Історія митного оподаткування в Україні

План

Вступ

1. Зародження митно-тарифних відносин в Україні

2. Митно-тарифна система за Козацької держави

3.Митна політика Російської імперії

4. Митна система України на початку ХХ століття

5. Характер і спрямованість митно-тарифної політики СРСР

6.Характеристика сучасного етапу розвитку митно-тарифної політики України

Висновки

Список використаних джерел

 

Вступ

 

Митна справа має тисячолітню  історію і на всіх етапах свого розвитку вважалась одним з атрибутів держави. Митне оподаткування є частиною загальнодержавної системи оподаткування. Воно є невід’ємною складовою зовнішньоторговельної та фіскальної політики будь-якої країни світу. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності набуває сьогодні особливого значення. По-перше, це пояснюється перехідним періодом, у якому перебуває Україна, по-друге, світовим соціально економічним розвитком країн світу. Податкова політика зовнішньоекономічної діяльності має бути системою економічних заходів у сфері податків, які водночас даватимуть змогу здійснювати контроль та регулювання зовнішньоекономічної діяльності, сприятимуть збалансуванню вітчизняної економіки й забезпечуватимуть надходження до бюджету країни.

Історія розвитку митної системи в Україні починається  з IV-V століття до нашої ери, коли у  містах Причорномор'я почалося стягнення  податків за просування через чужу територію.

Становлення митної системи  як чинника розвитку держави залежить від взаємодії як об'єктивних, так  і суб'єктивних факторів. Оскільки організація  митної системи - це складова політики держави і частина економічної  системи, то її реформування відбувається у відповідності до еволюції економіки  в цілому. Зі зміною типів і форм державності змінювалась і митна  політика, що відповідно відбивалось  на ролі митних органів у системі  регулювання державою економічних  процесів.

 

1.Зародження митно-тарифних відносин в Україні

Історія розвитку митної системи  в Україні починається з IV— V ст. до н. е., коли у містах Причорномор'я  почалося стягнення податків за просування через чужу територію. З появою скіфської  держави на початку VII ст. до н. е. митно-тарифні  відносини отримали новий імпульс  розвитку у зв'язку з установленням  торговельних відносин скіфів з Ольвією, Херсонесом та іншими містами. Традиційними товарами торгівлі скіфів з грецькими  колоніями на Чорноморському узбережжі  на довгі роки залишалися зерно, хутра, мед та ін.

З появою та розвитком Київської  Русі (IX—XII ст.), де основними джерелами  фінансування були сплата данини, плата  за судочинство, штрафи та мито, митно-тарифні  відносини набрали характеру  системності. Тому більшість дослідників  митних відносин схиляються до того, що зародки митної системи в Україні  з'явилися в даний період. Заморська  торгівля становила підґрунтя економічної  системи Київської Русі, оскільки один з найбільших світових товаропотоків "із варяг у греки" проходив через

Поняття митниці стосувалось митних дворів, застав зі збору тамги, або  мита. Митна грамота дозволяла  особі, общині, монастирю запроваджувати від свого імені торги. Так, митниця, або митні двори, в Київській  Русі були одним зі органів публічної  влади держави. Основними функціями  їх були: нанесення клейма на товари (тим самим держава брала на себе відповідальність за якість товарів, допущених до публічних торгів); стягнення збору за допуск даного товару до продажу на внутрішньому ринку; здійснення митного контролю за товарами, що надходять з-за кордону, і товарами, що вивозяться за кордон.

З початком періоду занепаду Київської  Русі, спричиненого міжнародними війнами (друга половина XI ст.), став домінувати принцип "каждый да держит вотчину  свою", започаткований на Любичському  з'їзді князів у 1097 році, тобто кожен  став проводити індивідуальну митну  політику, яка відповідала його інтересам. Створювались митні застави на кордонах князівських вотчин, на яких купці повинні були сплачувати відповідні податки, а то й просто побори, основними з яких були проїзне та торгове мито.

Основним видом проїзного мита стало нарахування та сплата податку  за провезення товару через певну  територію. Із того, що знаходилось  на возі чи човні, стягувалася головщина— від 0,5 до 6 грошей у різних місцевостях. З людей, що супроводжували товар, іноді  збиралися костки — по 1 грошу  з душі. При поверненні купця з  його людьми після розпродажу товарів  із них подекуди стягувався різновид головщини— колачі по 0,5 гроша з  людини. Залежно від розміру мита в сажнях виник різновид мита—  посажене. Якщо торговець об'їжджав митну хату (заставу) для того, щоб  ухилитися від сплати мита, стягували  подвійний штраф з возу — промитний, а з купця як особи — додатковий штраф (заповідь).

