявилася більш відкритою змінам, пошукам істини в різних напрямках, у тому числі атеїстичному, інтелектуальному, практичному. У цілому ж філософія стародавнього світу зробила величезний вплив на подальшу філософську думку, культуру, розвиток людської цивілізації.

 Ми коротко розглянули  історію античної філософії. У  висновку слід сказати, що антична  філософія, в якій містилися  зачатки основних видів філософського  світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, - це не «музей старожитностей», а жива картина становлення теоретичної думки, повна сміливих оригінальних ідей. Це велике торжество розуму. Ось чому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства. Вона стала справжньою суспільною силою античного світу, а потім і всесвітньо-історичного розвитку філософської культури і кожне нове покоління, отримуючи вищу освіту, покликане зануритися в цей вічно свіжий потік юної, вперше себе упізнав філософської думки. Антична філософія викликає жвавий інтерес у кожного допитливої ​​людини, якого хвилюють філософські питання. Багато проблем, над якими міркували античні філософи, не втратили своєї актуальності і понині. Вивчення античної філософії не тільки збагачує нас цінною інформацією про результати роздумів видатних мислителів, але й сприяє розвитку більш витонченого філософського мислення у тих, хто з любов'ю і завзяттям заглиблюється в їх творіння.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7. Використана  література.

1.(рос.) Античная философия: Энциклопедический словарь. — М.: Прогресс-Традиция, 2008. — 896 с. ISBN 5-89826-309-0

2.(рос.) Античная философия: Проблемы историографии и теории познания. — М., 1991. − 133 с.

3.(рос.) Асмус В. Ф. Античная философия. — М.: Высшая школа, 1999

4.(рос.) Буряк В. В. Античная философия: Учебник. - Симферополь: ДИАЙПИ, 2009. - 256 с.

5.Буряк В.В. Антична філософія. – Сімферополь: БУК-пресс, 2009. – 264

6.(рос.) Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли. — М.: Прогресс, 1988. — 221 с.

7.(рос.) Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии, книга 1. Введение.

8.(рос.) Греческая философия. В 2-х томах. Под редакцией М. Канто-Спербер. Том 2, стр. 866-919.

9.(рос.) Гуторов В. А. Античная социальная утопия. Вопросы истории и теории. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1989. — 288 с.

10.(рос.) Лосев А. Ф. История античной философии в конспективном изложении. — М, 1989.