Мостовщина і перевіз стягувалися  при проїзді по мосту або при  користуванні перевозами, але вже  не митниками, а перевізниками і  мостовщиками. Торгові мита були більш різноманітні. Замит стягувався не з воза, а з ціни товару— з карбованця вартості. Стягувалися також інші збори і мита.

За українсько-литовської доби і  польського періоду власної державності  Україна не мала, і на її території відповідно до підпорядкування діяло митне законодавство Литви чи Польщі.

Внутрішні мита стягувалися з усіх привезених на продаж товарів. Це правило  не поширювалося на необхідні власнику предмети споживання. У деяких випадках особливими жалуваними грамотами звільнялися  від сплати мита особи духовного  звання, монастирі, жителі нових міст і окремих місцевостей, а також  люди, що зробили послуги державі  або князівству.

 

2.Митно-тарифна система за Козацької держави

За часів Козацької держави  з метою створення сприятливих  умов для торгівлі видавалися спеціальні універсали про охорону особи, товарів, майна купців. При цьому українським  купцям надавались окремі привілеї при  продажу товару, зокрема звільнення від торгового мита. Іноземні ж  купці повинні були сплачувати ввізне мито, а також провізне мито за транзит  та право складування товарів. Але  з метою стимулювання торгівлі іноземним  купцям дозволялося після сплати двох відсотків ввізного мита вільно продавати свої товари на території  України. Вивізне мито становило 2 відсотки від вартості товару. Така ставка мита була однією з найменших у Європі, що стимулювало товаропотік через  територію України.

Б. Хмельницький намагається проводити  багатовекторну політику міжнародного визнання України як держави. У 1649 році підписується Угода з Туреччиною, за якою Туреччина надавала українським  купцям право вільно ходити по Чорному  морю й безмитно торгувати в турецьких  володіннях, а також Угода про  безмитну торгівлю з Росією, яка  дозволяла без сплати мита реалізовувати  російські товари в Україні, а  українські — в Росії.

Впорядковуючи митну справу, Б. Хмельницький універсалом від 28 квітня 1654 р. доручив  організувати митну службу на кордонах України (турецькому і московському). За товар, який вивозився, гетьманська  адміністрація стягувала митний податок у формі евекти (лат. Evectus — який вивозиться), а за товар, який ввозився, стягувався митний податок  у формі індукти (лат. Inductus — запроваджений).

Митна політика Козацької держави  грунтувалася на попередніх митних постановах, однак не повністю скопійованих, а  періодично вводились зміни відповідно до потреб української торгівлі. Важливим було те, що мито платили тільки чужоземні  купці, за часів же польської влади  індукту та евекту сплачувати зобов'язані  були також і місцеві купці.

Відзначалися особливостями і  торговельно-митні відносини Запорізької  Січі, яка володіла територією у  Середньому Подніпров'ї між Гетьманською Україною, Литвою, Польщею, Росією, з одного боку, та Кримом і Туреччиною— з іншого. Володіючи значною частиною "водного шляху з варяг у греки", запорожці фактично контролювали торгівлю між Польщею, Литвою, Україною і Південною Росією у XVI—XVIII ст.

За допомогою митного регулювання торгівля давала великі доходи запорізьким торговцям і в цілому Війську Запорізькому. Це сприяло пожвавленню господарського життя, розвиткові торгівлі і зростанню виробництва продуктів на експорт.

Митні збори стягувалися з запорізьких  козаків насамперед з торгівлі на ринках. Важливим джерелом прибутків у запорізьких козаків було також "мостове" мито, тобто митна плата з проїжджих купців, торговців і чумаків за перевіз через річки. Плата від різних возів і в різний час була різною. Збиралась також певна плата за безпеку в дорозі, тобто за конвоювання з метою охорони. Наприклад, з порожнього воза на Микитинській заставі бралось по копійці, з навантаженого— від 2 до 10 копійок. Плата за охорону купця до місця збуту його товару значно перевищувала плату за перевіз. Для стягнення мита на переправах існувала окрема старшина військових чиновників, що складалася з шафарів, підшафарів, писарів, підписарів.

Розуміючи, що зовнішня торгівля є  важливим джерелом доходів, уряд Російської імперії приймає у 1653 році Торговий статут. Відповідно до нього всі  види мита з продавців товарів  були трансформовані в єдине карбованцеве мито в розмірі 5 % з обороту товарів, для солі — 10 % від ціни. На рибу і  хутровину були встановлені особливі мита. Іноземні купці були зобов'язані  платити мито в розмірі 6 % із ціни товару на внутрішніх митницях і 2 % колишніх мит на прикордонних митницях при  вивозі товарів.

Після введення в 1667 р. Новоторгового  статуту мита стали стягуватися  монетами, золотом і "єфимками". Новоторговий статут значно змінив митні  ставки при ввезенні іноземних товарів  — вони збільшились у 4 рази.

В 1714 році Петро І заборонив ввезення в Україну панчіх, золотих та срібних  ниток, дорогоцінних матеріалів, шовкових тканин, цукру, фарб, полотна, столової білизни, тютюну, карт і сукна з метою змусити українців купувати ці товари тільки в Росії, а не у західноєвропейських виробників, як було раніше.

Одностороння фіскальна спрямованість  російської митної політики в міру формування національної промисловості  поступово вирівнювалася. Так, з 1723 року запроваджувався такий механізм оподаткування ввізним митом  імпорту: якщо у вартісному співвідношенні внутрішнє виробництво якогось  товару досягало 25 % імпортованого аналогу, то мито становило четверту частину  ціни останнього, якщо третину —  третю частину, якщо половину, то, відповідно, 50 %, якщо перевищувало, то 75 %.  З товарів, вироблених не в країні, стягувалося  помірне мито— від 4 до 10%. Експортні товари оподатковувалися 3 % митом, крім промислової сировини і напівфабрикатів, необхідних для фабрик (наприклад пряжа вовняна і льняна). Стосовно до них застосовувалося, по суті, заборонне мито.

В 1724 р. було прийнято за наказом Катерини І "Покровительський митний тариф", згідно з яким товари, що ввозились  іноземними купцями, обкладались митом, у свою чергу, національні товари вивозилися без перешкод.

Високі ставки мита були запроваджені стосовно українських товарів: так, на льняну пряжу і необроблену шкіру мито сягало 37 %, а знову дозволені до ввезення в Росію горілка і тютюн оподатковувались 30 % митом, крім того, що при вивозі потрібно було сплачувати ще й гетьманську евекту.

У середині XVIII ст. в Російській імперії  стягувалися 17 різних видів митних податків. Процедура огляду товарів  і запису в книгах була дуже складною, і відповідно, все це серйозно перешкоджало розвитку зовнішньої торгівлі. Найважливішими заходами у сфері митно-тарифних відносин стала ліквідація митних обмежень усередині країни. У 1753—1754 роках  внутрішні мита, а також усі 17 "дріб'язкових митних зборів" були замінені однаковим митом у розмірі 13 копійок із карбованця вартості на кордонах держави, які стягувались як при вивезенні, так і при ввезенні товарів. У 1754 р. було видано табель нормальних цін, на основі якого розраховувались нові збори.

На відміну від "єфімочного" мита, яке стягувалося відповідно до тарифу 1731 року в золотій валюті, 13 %-ве мито сплачувалося російськими  грошима, що надзвичайно ускладнювало роботу митних чиновників. Суперечливість такого порядку була очевидна. Однак  вона могла бути переборена лише шляхом загального перегляду тарифу 1731 року.

Відповідно до нового тарифу 1757 року розмір митного оподаткування при  ввезені фабрично-заводських виробів  установлювався залежно від наявності  національного виробництва. При  цьому митна ставка підвищувалась  одночасно з підвищенням ступеня  обробки сировини. Ввезені товари оподатковувалися.

17,5—25 %-вим "єфімочним" митом,  а також "внутрішнім" митом.  У сумі це складало 30—33 % від  вартості товару, імпортованого  в країну.

Реформа 1753—1757 років принесла державній  скарбниці значний прибуток. Так, якщо при імператриці Єлизаветі  митні платежі становили понад 900 тисяч карбованців, то на початку  царювання Катерини II прикордонні  митниці дали скарбниці понад 2 мільйони карбованців.

Слід зауважити, що крім фіскальної функції реформи, які відбувались  у сфері митно-тарифних відносин у Російській імперії, реалізовували  й політичні цілі. Розуміючи, що підґрунтям автономії України є можливість самостійного збирання коштів у державну скарбницю та незалежне їх використання, російський уряд почав проводити  політику економічної експансії  стосовно України. 20 грудня 1753 р. було видано указ імператриці Єлизавети про  ліквідацію в Російській державі  всіх внутрішніх митниць і стягнення  ними мита і зборів (всього 16 видів). Було встановлено єдину ставку внутрішнього мита— "с привозного и отвозного  товара"— 13 коп. з кожного рубля  його вартості.